Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

152

Четвер, 31 травня 1917 року

Ріхард Штумпф бачить, як на «Гельґоланді» нагороджують двадцятьма Залізними хрестами

Через брак нових перемог доводиться прославляти старі. Річницю битви в Скагерраку бучно святкували на всьому флоті. Капітан «Гельґоланда» виголосив промову, «блискаючи очима». І що красномовніші й пихатіші ставали його слова, то більше він розпалювався:

Наші вороги прагнуть досягти своєї мети, вони роблять все, щоб зіпсувати стосунки між нашим Верховним головнокомандувачем та його армією і флотом. Якщо впаде дім Гогенцоллернів, нам будуть нав'язувати парламентську форму правління, як в Англії та Франції. І тоді нами, як і ними, керуватимуть торгаші, адвокати та журналісти. Якщо який-небудь генерал або інший військовий чин їм набридне, його звільнять. Після завершення війни нам потрібні ще більш сильна армія, ще більш сильний флот. Ми повинні чинити опір усім, хто хоче нав'язати парламентаризм Німеччини. Ми не можемо забувати про те, що велич Німеччини пов'язана з її імператорської династією, армією і ще молодим флотом. Пам'ятайте: соціал-демократи всіх країн, які воюють з нами, прагнуть знищити нас!

Наприкінці тричі проголосили заздоровницю «Його Величності, нашому Верховному головнокомандувачу». А потім нагородили Залізними хрестами двадцять чоловік, обраних досить довільно з-поміж тих, хто рік тому брав участь у битві.

Штумпф, як зазвичай, почувався роздвоєним, розгубленим і роздратованим. Емоційність оратора і магія слова вплинули на нього. Він підозрював, що все сказане цілком можливо виявитися правдою. Але почуття говорили одне, а розум підказував інше. Він добре розумів, чому капітан дотримує подібних поглядів. Можливо, він і сам мислив би так само, якби був офіцером. Але він не офіцер, а простий матрос, «незаможний пролетар», як він висловлювався. Він не міг змиритися з «посиленням автократичної влади імператора, армії та флоту». Так, «легко міркувати про такі речі, коли ти сам особисто нічим не ризикуєш». Штумпф не боявся парламентаризму. Він уважав, що і в стані ворога є багато хороших людей. Ні, зараз він «швидше англійський раб, ніж німецький моряк».

Занепокоєння, роздратування, розчарування, що охопили Штумпфа з тих пір, як почалася війна, лише частково корінилися у невдоволенні бюрократичною дисципліною і в безмежній нудьзі, спричинений бездіяльністю флоту. У ньому вирував також гнів проти нинішнього порядку в Німеччині, особливо проти того, що режим сприймав як свою основу, ядро і суть — проти класової системи. Ось чому патріот зразка 1914 року перетворився на озлобленого радикала, який заплутався 1917-го року.

Війна перетворювалася на щось таке, чого не можна було передбачити і тим паче бажати. І перш за все вона оголила класову систему суспільства. Кілька років військових дій зробили те, чого не змогли домогтися десятиліття соціалістичної та анархістської пропаганди, — війна викрила брехню, лицемірство і парадокси старого порядку. Суперечності й безглуздя європейського укладу життя особливо наочно оголилися на німецькому флоті.

Матроси й офіцери мешкали разом на одному кораблі, в переносному і буквальному сенсі сиділи в одному човні. І водночас умови їхнього життя разюче відрізнялися. Часом доходило до гротеску. Класові протиріччя виявлялися у всьому, починаючи з харчування і житла (офіцерські каюти обставляли як оселі вищого стану, зі східними килимами, шкіряними кріслами й оригіналами творів мистецтва) і завершуючи умовами праці та відпочинку (матроси рідко отримували звільнення, тоді як офіцери часом були відсутні місяцями; коли корабель стояв у порту, офіцери часто ночували у себе вдома). На кораблі все на виду, і відмінності особливо помітні. За відсутності дій, боїв, перемог, коротше кажучи, крові, відмінності ставали дедалі неприйнятнішими.

В армії все інакше. Там класові відмінності також впадали в очі, але на практиці вони ніколи не виглядали настільки разючими. Їх, як і раніше, можна було виправдати, посилаючись на вимоги військового обов'язку. Найважче на цій війні доводилося піхотним офіцерам нижчих чинів[237]. Але тут, на флоті, що знемагав від бездіяльності, до офіцерів не висували особливих вимог, вони мало чим жертвували, і тим паче не ризикували життям. За що їм тоді всі ці привілеї? Тільки за те, що вони вихідці з привілейованого класу? І тоді всі ці пихаті розмови про честь і обов'язок, про жертви не переконують і врешті-решт починають виглядати просто способом утримувати в покорі людей?

Саме святкування річниці битви Штумпф сприймає як прояв класової системи. Офіцери, зрозуміло, тримаються окремо, у своїй розкішно обставленій їдальні, і бенкетують там до четвертої години ранку. Солдатам запропоновано всього-на-всього «кілька бочок водянистого пива», і вони святкують на палубі. Штумпфа найбільше дратує не те, що офіцери отримують так багато, а команда так мало. Цього вечора його особливо дратує готовність багатьох матросів принижуватися перед своїми панами (які лише поблажливо посміхаються у відповідь) заради того, щоб почути хоч слово схвалення або отримати крихти з офіцерського столу.

Атмосфера в офіцерській їдальні змушує згадати про божевільні. Гидотно було дивитися, як матроси випрошують у цих пияків пиво, сигарети і шнапс. Я готовий був крикнути їм це в обличчя, дивлячись на їхнє приниження. Деякі втратили сором і запевняли офіцерів, що вони чудові матроси та чудові пруссаки. У нагороду за це вони отримували зайву склянку пива. Наприкінці вони зайшли так далеко, що почали кричати «ура» окремим офіцерам за їх щедрість.