Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

160

Липневий день 1917 року

Паоло Монеллі бачить розстріл двох дезертирів

Світає. Уся рота завмерла в очікуванні на невеликій прогалині в лісі. Тут-таки і розстрільний взвод. І лікар. І священик, який жахається і здригається від того, що зараз відбудеться. З'являється перший з-поміж двох засуджених.

Ось він, перший засуджений. Плач без сліз, хрип з перетягненого мотузкою горла. Ані слова. Очі його нічого не виражають. На обличчі — лише тупий страх, немов у тварини, яку ведуть на бійню. Його підводять до ялини. Він не може стояти на ногах й опускається на землю. Доводиться прив’язати його до стовбура телефонним кабелем. Мертво-блідий священик обіймає його. Тим часом чота шикується у два ряди. Стрілятиме перший ряд. Полковий ад'ютант оголошує: «Подам знак рукою — стріляйте».

Ці двоє — солдати з їхнього власного з'єднання. Під час жорстоких боїв на горі Ортігара їх відправили в долину як допоміжну силу. Трьох днів на передовій їм вистачило, щоб вони більше не повернулися назад. Військовий трибунал в Енего засудив їх до смертної кари за дезертирство. Дисципліна в італійській армії була суворою, майже драконівською[245]. Після вироку солдатів відправили назад у їхнє з'єднання, яке і мало виконати вирок (на очах у всіх, для залякування інших і для науки). Їх супроводжували двоє військових поліцейських, не схильних розповідати, що чекає на дезертирів. Ув'язнені в халупку, вони кричали, плакали, благали, намагалися вести переговори: «Обіцяємо ходити в дозор щоночі, пане лейтенанте!» Але все марно. Тоді вони припинили кричати, ридати, молити і вести переговори. Єдине, що ще долинало з халупки, — це плач. Обидва вони — бувалі солдати, на фронті від самого початку війни. Усі армії побудовано за принципом поєднання примусу і лояльності (спонтанної або відпрацьованої), — так, уся ця війна є поєднанням цих двох начал. Що менше лояльності, то більше примусу. Але тільки до певної межі. Коли залишається лише примус, не залишається нічого, — і тоді все котиться до біса.

Ад'ютант підводить руку, мовчки подаючи домовлений сигнал.

Нічого не відбувається.

Солдати дивляться на ад'ютанта, дивляться на прив'язаного до дерева, з пов'язкою на очах. Поміж солдатів розстрільного взводу є товариші дезертира, «можливо навіть його родичі».

Знову подано знак.

Знову нічого не відбувається.

Ад'ютант нервово плескає в долоні. Немов потрібний звуковий сигнал, щоб переконати солдатів у тому, що час стріляти.

Лунає збройний залп.

Засуджений до смерті падає вперед, але тіло утримує кабель, яким він прив'язаний до дерева. Він повільно сповзає вниз по стовбуру. Цієї короткої миті він перетворюється з людини на тіло, з суб'єкта — на об'єкт, з людської істоти — на предмет, з «він» — на «воно». До нього підходить лікар і після побіжного, чисто символічного огляду оголошує, що солдат мертвий. Поза сумнівом, що настала смерть. Монеллі бачить, що у дезертира знесено півголови.

Виводять другого.

На противагу до свого товариша, він абсолютно спокійний, на губах навіть є подоба посмішки. Звертаючись до розстрільної чоти, він вимовляє дивним, майже захопленим тоном: «Це справедливо. Глядіть цільтеся краще і не чинить того, що вчинив я!» У рядах чоти замішання. Дехто відмовляється стріляти, кажучи, що вже стратив першого солдата. Починається суперечка. Ад'ютант лається і загрожує, закликаючи чоту до порядку.

Гримить збройний залп. Солдат падає. Тепер і він мертвий. Розстрільну чоту розпускають, і солдати розходяться. Монеллі бачить, які вони вражені, бачить страх і біль на їхніх обличчях. Залишок дня обговорюють тільки цю подію. Голоси приглушені, багато хто відчуває сором, вони шоковані. Монеллі пише:

Питання та сумніви ятрили нас. Ми з жахом гнали їх від себе, бо вони оскверняли високі принципи. Ці принципи ми сприймали беззастережно, немов віровчення, зі страху, що нам буде надто важко виконувати наш військовий обов’язок. Батьківщина, обов’язок, дисципліна — ці слова з інструкцій, сенсу яких ми не розуміли, були для нас порожнім звуком. Смерть через розстріл — і ось слова стали ясними і зрозумілими. Але ті панове з Енего не прийшли сюди подивитися, як слова з їхнього вироку втілилися в реальність.

У цей час Володимир Літтауер знаходився на залізничному вузлі Дно, приблизно за сто кілометрах на схід від Пскова. У його полку також намагалися приборкати дезертирство. Різниця полягала в тому, що на Східному фронті це явище набуло масового характеру, тому було неможливо вдаватися до розстрілів. Багато солдатів відмовлялися йти в бій. Чимало було й таких, хто взагалі не хотів воювати. Досить часто траплялося, що дезертирували цілі військові частини, їдучи з фронту на захоплених потягах. Як сьогодні.

Ми підготували прості теплушки для худоби: весь потяг складався з півдесятка вагонів. Його підігнали на протилежну сторону платформи, на яку мав прибути потяг з дезертирами. Мої люди з гвинтівками розташувалися обабіч колії, там, де чекали на потяг. Він прибув на платформу, тоді наші люди почали голосно і безперервно повторювати: «Не висовуватися! Не висовуватися!» Час від часу вони стріляли в повітря з гвинтівок. Я сам або один з моїх офіцерів, у супроводі кількох солдатів, входили в перший вагон і кричали: «Здавайтеся, сучі діти, поки ми вас не пристрелили! Зброю на землю!» Дезертири вистрибували по одному з вагона й опинялися в коридорі, утвореному нашими солдатами. Він вів до теплушки на іншій стороні платформи. Щойно дезертирів завантажили туди, за ними одразу ж зачинили широкі двері й замкнули їх зовні. Потім мої солдати утворювали новий коридор, між наступним вагоном і теплушкою, і все повторилося знову.

Минає близько двадцяти хвилин. Паровоз з усіма теплушками повернув назад на фронт, везучи назад непокірний вантаж.