Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

12

П'ятниця, вересня 1914 року

Лаура де Турчинович тікає з Сувалок

Світає. Вулички, що пролягають між низенькими, незграбними будинками Сувалок, порожні. Можливо, це помилкова тривога? Багато хто плекають божевільну надію, готові обманювати самі себе, повторюючи: «тільки не тут», «все мине» або «нас це не стосується». Можливо, чутки, що постійно поширюються, і є наслідком усіх цих ілюзій? В останні тижні люди теревенили про те, що Кенігсберґ захоплено і що російська армія наближається до Берліна.

Як зазвичай, ніхто не знає, що насправді відбувається на фронті. Довгі колони кінних хур проходять містом. Маршує підкріплення. Часом над містом кружляє аероплан, скидаючи бомби або пропагандистські листівки. Іноді чвалають ланцюжки німецьких військовополонених, одягнених у сіре. За останні дні рух лише посилився. А вчора з'явилися перші ознаки того, що справи недобрі. Спершу — натовпи селян з маленьких сілець на кордоні зі Східною Пруссією: «Чоловіки, жінки, діти, собаки, корови, свині, коні і вози — все змішалося в велетенському потоці». Потім — нові звуки, що разять слух: рушничний вогонь десь удалині. Хтось припустив, що це козаки ловлять офіцера-зрадника. Чому б і ні? Ніч минула спокійно. Біженці з прикордонних сіл потяглися далі. З вікон задньої сторони будинку можна було бачити прекрасний краєвид на рівну долину навколо міста і на велику дорогу, що вела в Східну Пруссію. Близько шостої години ранку Лаура побачила безліч возів з пораненими. Ці поранені розповіли, що ворог прорвав лінію фронту. Російська армія відступає. Що робити? Тікати з Сувалок чи залишатися?

Одинадцята година дня. Лаура розгублена і збентежена. Вона почувається кинутою і самотньою. Чоловік Станіслав перебуває зараз у Варшаві, у справах служби. Вона звертається за порадою до різних високопоставлених чинів. Намагається телеграфувати, але лінія не працює. Нарешті вона наважується: увечері потрібно залишити місто.

Час обідати. Вона сідає за стіл разом з дітьми.

Який чарівний вигляд: вишукана обстановка старовинної кімнати, великі вікна, м'які тони килимів, стіл, сервірований сріблом і склом.

Потім усе відбувається дуже швидко. Спершу чутно постріли, дуже гучні, просто оглушливі. Потім лунає гуркіт артилерійських випалів. За мить лунає дзвін столового фарфору. Челядь, готуючись розливати суп, з переляку впускає піднос, і супова миска розбивається. На мить усі застигають. Потім дівчинка починає плакати.

Настає хаос. Лаура тільки встигає віддавати накази. За чверть години вони мають залишити будинок. Гувернантка порається біля дітей. Сама Лаура упаковує цінні речі: золоті монети, паперові банкноти в рублях, скриньку з коштовностями. Гуркіт битви наростає. Усі метушаться по дому, щось рвуть, зривають, кричать. Лаура раптом помічає, що сама бігає з шовковими панчохами в руці, розмахуючи ними, немов прапором.

Вони вантажать речі на два селянських вози. На вулицях міста також панує хаос. Лаура бачить військовий транспорт. Бачить російських солдатів зі зброєю наперевіс. Бачить, як люди кричать, штовхаються, сперечаються. Бачить стару, яка тягне на голові маленьке ліжечко, в той час як інша людина волочить за собою самовар, що підскакує на бруківці. «Усюди панує хаос: напевно, навіть первісні люди не тікали з такою швидкістю. Усі правила пристойності забуті, ніби їх і не було».

І ось вони вирушають у дорогу, «в людському вирі, навкруги біжать люди, навантажені добром, немов в'ючні тварини. Стомившись, вони залишають частину вантажу і рухаються далі». Лаура з дітьми та прислугою їдуть на одному возі, вантаж — в іншому. Вона дивиться на свій будинок. Знайомий їй пастор закликає їх виїжджати й благословляє навздогін, осіняючи хресним знаменням.

Вони прямують до вокзалу. Дорогою Лаура зустрічає друга сім'ї. Він здирається на інший віз. Скидає з нього служника. А потім повертає віз і їде, прихопивши весь їхній багаж з собою. На валізах стоїть собачка дітей, білий шпіц Даш, і голосно гавкає. Віз із собакою зникає в потоці охоплених панікою людей.

Стоїть чудовий осінній день.