Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

13

Неділя, 20 вересня 1914 року[23]

Павел фон Геріх оглядає палац у Руднику

Коли вони прибули до палацового парку, уже стемніло. Але їхні очікування виправдалися, адже їм була обіцяна екскурсія надзвичайно красивим палацом. Парк теж виявився чудовим, старовинним, доглянутим. Фон Геріх побачив палацову капелу. Безліч оранжерей. Кілька великих ставків, водною гладдю яких ковзали лебеді, поблискували в променях заходу. Зубчасті вежі й балюстради. Офіцери поскакали просто до палацу, спішилися.

Настрій у всіх був щонайкращий.

Частково вони раділи з того, що опинилися за лінією фронту, в резерві, і могли перепочити. Уперше відтоді, як залишили Петербурґ, вони нарешті виспалися, впавши в похідні ліжка, що везли в обозі, але досі так і не розпаковували. Дні минали тепер за сном, їжею, грою в карти, навчаннями, музикою, іграми.

Але головне — вони відчули справжнє полегшення. На цій ділянці Східного фронту все було цілком сприятливим для них. Австро-угорська армія продовжувала відступати. Учора отримали новину про те, що ще 30 тисяч ворожих солдатів здалися в полон. Полк перебував в австрійській частині Галичини. До того ж фон Геріх мав особисті причини відчувати полегшення: три тижні тому він отримав бойове хрещення, в бою за село на південь від Любліна. Не можна сказати, щоб його роті сильно дісталося: ледь вони почали наступати — на чолі з фон Геріхом, який курив трубку, — як отримали наказ повернутися і негайно ретирувалися. Але випробування він витримав — це головне. І навіть потім, коли на полі, зарослому люпином, його відкинуло вибухом важкого снаряда з мортири, він не злякався. Це переживання, як і подальша удача в боях, зміцнили в ньому почуття не те щоб невразливості, але певної обраності. Він більше не хвилювався: «Панове військові кореспонденти та інші оповідачі достатньо розписали всі жахи війни, але ж насправді ми пишалися тим, що ми справжні мужчини і не боїмося поглянути смерті в обличчя».

Фон Геріх разом з іншими входить до порожнього палацу. Він належить польсько-австрійському графові зі старовинного роду Тарновських[24]. Мешканці палацу втекли, залишивши своє житло. Фон Геріх і його товариші побачили всередині таку казкову розкіш, що в них просто подих перехопило. Вони блукали нескінченним лабіринтом кімнат з таким дзеркальним паркетом, що бачили в ньому свої відображення; під стелею, декорованою старовинними плафонним розписами, між стін, прикрашених важкою, дорогою обшивкою, картинами старих майстрів, «якими міг би пишатися будь-який музей». В одній кімнаті стояв чудовий рояль марки «Блютнер». На кришці лежали ноти, поміж них — Гріґ. Один з офіцерів сів до рояля і почав грати.

Лункі зали сповнилися звуками музики, а фон Геріх пішов далі. Він побачив бібліотеку. Кімната була без вікон, уздовж стін — полиці з книгами, а стеля в ній була скляною, і крізь неї видніли перші зірки, що засвітилися в небі. Книжкові томи стояли в суворому порядку, і фон Геріх швидко зрозумів, що бачить перед собою унікальну колекцію: наука, філософія, теологія, поезія, історія. Так, історія. Як і багато інших, фон Геріх уважав себе часткою Чогось Великого, і вигляд пухких томів надихнув його:

Я мрію про те, щоб ця війна, яка закрутила мене у своєму вирі, ніби соломинку, швидко стала б лише спогадом, як і всі колишні війни. І від неї залишиться лише книга, на сторінках якої перлини страждань, співчуття і відданості обов'язку і почуттям засяють ще яскравіше, ніж на пожовклих сторінках старих фоліантів.

Він іде далі. (Музика Гріґа лунає дедалі більш глухо в нього за спиною.)

Тепер він вступає в ту частину палацу, яку встигли розграбувати — військові або цивільні. Тут усе розідране, розбите, сплюндроване. Під ногами риплять скалки скла і кришталю. Зникло його відображення в дзеркальному паркеті, бо на підлозі валяється розірваний одяг, розкидані фотографії, книги, гравюри. Усе буде зруйноване. Пригнічений, він повертає назад.

Йому слід було б скористатися нагодою, узяти щось собі: усе, що він бачив навколо, незабаром зникне з лиця землі[25]. Але він не міг зважитися. Утім, дві надібочки він усе ж прихопив з собою: це буде пікантним подарунком його коханій дружині Ользі Альквіст. Перше — халат власниці замку, у жовтих і синіх барвах. Друге — пара її шовкових панчіх[26]. Зовсім стемніло, і Павел фон Геріх поскакав геть.