Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

155

Четвер, 14 червня 1917 року

Мішель Корде гуляє на смерканні паризьким бульваром

Це не просто варіація, до старої теми додалася нова. Ішлося, зрозуміло, про те, що до війни долучалися американці. Мішель Корде знаходився в палаті депутатів і чув промову Рене Вівіані. Він був невисокої думки про нього. І справа не тільки в тому, що Вівіані нікчемний політик, а за чутками, ще й наркоман, а в тому, що він робив чи, радше, не робив 1914 року. Лівий політик Вівіані був французьким прем'єр-міністром на самому початку війни і не вжив заходів, щоб запобігти катастрофі; навпаки, він домагався надання військових кредитів.

Дні Вівіані як впливового політика залишилися позаду. Проте його яскравий риторичний талант усе ще затребуваний. Вівіані умів виголошувати порожні й бучні промови. І як завжди трапляється в таких випадках, важливим виявлялося не тільки те, що говорилося, але і те, як це говорилося. Виголошена ним промова була зразком «ораторського тріумфу». Зазвичай, він говорив приблизно те саме, що і решта, і цього разу він також розповів про війну «до переможного кінця». Проте в його промові зазвучало щось таке, що змусило Корде здригнутися. Війна набула нової мети, нового сенсу і… нового виправдання. Її справжньою метою, як виявляється, стало те, що «сини наших синів не повинні більше жертвувати своїми життями в подібних конфліктах». Ось воно що. Отже, ми ведемо війну, що повинна покласти край решті воєн. Нова ідея. Непогано. Вельми обтічне гасло.

Ближче до сьомої вечора Корде прогулювався в теплих променях заходу бульваром. Строкатий людський натовп здався йому дзеркальним відображенням війни.

Там були повії у величезних капелюхах, розміром з парасольку, у спідницях вище колін, з оголеними грудьми, у прозорих панчохах і з розмальованими щоками; молоді офіцери з розстебнутими комірцями й обвішані медалями, солдати армій Антанти — м'язисті британці, нешкідливі бельгійці, нещасні португальці, росіяни у своїх переконливих чоботях, молоді люди в тісних мундирах.

Корде бачить тут нове явище — солдатів, які жебракують. Раніше цього не було, але тепер їх можна побачити в кафе і ресторанах. На грудях у солдатів-жебраків — нагороди, на кшталт Croix de Guerre («Військового хреста»), які вручали за проявлений у бою героїзм. Солдати продають листівки або співають патріотичні пісні, щоб зібрати хоч трохи грошей.

У солдата, якого Корде зустрічає на бульварі, немає руки. До того ж він п’яний. Жебрак чіпляється до перехожих, випрошуючи то в одного, то в іншого декілька мідяків або хоча б сигаретку. Він повторює одне те саме слово: «Мир… мир…»

Корде розмовляв потім зі своїм знайомим, який оповів йому, що заколоти у французькій армії тривають. І що вже розстріляно понад чотириста заколотників[238]. Знайомий розповів йому про одного такого бунтівника, який вимовив напередодні страти: «Якщо мене розстріляють, я хоч знатиму, за що загинув».