Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

139

П’ятниця, 9 лютого 1917 року

Олива Кінг лагодить автомобіль у Салоніках

Різкий «кусючий» лютневий вітер. У повітрі пахне снігом. Ще одна зима в Салоніках. Ще одна зима у цьому перенаселеному, надукріпленому військовому таборі міста, з його армією, яка б'є байдики. На вулицях можна побачити бал-маскарад військової форми: сіро-блакитна французька, хакі англійська, коричнева сербська, коричнево-зелена російська, сіро-зелена італійська. Картину «багатомовності» довершували колоніальні війська з Індії, Індокитаю та Північної Африки. Восени робили спроби відтіснити на півночі болгар, але лінія фронту залишилася незмінною. Тепер знову затишшя. Погода, як зазвичай, мінлива: то тепла і сонячна, то холодна і вітряна. Два дні сніжило, але мороз не пом'якшав. Олива Кінг мерзне, лежачи під своєю санітарної машиною.

Кінг, власне кажучи, сподівалася провести ранок у портових лазнях, але машина вимагала до себе уваги. Довелося її ремонтувати. Ось Олива лежить у промерзлому гаражі та розгвинчує коробку передач. Посинілі від холоду пальці не слухаються. Ззовні задуває вітер.

Олива Кінг служить тепер у сербській армії, — вона і дві її машини. (На додачу до старенької Елли вона купила ще одну санітарну машину, більш легку і швидку, марки «Форд». Саме її вона зараз і ремонтує.) Серби позбулися майже всього свого транспорту під час відступу, тому справ у неї чимало. Більше жодних обходів, від ліхтаря до ліхтаря, жодних мішків з ганчір’ям. Натомість її посилають у тривалі важкі поїздки вузькими, небезпечними гірськими дорогами, що в Західній Європі навряд чи назвали б дорогами — радше стежкою, глинистою колією. Саме дороги були найгіршими. За плюсової температури вони негайно перетворювалися на непролазне місиво. Якщо стовпчик термометра опускався нижче нуля, на неї очікував каток.

Кінг наблизилася до війни, і війна наблизилася до неї. Місіс Харлі, та сама, з якою вона працювала разом — вони колись полювали за колекційними меблями у Франції — і яка «у віці, коли багато літніх дам воліли б сидіти вдома і в’язати шкарпетки», зазнавала труднощів, непосильних для жінок удвічі молодших за неї, померла місяць тому. Її вбило гранатною картеччю, випущеною ворожою артилерією, — болгарською? австрійською? — коли вона працювала з біженцями в Монастирі. Зі своїх поїздок на північний фронт Кінг привезла не тільки два болгарських рюкзаки трофеїв — гільзи від патронів, осколки снарядів, — але й спогади про поле битви, засіяне трупами. Уперше в житті вона побачила ненависного ворога в образі болгарських військовополонених.

А крім того, вона закохалася. Нічого дивного. Було щось таке в настрої, в ситуації, у вимушеній невизначеності життя, що давало змогу знехтувати звичайними правилами й умовностями. Ця закоханість означала для неї більше, ніж усе інше. Більше, ніж війна. Та перетворилася на тло, на другорядний фактор, на монотонні будні, часом абсурдні або дикі, часом небезпечні та відразливі, найчастіше дратівливі. Ось, наприклад, щойно розмріявся про гарячу лазню, але невдача — дає збій ніжне гальмо, і ти нікуди не потрапляєш. Об'єктом її почуттів став чарівливий сербський офіцер зв'язку, капітан Мілан Іовічіч, якого всі звали Іові, веселий, доброзичливий і непередбачуваний. Вони з нею виявилися однолітками. Вони покохали одне одного, зустрічаючись за обідом і на вечірках, де знову й знову з надтріснутої платівки лунала мелодія «La Paloma». Усі біди були спільними. Коли вона у вересні минулого року зазнала нападу малярії, він відвідував її не рідше двох разів на день і часто просиджував у неї годинами. Кохання виявилося взаємним. Вони зустрічалися потайки, але все одно про них пліткували. Її це дратувало.

Це зовсім не інтрижка. Цього у неї було більше ніж достатньо в минулому. Тут усе значно серйозніше.

Кінг розуміла, що за ці роки в ній відбулися зміни. Її це лякало. Можливо, її більше лякала реакція з боку інших. У листі до батька, після вступу в сербську армію, вона, зокрема, писала таке:

Благослови тебе Бог, любий тату, я так тебе люблю, ти навіть собі не уявляєш! Я все запитую себе, якої ти думки щодо того, як я змінилася. Знаю, що війна зробила мене досить егоїстичною, що я тепер стала значно самостійнішою, ніж раніше.

Про свою закоханість вона не пише ані слова. Іові вона називає просто «приятелем», що було досить сміливо, особливо порівняно з передвоєнних засадами. Але мало хто тепер дбав про пристойні форми спілкування між неодруженими чоловіками і незаміжніми жінками. Не тут, не зараз.

До обіду Олива Кінг перериває роботу в промерзлому гаражі, йде снігом до маленької квартирки, яку вона ділить з двома іншими жінками-шоферами. Ледь увійшовши до будинку, вона одразу ж запалює гасову лампу, єдине джерело тепла в кімнаті, що в цю пору року постійно горить, поки вони вдома. Її турбують ціни на гас, вони невпинно ростуть. Глечик коштує 19 франків, і його вистачає на кілька днів. «Якщо Америка вступить [у війну], нам дозволять купувати гас за зниженою ціною».

Кінг вирішує залишитися вдома. Вона зробила все, що належить сьогодні. Нехай інший механік завершить роботу. Вона мріє про смачні тасманські яблука. Розмірковує, чи завершився їх сезон в Австралії? І чи надішле їй батько посилку з яблучками?