100 ключових подій української історії

Корсунь-Шевченківська операція 1944 року

Дата і місце

24 січня – 17 лютого 1944 р., район міст Корсунь-Шевченківський – Шпола – Звенигородка – Городище (нині райцентри Черкаської області).

Дійові особи

Радянським 1-м Українським фронтом командував генерал армії Микола Ватутін, 2-м Українським – генерал армії Іван Степанович Конєв (1897–1973; з червня 1943 р. командувач Степового, згодом перейменованого на 2-й Український фронту, один із героїв Курської битви, Бєлгородсько-Харківської операції, битви за Дніпро, з 20 лютого 1944 р. маршал Радянського Союзу, успішно провів Львівсько-Сандомирську та Вісло-Одерську операцію, брав активну участь у взятті Берліна та Праги, придушував Угорську революцію 1956 р., брав участь у Берлінській кризі 1961–1962 рр.).

Німецькою групою армій «Південь» командував фельдмаршал Еріх фон Манштейн. 8-ю армією групи армій «Південь», що стала мішенню радянського наступу, командував генерал піхоти Отто Велер (1894–1987; герой Першої світової війни, досвідчений штабіст, з квітня 1942 до квітня 1943 р. начальник штабу групи армій «Центр», з серпня 1943 р. на чолі 8-ї армії, з грудня 1944 до квітня 1945 р. останній командувач групи армій «Південь»); двома оточеними корпусами зі складу армії командували кавалер багатьох орденів, досвідчений генерал артилерії Вільгельм Штеммерманн (1888–1944; учасник Першої світової війни, 1939 р. генерал-майор, учасник Польської і Французької кампаній, з серпня 1941 р. генерал-лейтенант, з грудня 1943 р. командир 11-го армійського корпусу, загинув під час прориву з оточення); генерал-лейтенант Теобальд-Гельмут Ліб (1889–1981; учасник Французької кампанії, Сталінградської битви, битви за Дніпро, на початку 1944 р. командувач 42-го армійського корпусу, восени 1944 р. воював у Північній Італії).

Передумови події

У результаті осіннього та зимового наступу Червоної армії утворився чималий виступ лінії фронту з німецького боку на захід від Черкас, який утримували частини німецької 8-ї армії. Гітлер наказав утримувати виступ з політичних міркувань, попри неодноразові попередження Манштейна щодо небезпеки радянського наступу з метою оточення німців. Цим вирішили скористатися радянські воєначальники – М. Ватутін розробив план наступу, затверджений Й. Сталіним. Для здійснення плану оточення ворога виділили значні сили зі складу 1-го та 2-го Українського фронтів – до 260 тис. осіб (29 стрілецьких дивізій, 1 механізований, 4 танкових корпуси), до 5,3 тис. гармат і мінометів, на початку наступу – до 600 танків та самохідних гармат (плюс близько 400 Т-34, отриманих 1-м Українським фронтом як підкріплення в період з 22 січня до 2 лютого), 1054 літаки. З німецького боку в оточенні опинились до 60 тис. осіб, до 60 танків і самохідних гармат, 242 гармати і міномети (88-ма піхотна дивізія, корпусна група «Б», 57-ма, 72-га, 389-та піхотні дивізії, танкова дивізія СС «Вікінг» і 5-та панцергренадерська бригада СС «Валлонія»); у спробах деблокувати оточені німецькі корпуси взяли участь до 80 тис. осіб, до 750 гармат і мінометів, 201 танк 3-го і 58 танків 47-го танкового корпусу (ймовірно, в ході битви вони отримували якісь невеликі підкріплення), кількасот літаків. Обидві сторони припустилися кількох помилок в оцінюванні ситуації, що зрештою привело німців до великого оточення, а радянське командування – до провалу спроб не допустити німецького прориву. Бойові дії для обох сторін ускладнювала рання весна і жахлива багнюка.

Хід події

Радянський план битви був схожий на сталінградський: удар двох танкових угруповань, створення двох фронтів оточення ворога і знищення оточеного угруповання. Радянський наступ почався для 2-го Українського фронту 24 січня, для 1-го Українського фронту – 26 січня. Прорвавши оборону супротивника, ударні угруповання фронтів попрямували назустріч один одному. На 2-му Українському фронті 25 січня ввели в прорив 5-ту гвардійську танкову армію, що нестримно просувалася на Звенигородку. На 1-му Українському фронті 6-та танкова армія також вирвалася вперед, прагнучи з’єднатися з танкістами П. Ротмістрова. Розуміючи, чим загрожує глибокий прорив РСЧА, Манштейн кинув свої танкові частини в контратаки – з 27 січня фланги ударного угруповання 2-го Українського фронту атакували частини 3-ї, 11-ї і 14-ї танкових дивізій вермахту, намагаючись ліквідувати прорив і зав’язавши важкі бої під Оситняжкою і Пасторським. Підтягнувши резерви, радянські війська зуміли зупинити німців. «Зрізати» радянське ударне угруповання німцям не вдалося, багато в чому через стійкість радянської ПТО і танкових резервів. Поки піхотні армії зв’язали боєм німецький танковий резерв, армія П. Ротмістрова 28 січня зайняла Звенигородку. Тим часом піхота 2-го Українського фронту і 6-та танкова армія розпочали наступ з протилежного боку виступу. Тут повторилася приблизно та сама картина: проламавши порівняно слабку оборону німецьких піхотних дивізій, радянські частини зіткнулися з контратаками німецьких танкових резервів – 16-ї і 17-ї танкових дивізій вермахту. Військам 2-го Українського фронту вдалося впоратися з контратаками німців і того ж 28 січня вийти до Звенигородки, завершивши кільце оточення. До 3 лютого було створено суцільні зовнішній (танкові армії, посилені піхотою і гвардійською кавалерією) і внутрішній (піхота і кавалерія) фронти оточення. Німці спробували налагодити повітряний міст, водночас готуючись до деблокування своїх двох оточених корпусів. Проте всі спроби радянських військ розрізати оточене угруповання були невдалими – німці запекло билися, відкинувши 8 лютого пропозицію капітулювати. Уранці 4 лютого почався німецький наступ – його вели танки 1-ї, 16-ї, 17-ї танкових дивізій вермахту і важкого танкового полку «Беке». Деблокувальне угруповання не дійшло до оточених зовсім трохи, зупинившись на лінії річки Гнилий Тікич за кілька кілометрів від «мішка». Надлюдські зусилля радянської ПТО і танків та не менші зусилля німецьких танкістів істотно вплинули на результат битви.

Тим часом у «мішку» Штеммерманн стягував свої частини на південь, і територія оточення щодня надзвичайно стискалася. Після втрати аеродрому повітряний міст звівся до постачань вантажів на парашутах, але близько 50 тис. німців, скандинавів, валлонів уперто відмовлялися здаватися. Радянські танкові корпуси М. Ватутіна також мали проблеми з постачанням через бездоріжжя і постійний тиск з боку танків і мотопіхоти Брайта. «Мішок» став «кочуючим» – німецькі частини пробивалися на південний захід, назустріч очікуваній допомозі, вибивши з декількох сіл радянську піхоту, посилену танками. 15–16 лютого маленьке село Шендерівка кілька разів переходило з рук у руки. Останнім рубежем, зайнятим радянськими танками 5-ї гвардійської танкової армії, було село Лисянка і висота № 239, яку німці так і не взяли. І. Конєв, М. Ватутін і П. Ротмістров, розуміючи, що німці намагаються прорватися, перегрупували сили – вони думали, що взяли в кільце майже всю 8-му армію німців, і побоювалися масованих атак величезними силами зсередини «мішка», але було пізно. Штеммерманн 16 лютого отримав від Манштейна коротку телеграму: «Пароль – «Свобода», мета – Лисянка, 23.00», і три німецькі колони вночі, в люту завірюху, залишивши в Шендерівці більш ніж 1,5 тис. тяжкопоранених, майже навмання пішли на прорив повз радянську піхоту й танкові частини. Радянська 206-та стрілецька дивізія не витримала удару, і німці пробили коридор. Одним групам пощастило – як, наприклад, авангарду генерала Ліба, інші гинули від вогню кулеметів і гармат, під гусеницями, від гармат радянських танків (які безупинно атакували німецькі частини з увімкненими фарами) та від шабель козаків Донського гвардійського корпусу.

Наслідки події

Всього з «мішка» вийшло 27 703 боєздатних німецьких солдатів та хіві (добровільні німецькі допомагачі з окупованих територій), 1063 хіві, також вивезено 7496 поранених. З 19 тис. тих, що залишилися, до 11 тис. було взято в полон радянськими військами, решта загинула. Але Й. Сталіну вже доповіли про новий Сталінград, тому вождя повідомили про колосальну радянську перемогу, яка швидко розрослася під пером радянських військових істориків. Так народився міф про 55 тис. німецьких убитих і 18 тис. полонених. Насправді втрати німців разом із втратами деблокувальних частин не перевищували 47 тис. осіб, з них більш ніж половина – вбитими і полоненими, до 160 танків, понад 300 гармат і мінометів. Радянські втрати вбитими та полоненими становили 24 286 осіб, пораненими – 55 902 осіб, від 606 до 850 танків, понад 2 тис. гармат і мінометів. Проте загалом битва може з повним правом вважатися помітною радянською перемогою, котра позитивно вплинула на ведення радянськими військами бойових дій навесні 1944 р.

Історична пам’ять

Добре відома в СРСР та на пострадянському просторі битва, оголошена сталінським керівництвом «Сталінградом на Дніпрі» (саме так, з неодмінними згадками про «9 німецьких оточених і розгромлених дивізій», ця подія сприймається більшістю представників старшого покоління українців та росіян, попри спроби більш зваженої оцінки сучасними російськими істориками та публіцистами). І. Конєв і П. Ротмістров за цю перемогу стали маршалами, 23 радянські частини отримали назву «Корсунських», 6 – «Звенигородських». Битві присвячено радянський пропагандистський фільм 1945 р., знятий О. Довженком, вона фігурує в радянській художній літературі та кіно (фільм «Якщо ворог не здається…» 1982 р.). У місті Корсунь-Шевченківський діє музей битви, пам’ятники на місцях запеклих боїв є частиною Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу.