25 перемог України

Підкорення Києву земель майбутньої Московії

Довго (а подекуди й досі) російська історіографія раділа словам, сказаним київським князем Олегом про Київ - «Се буде мати городів Руських». При цьому нехтувався простий факт, що під руськими містами київський князь мав на увазі лише фортеці Русі - як тоді називали землі у Середній Наддніпрянщині.

Адже коли Олег говорив ці слова, територія сучасної Центральної Росії ще не була під владою Києва, а відійшла під неї лише через сто років, із походами на в’ятичів Святослава Хороброго. Через такі пересмикування Карл Маркс сказав відому фразу про те, що «історія Московії пришита до історії Русі білими нитками».

Русь - це територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця XII ст. і Західної України. Історичні та, зокрема, літописні дані однозначно свідчать про те, що Суздаль і вся Північно-Східна околиця Київської держави, Смоленськ та Новгород, ані під час перебування під владою Києва до XII ст., ані століття після сепарації, не називалися Руссю.

Перші слов’яни з’явилися на території Білорусі у VIII столітті н.е. До того на території Білорусі віддавна мешкали племена балтів, маючи кордон зі слов’янським світом по р. Прип’яті і Прип’ятських болотах,

На території Центральної Росії перші слов’яни (роди в’ятичів і радимичів) з’явилися у IX - X ст., прибувши з території Польщі. У Новгороді слов’янське плем’я словен з’явилося близько другої половини VIII ст., прийшовши з території Центральної Європи. Слов’янські переселенці на цих землях застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, черемиси, весь, вотяки, перм, зиряни, удмурти, марійці тощо, які вже досягли певного розвитку. Деякі фіно-угорські племена вже мали свої міста. Київські літописці не занесли в’ятичів і радимичів до переліку слов’янських племен, чи то через польське походження цих племен, чи, імовірніше, через те, що ці племена станом на момент написання літопису вже змішалися з фіно-уграми.

Олег першим в історії підкорив Києву землі сучасної Білорусі (Полоцьк), землі Смоленська, а також Новгорода. Неслов’янське населення цих земель було незначне у порівнянні зі слов’янами і обмежувалося фіно-угорським племенем чуддю навколо Новгорода. Князі фіно-угорського племені меря (що мешкало довкола сучасних Ростова і Москви) називаються залежними від Олега, тому, вочевидь, починають платити Києву данину. Однак, масив фіно-угорських народів, сконцентрований на території сучасної Центральної Росії, залишився за часів Олега поза впливом Києва, і був підкорений лише його наступниками на великокняжому троні.

Походами 964 і 966 років Святослав підкорив Києву плем’я в’ятичів. Роди в’ятичів та радимичів у IX столітті н.е. виселилися з території Польщі. В’ятичі осіли у верхів’ях р. Оки (на території сучасних Орловської і Калузької областей Російської Федерації) де змішався з місцевим фіно-угорським населенням та утворили плем’я в’ятичів. На час підкорення Києву в’ятичі платили данину Хозарському каганатові. 964 року Київський князь запропонував їм припинити платити данину хозарам, а 966 року, уже після завоювання Хозарії відбулася сутичка в’ятичів з київським військом, у результаті якої в’ятичі були підкорені та почали виплачувати Києву данину. В’ятичі під час міжкнязівських суперечок у Києві припинили платити данину, але 981 року Володимир накладає її повторно «від плуга», тобто від кожного домогосподарства. Наступного року в’ятичі повстали, але знову були переможені.

Радимичі вперше були підкорені Києву за часів Володимира Великого. Радимичів у битві на р. Піщаній розбив київський воєвода Володимира Вовчий Хвіст, через що у війську киян народилося прислів’я - радимичі «від вовчого хвоста втікають». Таким чином, Святослав Хоробрий і Володимир Великий уперше в історії підпорядкували Києву землі майбутньої Центральної Росії.

Що ж означає слово «Україна», і як воно з’явилося?

Слово «Україна» вперше з’являється в літописах у 1187 р. У цьому повідомленні йшлося, що за Переяславським князем Володимиром Глібовичем «тужила вся Україна». Переяславщина була одним із чотирьох князівств власне Русі (до якої на той час належали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород-Сіверське князівства). Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ. Тому слово «Україна» не могло означати околиць князівства. Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже робити це мали жителі всього князівства.

Усі перші згадки назви «Україна», зокрема літописні 1187, 1189 і 1213 років, підтверджують, що Україна в той час виступала як простий синонім слова «князівство», «земля». Ці згадки стосуються територій, відповідно, Переяславського, Галицького і Угровеського (на Волині) князівств, а не їхніх околиць. Для того, щоб це зрозуміти, варто лише уважно прочитати літописи. Як за Переяславським князем 1187 тужило все Переяславське князівство, а не його околиці, так і князь Ростислав Берладник 1189 року захопив усе Галицьке князівство, а не його околиці. Як і Данило Галицький 1213 року приєднав усе князівство зі столицею в Угровеську, а не його прикордонні частини.

Вживання назви Україна в літературі 12-15 ст. свідчить, що в той період термін «Україна» вживався як синонім «князівства», «землі». Україна позначає «наше князівство», «наша земля», «країна». І нині українське слово «країна» означає власне країну. Слово «українянин», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник». Пізніше це слово трансформувалося в слово «українець».

Слід відзначити, що назва «Україна» застосовувалася й щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», тобто у власне князівство.

В українській мові є слово «украяти», тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Вперше з’явившись щодо Середньої Наддніпрянщини щонайменше в середині 6-го ст., задовго до появи варягів на історичній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до 20 ст., а в Центральній - до 18 ст. Ще поет Іван Франко в 1914 р. писав про себе «я єсмь русин». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами.

Паралельно, з 12 ст. виникає й назва «Україна». Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.

У такій подвійній назві Україна не самотня. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія - Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви. Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим - Суздалю й Заліссям.