Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

130

Неділя, 29 жовтня 1916 року

Ріхард Штумпф нудиться з неробства на борту «Гельґоланда»

Питається, що гірше? Клуби сизого тютюнового диму, що заповнюють кубрик під палубою, або вугільний пил, «що проникає у нутрощі»? Штумпф понурий, як цей похмурий день. Він пам'ятав, як він, новобранець, був сповнений надій у жовтні чотири роки тому, і страждав, порівнюючи минуле зі смутним сьогоденням. Радість з приводу великого бою при Скагерраку минула. І все повернулося на свої місця, до сірих буднів, — таких само сірих, як колір бойових кораблів: коротке рутинне патрулювання узбережжя і тривалі періоди очікування в порту. Утім, весь флот діє сторожко і обережно. Його «залізна в'язниця», «Гельґоланд», знову пришвартований до берега, цього разу для ремонту циліндра в моторі по лівому борту.

І знову тютюновий дим жене Штумпфа на палубу: «Ці кляті смердючі люльки! Мене від них нудить, вони тільки позбавляють апетиту. Я радію повсякчас, коли дізнаюся, що в солдатському буфеті підвищили ціни на тютюн»[217]. Його дратує дим, виводить з себе неробство. У нього мало друзів на борту. Інші матроси вважають його дивакуватим, бо має інтелектуальні запити і постійно щось записує. Сили Штумпфа, фізичні та розумові, не знаходять застосування і тому згасають. Читати йому нічого, і він замовляє кілька книг із Берліна.

29 жовтня здається Ріхарду Штумпфу таким само втраченим днем, як і решта. Однак після обіду екіпаж збирається на палубі. Вони повинні зустрічати повернення підводного човна. Штумпф бачить, як екіпажі сусідніх кораблів кричать «ура» і підкидають кашкети в повітря. Ось він, вузький корпус підводного човна U-53. Увесь екіпаж вишиковується на палубі. «На них був просочений оліфою спецодяг, їхні обличчя сяяли від щастя»[218].

Штумпф заздрить цим матросам з підводного човна, які світяться від радості, він хоче бути одним з них. Водночас у глибині душі він жадає якнайшвидшого кінця війни. Як завжди, він почувається розколотим навпіл:

Чи справді життя в мирний нас було таке вже хороше? Навіть якщо це так, ми все одно не були задоволені. Я пам’ятаю, як багато з нас сподівалися на війну, на те, що буде краще. Пам'ятаю, як ми не могли знайти собі роботу, сперечалися через гроші, через тривалий робочий день, — і думки про мир відразу тьмяніють. Але сьогодні мирне життя уявляється раєм, адже ми могли купити собі скільки завгодно хліба, ковбаси, який завгодно одяг. Хоча що говорити про бідолах, у яких бракувало на це грошей! А можливо, справжня криза настане тоді, коли ми знайдемо мир?