Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

107

Вівторок, 30 травня 1916 року

Рене Арно досягає передової на висоті 321 під Верденом

«У воєнний час зустрічається різновид крайнього психічного розладу, коли в голові виникають думки, передбачаючи те, що людина сама ще не зробила або не пережила», — розповідає Рене Арно, —

коли фантазія бере гору над потенційною небезпекою і примножує її в сотні разів. Добре відомо, що страх, зумовлений думкою про небезпеку, сильніше діє на нерви, ніж зустріч із самою цією небезпекою, — так само, як бажання п'янить нас значно більше, ніж його задоволення.

Велика битва триває безперервно з кінця лютого, з того часу як німецька армія почала свій ретельно підготовлений наступ. Арно і його люди звісно розуміли, що рано чи пізно настане їхня черга[169], що і їм доведеться пройти La Voie Sacrée, священним шляхом. Так названо єдину дорогу, що можна було використовувати для постачання цієї ділянки фронту і якою в середньому кожні чотирнадцять секунд проходило по вантажівці. Назву придумав найзнаменитіший з націоналістично налаштованих політиків, журналістів і письменників Моріс Баррес. Вона припала всім до смаку. Можливо, тому, що вона «воскрешала в пам'яті Via Dolorosa, Хресний шлях, і уподібнювала солдатів під Верденом, їх страждання і жертви до Хресного шляху Христа на Голгофу»[170].

Щось подібне відчували ті, хто згідно з наказом рухався до Вердена. Це був шлях жертв війни. Арно чув, як обговорювали дані статистики. Один офіцер, який нещодавно повернувся звідти, висловився відверто: «Все дуже просто. Нас змінили тільки тоді, коли загинуло дві третини особового складу. Звичайна квота».

Арно і решта батальйону провели день у Верденській цитаделі XVII століття, величезній будівлі, що складалася з штабних кабінетів, складів, нескінченних коридорів, підземних казематів, бомбосховищ. Усюди відчутно теплий запах капусти, запліснявілого хліба, дезінфекції, поту і кислого вина. Через крихітні бійниці кам'яних стін, у метр завтовшки, чутно звуки далеких вибухів. Цей шум не припиняється. Німці тут мають утричі більше гармат на метр фронту, ніж під час прориву в Горлиці. Це помітно.

Стоїть жахлива задуха. Арно лежить на солом'яному матраці та розмірковує про квоту. Дві третини. Хто з-поміж його солдатів залишиться на полі бою? Хто з п'ятнадцятьох офіцерів батальйону найближчого тижня не буде вбитий або поранений? З точки зору статистики, троє або четверо. Чи буде він одним з них?

Після обіду їм дано наказ.

Сьогодні вночі 6-й батальйон має змінити батальйон з 301-го полку, який займає висоту 321. Батальйон повинен залишити фортецю о 19:15, щоб о 21:00 бути вже на місці, де дорога на Брас перетинає ущелину П’є-дю-Грав'є. Загони повинні витримувати між собою дистанцію 50 метрів.

Арно розмовляє з солдатами, які напихають свої мішки консервами, сухарями, знаряддям і боєприпасами. У всіх нерви напружені. Він намагається заспокоїти людей, але не патріотичними закликами — він знає, що в подібних випадках це не допоможе, — а найпростішими словами: «Ми завжди були щасливою ротою. І ми всі повернемося з-під Вердена назад».

У сутінках вони дефілюють невеликими групами з темної, безпечної фортеці через пустельне, принишкле, зруйноване місто. Біля собору іноді вибухає снаряд. Довгий ланцюг солдатів з важкою поклажею перетинає річку понтонним мостом. Луною віддається стукіт їхніх кроків. Арно дивиться на чорні води річки і розмірковує: «Цікаво, хто ж з нас крокуватиме цим мостом назад?»

Під час привалу до Арно підходить чоловік «зі в'ялим, опухлим обличчям і шахраюватим поглядом», благально простягає йому якісь папери. Він робить останню відчайдушну спробу втекти, стверджує, що він кравець, що ніколи раніше не бував на передовій, що у нього грижа. Папери це підтверджують. Але Арно лише цитькає на нього, засмучений тим, що один з офіцерів батальйону раптово був відряджений в обоз.

Проте йому шкода цього чоловіка, коли той засоромлено віддаляється, схиливши голову, з паперами в руці. Арно думає, що і він, напевно, спробував би зробити те саме, якби не знаки відмінності на рукавах. Коли ж вони незабаром зустрічаються з відділенням, яке повертається назад з цього пекла, — солдати забруднені багнюкою, очі гарячково горять, — то він не може втриматися від заздрості до їхнього командира, молодого лейтенанта: «Хотів би я опинитися зараз на його місці!»

Вони починають здиратися на крутий схил ущелини, що веде до поля битви.

Гуркіт артобстрілу наростає, розрізнені звуки зливаються в одне ціле. Праворуч від них спалахує небо. Це рвуться снаряди над фортом Дуамон, захопленим німцями на четвертий день бою. Тепер тут центральний пункт усіх боїв, і навіть понад те: віха, магніт, міф (для обох сторін), символ, що, як і решта символів, набув значення, що зовсім не відповідає його військовій або тактичній ролі, — якась одержимість, наввипередки створена німецькою та французькою пропагандою, мірило успіху, у той час як військові успіхи ставали все більш абстрактними за природою, а невдачі дедалі конкретнішими і відчутнішими. З тих пір як наприкінці лютого почався цей бій, на полі бою було підірвано близько двадцяти мільйонів снарядів.

Сутінки згущуються, вони продовжують рухатися вночі, крокуючи безлюдною дорогою. Раптом попереду — спалах, супроводжуваний коротким різким гуркотом. Усі мимоволі відсахнулися. Ось він, перший ворожий снаряд. Часом обстріл припиняється. До них долинає запах плоті, що розкладається. Арно переляканий і втрачає терпіння. Нарешті вони зустрічають своїх провідників.

Ми швидко кинулися вперед, через ущелину, потім угору крутими схилами, звернули праворуч, згодом — ліворуч. Снаряди рвалися обабіч. Ми зістрибнули в хід сполучення, знову вибралися назовні, знову скотилися вниз, потім знову видерлися вгору. Я замикав останню групу і крокував як у сні.

Вони зупиняються просто перед висотою, що знаходиться під обстрілом німецької артилерії. Провідники зникають у ночі. Арно пригнічений. Він не має ані найменшого уявлення про те, де вони, але точно знає, що їм потрібно потрапити на місце до сходу сонця. Якщо вони цього не зроблять, то їх виявлять ворожі коригувальники вогнем і кулеметники, — тоді їм кінець. Він очолює роту. Після чого вони знову рвонули вперед: униз, у невелику балку, поцятковану воронками від снарядів, повз висоту, що безперервно обстрілюють 15-сантиметровими снарядами, так що повітря вибухає від цих вогневих залпів, — просто до порожнього ходу сполучення. Він натикається на двох офіцерів, які дрімають біля запаленої стеаринової свічки в імпровізованому притулку. Вони не знають, де ця висота 321.

Арно продовжує шлях, повертає навмання праворуч.

Я вже відчував наближення прохолоди, що сповіщала про близький світанок. І я підганяв солдатів, з багнетами і фляжками, що погойдувалися на ходу. Лише встигнути б до світанку! Удалині, на тлі ще темного неба, почали проступати обриси гори. Обстріл став інтенсивнішим, як завжди перед світанком. «Швидше! Швидше!»

Ось він, притулок, чиїсь тіні навколо. Висота 321[171]. Він знаходить командира батальйону. Їм дають провідника, і той веде їх останнім відрізком шляху, вгору по схилу, що здається нескінченним. Там, нагорі, їх зустрічає шквал вогню, але вони продовжують рухатися вперед. Нарешті вони бачать капітана, командувача роти, яку вони повинні змінити. Здача справ у сіренькому ранковому світлі відбувається гранично просто. Капітан показує, де німці, а де окопи своїх, і швидко додає: «Це лінія фронту. Добраніч!»

Те, що на картах значилося як окоп, насправді виявилося рівчаком менше метра завглибшки. Солдати вкладаються спати, притулившись одне до одного. Арно почувається абсолютно виснаженим, як від фізичних зусиль, так і від неймовірного нервового напруження. Він опускається на землю, схиливши голову на коліна. «Я перебуваю на полі битви під Верденом, але навряд чи усвідомлюю цей факт».