Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

110

Перша половина червня 1916 року

Володимир Літтауер бере участь у нічній косовиці поблизу Двіни

Чи можна ризикувати життям заради оберемка сіна? Так. На війні люди готові ризикувати і не за таку дрібницю.

Російська армія стала значно сильнішою за ці останні півроку, насамперед матеріально[176]. Збагатилися запаси боєприпасів, протигазів, колючого дроту, пов'язок та іншого. Минув той час, коли солдатам доводилося йти в бій без гвинтівок. Розв'язали й інше болюче питання — брак снарядів для артилерії. Враження складалося сприятливе. Подейкували про те, що незабаром російська армія зуміє перейти в контрнаступ. Адже вона не тільки стала сильнішою. Вона багато чого навчилася. Це помітно з польових укріплень.

Полк Літтауера стоїть на західному березі Двіни, в надійному передмостовому укріпленні поблизу від Іллюкста. Укріплення насправді потужне. Літтауер раніше не бачив нічого подібного.

Окопи глибокі, тут є широкі бліндажі, укриті дахами завтовшки в дев'ять колод, є також багато окопів для спілкування. Спеціальні артилерійські знаряддя розміщено в цих окопах, тим часом як регулярна артилерія стоїть на протилежному березі річки, там же, де й наші коні. Просто позаду нашого сектора стоять тридцять дві польові гармати, за ними — важка артилерія. Тридцять дві гармати можуть відкрити вогонь будь-коли, варто тільки нашому командирові зателефонувати на командний пост артилерії та запросити підтримку. Вони відкриють вогонь через кілька секунд. Якщо цього буде замало, то до них приєднається важка артилерія. Ми ніколи не мали подібної вогневої підтримки.

Літтауер був так захоплений виглядом цієї чудової системи окопів, що в першу ніч навіть не міг заснути. Той відрізок, що повинен буде обороняти його полк, становив 400 метрів завдовжки. Навіть якщо бої на Східному фронті були більш мобільними, ніж на Західному, усе одно тут спостерігалося те саме прагнення до сліпого нарощування сил: дедалі глибші окопи, щільніші дротяні загородження, все більше гарматних стволів на кілометр фронту, більше солдатів на один квадратний кілометр.

І все ж була істотна відмінність порівняно із Західним фронтом. Тут досі не точилися значні бої. Фронт залишався напрочуд спокійним. Ніхто тут не місив глину, усіяну осколками снарядів — звичайним сміттям війни. Навпаки, лінії окопів тяглися через квітучі зелені луки, ховаючись у високій траві.

Звісно, кавалеристи в першу чергу звернули увагу на цю обставину. Навіщо пропадати такому соковитому корму? За дві попередні ночі вони скосили траву навколо власних укріплень, поспішаючи встигнути в швидкоплинний літній час, поки темно. Усе минуло вдало. Німці їх не виявили. І тепер вони готувалися зібрати сіно найближчої ночі.

Але надійшла звістка про те, що їх полк буде змінений. Причому вже ввечері. Вони засперечалися, що робити з сіном. Кинути його там або залишити іншим? Було вирішено спробувати зібрати його вдень, незважаючи на небезпеку.

Спочатку всі були дуже обережними.

Поля лежали за невеликими гайками. Там можна було згребти сіно, залишаючись непоміченими ворогом. На боці німців усе було тихо. Тоді кавалеристи зовсім посміливішали. Літтауер бачить, як посеред білого дня вони гребуть сіно «просто на очах у німців». Солдати перебігають з місця на місце, збираючи оберемки сіна: усе спокійно. Робота кипить. Сержант кличе віз.

Тут, вочевидь, на німецькій стороні у когось урвався терпець. Спершу вдалині почулися приглушені постріли. Потім загуркотіло зовсім поруч, голосно, оглушливо, і характерні хмарки від шрапнелі розцвіли в літньому небі.

Візник негайно зіскочив із навантаженого сіном воза. Коні рвонули вперед. Літтауер бачив, як вони наближалися до траншеї, летячи на повному скаку. Усе пропало? Ні. Всупереч всім очікуванням, віз перелітає через траншею.

Сіно врятоване.