Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

124

Субота, 16 вересня 1916 року

Мішель Корде працює допізна в міністерстві в Парижі

Рання осінь. Високе чисте небо. Газети, як зазвичай, дратують його. Перші шпальти рясніють заголовками про нові перемоги союзників. І тільки на третій шпальті він помічає сумну новину. Три рядки про те, що румунська армія продовжує відступати.

Більше нічого. Корде щойно прочитав листа, написаного одним полковником, у якому йшлося про страхітливу подію, що нещодавно сталася в Вердені, де все ще тривав бій, нехай навіть менш запеклий. (Тиждень тому французькі війська атакували Дуамон і захопили кілька окопів. Два дні тому німці почали контрнаступ. Водночас з цим заворушилися учасники битви на Соммі. Учора там на фронті було вперше використано нову військову техніку: ішлося про танк, оснащений гарматами і кулеметами, укритий сталевою бронею, на гусеничному ходу.) Невикористаний залізничний тунель під Таваннамі давно вже правив військам за притулок, квартири і склад боєприпасів. Тут завжди було багатолюдно: солдати, які відстали від своїх частин, або ті, хто ховалися від постійного артобстрілу. У ніч проти 5 вересня склад боєприпасів вибухнув, і у вогні пожежі загинуло від п’ятисот до семисот солдатів. Преса ані словом не згадала про цю подію. (Про неї навіть не доповіли політичному керівництву.)

Існувала жорстка і всеохоплива цензура. Її правил слід дотримувати[213]. У газетах досить часто траплялися білі порожнини, що виникали після того, як з номера останньої миті вилучали деякі статті. Ішлося також про семантичні маніпуляції, що межують із безглуздістю. Авторів, які використовували слова «після миру», змушували писати «післявоєнний період». Один його знайомий колега, який працював у суміжному міністерстві, зумів днями переконати газети припинити використовувати слово «кінні змагання» і писати замість цього «відбір коней». «Ми врятовані!» — пхикає Корде.

Але найбільше його дратують не сама цензура або мовні правила, а той факт, що журналісти так охоче дозволили перетворити себе на рупор ідей політиків-націоналістів і твердолобих військових. Корде занотовує у своєму щоденнику:

Французька преса ніколи не відкриє правди, навіть тієї правди, яка можлива в умовах цензури. Замість цього вона бомбардує нас пафосною балаканиною, оптимізмом, систематичним паплюженням ворога, рішуче приховуючи від нас жахи і прикрості війни, — приховуючи все під маскою моралізаторського ідеалізму!

Слово було стратегічною сировиною на війні.

По обіді Корде вирішив прогулятися до міністерства пішки. На бульварі зустрів зранених, обвішаних медалями офіцерів, які прибули у відпустку: «Здавалося, вони повернулися сюди, щоб отримати в нагороду захоплені погляди». Він проходить повз черги до бакалійних крамниць. Досі непорушним аргументом пропаганди було те, що німці всього потребують, тоді як у Франції все є. Тепер брак продовольства відчувають і французи. Важко дістати цукор, масло продають тільки по сто грамів, апельсини взагалі зникли з прилавків. Водночас місто набуло нових рис з появою нуворишів, «нових багатих». Їх називали ще NR. Це були акули чорного ринку, спекулянти, усі ті, хто наживався на військових контрактах, або на нестачі товарів, або на чому-небудь ще. Нувориші були завсідниками ресторанів, їли найдорожчі страви і пили найвишуканіші напої. Ювелірам рідко коли вдавалося продавати стільки коштовностей. Дамська мода пишна і розкішна. Про війну майже не згадують. Принаймні, нижчі класи.

Цього вечора Мішель Корде працює допізна. Він зі своїм колегою з міністерства освіти тривалий час готує доповідь для комітету з винаходів. Доповідь готова тільки близько другої години ночі.