Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

122

Неділя, 13 серпня 1916 року

Флоренс Фармборо оглядає поле бою на Дністрі

Приголомшливо чудовий краєвид. Обабіч тягнуться довгі, звивисті пагорби, укриті лісом: просто перед ними — хвиляста долина, облямована вдалині високими крутими вершинами Карпат. Коли колона наблизилася до місця, що ще вчора служило полем бою, ідилічна картина потьмяніла. Вони проходили повз залишені батареї, крізь села, зруйновані снарядами, зриті окопами, так що залишилися лише купи каміння і дощок; проїжджали повз чорні воронки від снарядів. Розміри їх залежали від калібру: звичайний снаряд польової артилерії на 7–8 см залишає воронку близько метра, а важкі снаряди на 42 см утворюють воронку в дванадцять разів більшу.

На пагорбі вони зупиняються. Учора тут знаходилося найкраще укріплення з усіх австро-угорських позицій. Сьогодні це всього лише місиво з уривків колючого дроту і напівобвалених окопів. У них лежать трупи ворогів. Вони ще свіжі, літня спека ще не почала процес розкладання, тому і вбиті справляли враження живих людей. В одному з окопів вона побачила три тіла. Тільки неприродно вивернуті кінцівки переконали її в тому, що люди дійсно мертві. В іншому місці вона бачить ворожого солдата, простягнутого на землі. Обличчя його нерухоме, шкіра ніби у живого. Флоренс думає, як і багато інших, споглядаючи цю не надто трагічну смерть: «Він немов заснув».

Вони здираються на свої вози, і подорож триває. Незабаром їм стають зрозумілішими масштаби битви, що вчора завершилася переможним проривом. Поле бою з єдиного перетворюється на множинні поля. Вони досягають місць, де росіяни також не встигли прибрати своїх загиблих:

Усюди лежали трупи в дивних, неприродних позах, там, де впали: скоцюрбившись, зігнувшись навпіл, витягнувшись, ниць, обличчям у землю. Австрійці та росіяни лежали поруч один з одним. Ці подерті тіла просочили землю своєю кров'ю. Там лежить австрійський солдат без ноги, його обличчя почорніло і розпухло, в іншого обличчя вкрите ранами, на нього страшно дивитися, ось російський солдат, підігнувши ноги, повис на колючому дроті. У зяючих ранах рояться мухи і ще щось, схоже на черв'яків. Я була рада, що зі мною були Анна і Катерина. Вони, як і я, мовчали. Їх глибоко вразило побачене. Адже ці «купи» нещодавно були людськими істотами: чоловіками, молодими, сильними, повними життя. Тепер вони лежать тут, тихі, позбавлені життя, незграбні тіла, колись жива плоть і кров. Яке крихке й беззахисне людське життя!

Ці скалічені, понівечені тіла були, звісно, самі по собі реальністю, але також ілюстрували те, що робить війна з уявленнями і надіями людей, — та й з усім їхнім минулим життям. Війна почалася не в останню чергу як спроба зберегти Європу точно такою, як була, відновити status quo, а насправді перетворила весь континент на щось таке, чого люди й уявити не могли в найстрашнішому сні. Знову підтвердилася стара істина, що війна рано чи пізно стає неконтрольованою, контрпродуктивною, тому що люди і суспільство у своїй сліпій жадобі перемоги готові пожертвувати заради неї всім. Істина ця стала ще очевиднішою тепер, коли можновладці ненавмисно, незаплановано звільнили абсолютно некеровані сили: крайній націоналізм, соціальну революцію, релігійну ворожнечу. (Уже не кажучи про гротескні борги, що підривали економіку всіх воюючих держав.) Вражена побаченим, Фармборо шукає прихистку у своїй вірі: «Слід вірити і покладатися на милість Божу, інакше ці страшні видіння доведуть до божевілля; інакше сповнене відчаю серце здригнеться».

Вони зупиняються, отаборюються, але й тут їх як і раніше оточують мертві тіла. Почалося розкладання. У повітрі дедалі більш відчутний солодкуватий трупний запах, чути дзижчання жирних мух. Чоловіки не звертають уваги на тіла або вдають, що не звертають уваги, вони вважають це лише питанням гігієни. Але Флоренс та інші сестри милосердя почуваються жахливо, особливо коли настає час обідати. Просто за її наметом лежить убитий, наполовину засипаний землею від вибуху. Видніє його голова. Одна медсестра йде туди і вкриває обличчя вбитого шматком тканини. Потім Флоренс наважується і дістає свій фотоапарат, щоб зафіксувати численних убитих австрійських солдатів. Ледве зробивши два знімки, вона відчуває, як її охоплює сором. За яким правом вона фотографує ці неживі тіла? Ні, хіба вона не бачила убитих? Хіба вона нещодавно не цікавилася Смертю?

День тривав під знаком смерті.

Пізніше, очікуючи доручень або наказу про виступ, вона пересилює себе і знову йде поглянути на полеглих. Вона проходить повз село, зруйноване артилерійським вогнем росіян («Хай допоможе Бог його жителям!»), повз смердючу братську могилу і дістається логічного завершення ланцюжка подій — маленького і доглянутого військового кладовища, якому щонайбільше один рік. Вона знала раніше, що австро-угорська армія дуже серйозно ставиться до місць поховань і з пошаною віддає землі навіть полеглих ворогів. Невеликий майданчик ретельно обгороджений. Доріжка веде до прикрашених різьбленням воріт із дерев'яним хрестом нагорі та написом німецькою: «Тут спочивають герої, полеглі за свою батьківщину». Герої різних національностей, поряд з австро-угорськими солдатами лежать і росіяни, і німці. Полеглий герой єврейського походження спочиває не під хрестом, а під зіркою Давида.

За вечерею надходять обнадійливі новини. Зрозуміло, їм було відомо, що військові операції на півночі затягнулися. Вони на власні очі бачили, що тут, на півдні, масштабний наступ триває. Вони дізналися, що після нового прориву австро-угорська армія відступає настільки поспішно, що з нею фактично втрачено зв’язок. Схоже, ворог опинився на межі повного колапсу. І вони зраділи. Без Австро-Угорщини Німеччині буде важко продовжувати війну. Тоді італійська армія зможе безперешкодно окупувати землі двоєдиної монархії[205].

Флоренс також почула іншу новину, що особливо потішила її. Однією з держав, що вступили у війну, була Персія. Це сталося рік тому, коли до країни ввійшли британські та російські війська[206]. З тих пір там точилися бої. Сьогодні ввечері Флоренс дізналася, що людиною, яка зробила найбільший внесок у відновлення, так би мовити, порядку в Персії, був бригадний генерал сер Персі Сайкс[207]. Будучи британської підданою, Флоренс не могла не пишатися своєю країною.

Таким чином, день завершився вдало. Сонце зайшло за обрій, а нічний вітерець доносив до наметів дедалі більш різкий запах гниючої плоті тисяч полеглих героїв.

Того самого дня Ангус Б’юкенен знаходився біля річки, де його колона переслідувала відступаючого ворога, який підривав за собою всі мости. Він пише:

Ми спустилися в заболочену низовину, повітря тут нездорове, сире, повнісінько мошви. Решту дня і два наступних ми працювали як старанні мурашки, будуючи великий пальовий міст з колод, з одного високого берега річки на інший. Наприкінці третього дня у мене почалася лихоманка, і забракло сил завершити роботу.