Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

111

Неділя, 25 червня 1916 року

Едуард Мослі знімає з убитого корковий шолом у Нусайбіні

Марш триває. Ось уже два місяці як оточений в Ель-Куті британський гарнізон капітулював перед османської армією і понад 13 тисяч людей потрапили в полон[177]. Незважаючи на обіцянки, бранців пограбували, а офіцерів відокремили від інших. І тим часом як офіцери сиділи в плоскодонках і пливли в Багдад, рядові й унтер-офіцери були змушені крокувати пішки, хоча багато з них перебували у тяжкому стані. Незважаючи на те, що найспекотніша пора року щойно почалася, в тіні температура піднімалася вище 50 градусів[178].

Під час капітуляції Мослі захворів і зліг. Він очікував, коли його переправлять на кораблі в Багдад. Транспортним судном, на борт якого вони зійшли, за іронією долі виявився той самий «Юльнар», що використовували наприкінці квітня для останньої відчайдушної спроби допомогти обложеним. Піднявшись на борт, він побачив скрізь кульові отвори. Під час цієї нескінченної подорожі корабель раз по раз зупинявся, вивантажуючи тіла померлих бранців.

У Багдаді він ледве встиг оговтатися перед наступним етапом. Російські війська стояли майже за двісті кілометрів на північ від міста. Османська влада прагнула якнайшвидше вивезти британських військовополонених, щоб росіяни не звільнили їх під час наступу, що готувався. Спершу полонених переправили потягом в Самарру. Потім вони крокували пішки, під конвоєм, уздовж річки Тигр, дійшли до Мосула, а згодом повернули на захід, через пустелю.

Слідом за колоною полонених офіцерів, у якій ішов і Мослі, тяглися віслюки і верблюди з поклажею. Найбільш змученим полоненим дозволяли їхати верхи. І все ж шлях був жахливим. За ними тягнувся слід — кинуті хворі та вмираючі, здохлі осли, кинуте спорядження. Вони бачили також сліди, залишені тими, хто пройшов попереду них: трупи, спалені палючим сонцем. Їх переслідували озброєні араби, які грабували і вбивали тих, хто відстав. Дошкуляли піщані бурі, спека, мучив голод, але насамперед — спрага. Вони харчувалися фігами, чорним хлібом, пили чай, а в селищах купували родзинки. Як і інші, Мослі втратив лік часу. «Я переживав тільки два стани, — занотовував він у щоденнику, — або ми йшли, або зупинялися». Він слабкий, його лихоманить. Втратив за вагою майже 12 кілограмів, мучиться животом, болять очі[179].

Вони підійшли до маленького містечка Нусайбін. Там вони зупиняться на ніч або дві, потім продовжать свій шлях у Рас-аль-Айн, де на них чекає потяг. Вони отаборилися під прадавнім римським мостом. Над ними — безхмарне, розпечене небо. Мослі відчув надзвичайну слабкість. Він щойно отямився після важкого сонячного удару. Учора він утратив свій topee, тропічний корковий шолом, його віднесло піщаною бурею, а рушник, яким він обв’язав голову, не рятував від сонця.

Він почув, що десь у місті є місце збору для хворих військовополонених і що там щойно помер британський лейтенант. Мослі вирішив сходити туди і спробувати дістати собі шолом померлого, адже небіжчикові він уже не потрібен. Він тривалий час блукав «вузькими вуличками, темними кварталами і задвірками». Нарешті знайшов те місце. Пройшовши крізь низький отвір в стіні, завішений килимом, він опинився у внутрішньому дворі.

Уздовж стін, під імпровізованими навісами від сонця, спорудженими з трави і листя, рядами лежать виснажені люди. Багато з них схожі на скелети, на них є лише набедрена пов'язка, а запалі щоки вкриває тижневої давності борода. Це британські солдати з Ель-Кута. З їжі мають тільки чорні сухарі. По воду ходять самі, метрів за двісті від них є водойма. У пилу і піску помітні довгі протяжні сліди, залишені цими бранцями, коли вони насилу доповзають до джерела, щоб напитися, і повертаються назад.

Дехто вже мертві, інші при смерті[180]. Мослі бачить людину, яку спершу приймає за небіжчика: той лежить з відваленою щелепою, обличчям його повзають мухи. Але він ще живий, і коли ворушиться, перелякані мухи спішно вилітають з його розкритого рота. Мослі бачив таке колись: рот, з якого вилітають хмари мух за найменшого руху вмираючого. Він називає це «феноменом вулика».

Мослі знаходить померлого лейтенанта. Забирає його корковий шолом. Потім організовує інших офіцерів, і всі вони прямують зі скаргами до коменданта міста. Із собою вони беруть усіх солдатів, які ще можуть рухатися. Улаштовують збір пожертвувань на користь тих, хто не в змозі підвестися. Зрештою було зібрано шістдесят фунтів. Гроші залишені цим нещасним, щоб вони хоча б могли купити собі їжу та ліки.

Мослі повертається до римського мосту і занотовує у своєму щоденнику:

Увечері, коли нещадно пекуче сонце зникало за обрієм, ми ходили туди й сюди п'ятачком між вартовими, курили арабський тютюн, занепокоєно дивилися в бік заходу, бо там, далеко, за обрієм, знаходився Рас-аль-Айн, кінцева залізнична станція. Нам до неї — ще йти і йти, багато днів і ночей. Чи дійдемо?