Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

118

Четвер, 27 липня 1916 року

Мішель Корде вечеряє в ресторані «Максим» у Парижі

У Парижі чудове спекотне літо. Кав'ярні заповнені людом. Столики тісняться просто на тротуарі. Щонеділі приміські потяги відвозять своїх численних пасажирів на природу, в пошуках відпочинку. Вулицями ганяють одягнені в біле дівчата на велосипедах. Практично неможливо знайти вільний готельний номер на курортах атлантичного узбережжя.

Мішель Корде сидить зі своїм знайомим у ресторані «Максим», поблизу Єлисейських Полів. Він укотре вражений контрастом, що існують між тим, що він бачив, і тим, що знав. Він укотре подумав, якою далекою може здатися війна. Ресторан славився своєю кухнею і фешенебельними інтер'єрами в стилі ар-нуво, що перетворювало його на культовий заклад, притулок, де можна сховатися від реальності, на живе нагадування про колишні щасливі дні, на обіцянку майбутнього. Так, війна була далеко, і все ж вона тут, незважаючи на те, що відкрито демонструється все, що зазвичай приховувалося, — а зокрема алкоголь і секс, — чи, може, варто назвати їх пиятикою і розпустою.

У ресторані багато людей у формі, різних родів військ, різної національності. Миготять відомі обличчя: драматург Жорж Фейдо і професор, художник-баталіст Франсуа Фламенг, акварелі якого можна побачити практично в кожному номері популярного видання «Іллюстрасьон». (Фламенг належав до тих цивільних, які, заздрячи привабливості військових, замовили собі власний костюм у військовому стилі. Цього вечора на ньому були кепі та куртка кольору хакі, гольфи, а груди прикрашав ряд пряжок.) У ресторані також були жінки, майже всі — повії високого польоту.

Цього вечора відвідувачі ресторану в неймовірних кількостях пили алкоголь. У кількох льотчиків це називалося «вечеря з шампанського». Вони нічого не їли. Пиячили страшенно. Публіка тільки схвально реготала, дивлячись на те, що до війни неодмінно привернуло б докірливі погляди чи викликало б різкі зауваження. Корде бачить британських офіцерів, упитих настільки, що один з них не тримається на ногах. Він намагається надіти кашкет, але весь час промахується повз власної голови, звеселяючи цим оточуючих. Двоє п'яних офіцерів стоять біля свого столика і грубо лаються. Їхня лайка відлунює розкішною залою. Ніхто навіть не ворухнеться.

Сутенерство процвітає майже відкрито. Забажавши зняти повію, клієнт може просто звернутися до директора ресторану. Корде сам чув, як той миттєво відповів: «Сьогодні ввечері — до ваших послуг». Після чого назвав ціну, адресу, номер квартири, куди повернути — праворуч або ліворуч, а також те, що називають «вимогами гігієни».

Навіть у Франції, де і так існувала ціла мережа легальних борделів, через війну проституція набула небувалого розмаху. Війна підвищувала попит на подібні послуги, і влада, на догоду військовим, почасти дивилися на торгівлю живим товаром крізь пальці. Натовпи солдатів щодня прибували у свою відпустку в Париж. З усіх кінців країни сюди ж з'їжджалися повії. Кількість арештів за нелегальне заняття проституцією збільшилася на 40 відсотків.

Значно зросла і кількість венеричних захворювань, зокрема сифілісу. (Одним з тих, хто до кінця війни стане жертвою цієї хвороби, став іменитий гість цього вечора, Жорж Фрейдо.) У багатьох арміях солдатам перед відпусткою роздавали презервативи[189]. Не те щоб це дуже вже допомагало. 22 відсотки канадських солдатів у Франції за 1915 рік заразилися венеричними хворобами. А з-поміж солдатів союзницьких армій, які прибудуть до французької столиці влітку наступного, 1917 року, заразиться 20 відсотків. І не те щоб усі без винятку боялися заразитися. Іноді хворі повії заробляли більше, ніж здорові, обслуговуючи солдатів, які хотіли заразитися, щоб таким чином ухилитися від відправлення на фронт. Ця обставина найбільш гротескно виявлялася в торгівлі гонорейним гноєм: солдати купували гній і змащували ним свої статеві органи, сподіваючись захворіли й опинитися в госпіталі[190]. Найбільш зневірені втирали його в очі. Це часто призводило до цілковитої сліпоти.

Повії також не залишалися осторонь у цей воєнний час. Деякі борделі начебто приймали бездомних біженців. Корде було відомо, що всі високооплачувані повії, які сиділи цього вечора в ресторані «Максим», мали так званих хрещеників. З патріотичних міркувань ці жінки «всиновлювали» собі по солдату. Це означало, що той приїжджав до неї в свою відпустку, а вона безкоштовно спала з ним.

Бурхлива пиятика в ресторані триває. Ляскають пробки від шампанського. Люди регочуть, кричать. Лунає дзвін келихів. Бездоганно вбраний офіцер гарчить: «Геть цивільних!»

Того самого дня Флоренс Фармборо занотує у своєму щоденнику про молодого пораненого офіцера, який змагався зі смертю:

Ми довго терпіли жахливий запах гниття, що зазвичай супроводжує цей тип гангрени [від якої страждав офіцер], розуміючи, що справа наближається до кінця. Він став спокійнішим, перш ніж до нього прийшла Смерть, щоб позбавити його мук. Йому здавалося, що він удома, серед рідних. Раптом він схопив мне за руку і вигукнув: «Я знав, що ти прийдеш! Олено, голубонько, я знав, що ти прийдеш!» Я здогадалася, що він у гарячковому маренні вважав мене за свою кохану. Тоді я нахилилася і поцілувала його запалене, мокре обличчя. Він заспокоївся. Він перебував у тихому, мирному стані, коли Смерть прийшла за ним.