100 ключових подій української історії

Процес СВУ

Дата і місце

9 березня – 19 квітня 1930 р., оперний театр Харкова, Україна.

Дійові особи

Процес курирував голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький, головував на суді Антон Приходько (1891–1938; у 1922–1926 рр. повноважний представник УСРР у Москві, згодом у Празі, генеральний прокурор УСРР, 1934 р. заарештований, 1938 р. розстріляний); найпомітнішою особою серед «громадських обвинувачувачів» був Панас Любченко (1897–1937; колишній член УПСР, згодом УКП, у 1927–1934 рр. секретар ЦК КП(б)У, з 1933 р. перший заступник голови Раднаркому УСРР, з 1934 р. голова Раднаркому УСРР, з 1934 р. член Політбюро ЦК КПУ, один із головних організаторів голодомору, покінчив життя самогубством перед арештом органами ДПУ).

На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед них варто виділити академіка Сергія Єфремова, Володимира Чехівського (1876–1937; член УСДРП, у 1918–1919 рр. прем’єр-міністр і міністр закордонних справ УНР, 1921 р. один із засновників УАПЦ, християнський соціаліст, розстріляний), Андрія Ніковського (1885–1942; був членом ТУП і згодом УПСФ, редактор газети «Нова рада», 1918 р. голова УНС, 1920 р. міністр закордонних справ в емігрантському уряді УНР, 1923 р. повернувся в Україну, після справи СВУ звільнений 1938 р., помер у Ленінграді під час блокади), видатних істориків Йосипа Гермайзе (1892–1958; був членом УСДРП, професор Київського інституту народної освіти, помер у таборах) та Михайла Слабченка (1882–1952; академік ВУАН, професор Одеського інституту народної освіти, спеціаліст з української ранньомодерної історії, після поцесу СВУ ще кілька разів репресований, помер у злиднях), письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (1868–1941; поетеса, драматург, перекладач, активна учасниця жіночого руху, відповідно донька і племінниця двох українських класиків – М. Старицького та М. Лисенка, померла на засланні), ключовим звинувачуваним був також Микола Павлушков (1902–1935; племінник С. Єфремова, студент Київського інституту народної освіти, призначений слідством на роль керівника Спілки української молоді, видав органам щоденник дядька, каявся і визнавав провину, відправлений на Соловки, 1937 р. розстріляний).

Передумови події

У ході побудови сталінського соціалізму, що передбачав «культурну революцію», чистки старої інтелігенції набули постійного характеру. Згортання українізації, тотальний наступ на село – все це слід було якось пояснювати масам, для чого було обрано найпростіший спосіб – шпигуноманію. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. ДПУ УСРР та СРСР сфабрикували низку справ проти «ворогів народу» («шахтинська справа» 1928 р., «справа Промпартії» 1930 р.). Головною метою показових процесів була демонстрація небезпеки, яку становлять колишні політики та «специ», «пов’язані з політичними центрами на еміграції або іноземними розвідками» тощо. У липні 1929 р. ДПУ УСРР провело низку арештів і допитів. На вкрай хиткому юридичному ґрунті було сфабриковано справу про підпільні організації «Спілка визволення України» та «Спілка української молоді». Членам організацій приписувалася підготовка до заколоту з метою проголошення незалежної УНР та ліквідації завоювань соціалізму, співпраця з «петлюрівськими центрами на еміграції» та польською розвідкою, підготовка терактів проти радянських керівників тощо.

Хід події

На лаві підсудних опинилися 2 доктори – члени ВУАН, 15 професорів вишів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 юристи і 1 бібліотекар. 15 підсудних були співробітниками ВУАН. Більшість підсудних (31 особа) були колись членами українських політичних партій (15 – УПСФ, 12 – УСДРП, 4 – УПСР), дев’ятеро були міністрами УНР або членами Центральної Ради. Широкою була зрежисована чекістами «географія змови» (Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава, Миколаїв, Чернігів, Вінниця). Частина підсудних каялася в усьому, що їм було пред’явлено, дехто (Й. Гермайзе) заперечував свою провину і сумнівався в об’єктивності слідства. Відкритий процес-шоу широко висвітлювала преса, яка за чіткою вказівкою ДПУ публікувала «листи трудящих» із закликами суворо покарати звинувачених (так відпрацьовувалися політтехнології пізніших політичних процесів сталінської доби).

Наслідки події

13 підсудним загрожувала смертна кара, проте суть задумки Балицького полягала в демонстрації гуманності радянського правосуддя навіть до таких «невиправних» ворогів радянської влади. Головного – публічного приниження, розколу в середовищі цвіту української інтелігенції, залякування її основної маси на прикладі 45 фігурантів процесу – органи домоглися, і тепер можна було дозволити собі бути «милосердними». З 45 підсудних 4 було засуджено до 10 років ув’язнення із суворою ізоляцією, 6 – до 8 років, 3 – до 6, 10 – до 5, 21 – до 3, 1 – до 2; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 були помилувані за кілька місяців. Частину засуджених було заслано на Соловки до сумнозвісного СТОП (рос. СЛОН). У 1930-х pp. і під час перших місяців Другої Світової війни багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані і знищені, декільком пощастило емігрувати або пережити війну в СРСР.

Історична пам’ять

Початок масових репресій проти української інтелігенції і «розстріляного відродження» – добре відома сьогодні в Україні трагічна подія, річниці якої нерідко згадуються в пресі, на телебаченні, в публіцистиці. Водночас деякі представники лівих сил в Україні та Росії продовжують вперто боротися з очевидним, наполягаючи на справжності СВУ і СУМ у 1926–1929 рр., іноді покладаючись на спогади колишніх політв’язнів-емігрантів, котрі намагалися зобразити себе членами реальної опозиційної організації.