100 ключових подій української історії

Бій під Крутами

Дата і місце

29 січня 1918 р., район залізничної станції Крути, сіл Крути (Ніжинський район Чернігівської області) та Пам’ятне (Борзнянський район Чернігівської області).

Дійові особи

Загальне керівництво червоними військами здійснював амбітний авантюрист підполковник Михайло Артемович Муравйов (1880–1918; учасник Російсько-японської війни, 1917 р. отримав від Тимчасового уряду звання підполковника, після спроби виступу Л. Корнілова – на боці есерів, у листопаді 1917 р. начальник оборони Петрограда, головнокомандувач у боротьбі проти військ Керенського – Краснова, в грудні начальник штабу наркома з питань боротьби з контрреволюцією на півдні Росії В. Антонова-Овсєєнка, боровся проти донського отамана О. Каледіна, у січні–лютому 1918 р. командував червоними військами на київському напрямку, влаштував жорстокий терор з масовими розстрілами і грабунками в Полтаві та Києві, конфліктував з новим червоним головнокомандувачем в Україні Ю. Коцюбинським, у березні 1918 р. відправлений Леніним «обороняти» Одесу від румунських військ, систематично грабуючи і тероризуючи місто, зрештою кинув своє військо і втік до Москви; з червня командувач Східного фронту, в липні після початку есерівського заколоту підняв повстання проти Раднаркому, вбитий більшовиками під час спроби арешту). Власне загоном, що наступав на Крути, командував ветеран революції 1905 р. П. Єгоров (?–?; у березні 1919 р. командарм 1-ї, 2-ї та 3-ї Радянських армій, що відступали перед німцями в напрямку Одеси); загоном замоскворецької червоної гвардії командував Андрій Олександрович Знаменський (1887–1942; юрист, у лютому – жовтні 1917 р. член Московського комітету РСДРП(б), член військово-революційного комітету Лефортівського району Москви, з листопада 1917 р. до весни 1918 р. у складі Московського загону особливого призначення, воював проти УНР та німців, з 1920 р. член Далекосхідного бюро ЦК РКП(б), у 1923–1924 рр. на керівній роботі в Узбекистані та Середній Азії, головний консул СРСР у Китаї).

Формальним начальником Бахмацької ділянки фронту був сотник Дем’ян Косенко (?–?). Власне боєм з боку військ УНР керував сотник (капітан) Аверкій Гончаренко (1890–1980; гвардієць, учасник Першої світової війни, у січні 1918 р. командир першого куреня Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, 1918 р. військовий комендант Подільської губернії, 1919 р. начальник канцелярії головного отамана Симона Петлюри, після 1920 р. діяч галицького кооперативного руху, полковник армії УНР, у 1943–1945 рр. офіцер дивізії СС «Галичина», брав участь у вишколі вояків, після 1945 р. у США); імпровізованим бронепотягом командував сотник (штабс-капітан) Семен Лощенко (1893 – після 1945; учасник Першої світової війни, 1917 р. командир сотні І Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, під час взяття Києва Муравйовим командир збірної батареї, з березня 1918 р. командир І Запорозького легкого гарматного полку армії УНР, згодом армії Української держави Скоропадського, 1919 р. полковник армії УНР, командир 7-ї Запорозької гарматної бригади Дієвої армії УНР, учасник I Зимового походу, з 1920 р. в еміграції в Німеччині, діяч Союзу гетьманців-державників, доля після 1945 р. невідома). Студентською сотнею командував сотник (штабс-капітан) Олександр Омельченко (?–1918; помер від ран, отриманих у бою).

Передумови події

У середині грудня 1917 р. почалася неоголошена війна між УНР та Радянською Росією. У Харкові було проведено під контролем більшовиків «Перший Всеукраїнський з’їзд Рад», котрий проголосив в Україні радянську владу. Головнокомандувачем червоних в Україні було призначено В. Антонова-Овсієнка, соратника В. Леніна, його помічником став М. Муравйов. Спираючись на окремі збільшовизовані частини імперської армії і флоту та загони добровольців-червоногвардійців з російських та українських міст, червоні повели наступ на захід залізницями Харків – Полтава – Київ та Курськ – Бахмач – Київ, захопивши Полтаву та Чернігів. Наступним пунктом на шляху північного угруповання червоних мав стати Бахмач, де було достатньо симпатиків більшовиків з місцевих робітників та солдатів. Керівництво УНР розуміло важливість залізничного вузла Бахмача, і сюди було спрямовано найбоєздатнішу частину – Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з С. Петлюрою, проте через інформацію про підготовку більшовицького повстання в Києві гайдамаків повернули назад – під час бою під Крутами вони перебували на станції Бобрик.

Цифри щодо сил червоних під Крутами дискусійні (але вочевидь всі 6 тис. війська Муравйова зібратися там не встигли). Зафіксована присутність у районі бою артбатареї (3 гармати) та підхід бронепотяга наприкінці події. Сили армії УНР становили 480–500 курсантів (укр. «юнаків», рос. «юнкерів») Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, 110–120 студентів та гімназистів Студентського куреня УСС, 5 артилеристів, 20 офіцерів, кілька десятків осіб з-поміж місцевого Вільного козацтва, один імпровізований бронепотяг з 75-міліметровою гарматою, 16 кулеметів.

Хід події

Не бажаючи втягуватися в бій у Бахмачі, наражаючись на небезпеку удару з боку місцевих червоногвардійців і солдатів, що співчували більшовикам, Гончаренко вирішив зайняти оборону біля станції Крути. 28 січня бійці УНР почали копати окопи обабіч залізничного насипу, лінія оборони сягала 3 км. Бій 29 січня з передовим червоним загоном реконструюють по-різному – невідомо, чи перші сутички почалися вночі, чи о 9-й ранку, проте ясно, що бій був тривалий і проходив якийсь час без приголомшливої переваги з червоного боку, інакше б він швидко скінчився. У резерві УНРівців була якась частина необстріляних студентів, значну роль відіграв імпровізований бронепотяг С. Лощенка, що з 10-ї години ранку своєю гарматою завдав більшовикам значних втрат (схожий сценарій бою був згодом у битві під Мотовилівкою). Скоріше за все, у цей час супротивниками юнкерів та студентів були балтійські матроси Єгорова та Ремньова, які залягли під обстрілом, чекаючи на потяги з підкріпленням. Вирішальна фаза бою настала десь о 16-й годині, коли почала активно діяти червона батарея, до більшовиків прибули поїзди з підкріпленням (червоною гвардією з різних міст) та бронепотяг. На той момент Лощенко витратив усі набої і його бронепотяг вийшов з бою. По суті, протримавшись увесь світловий день (десь до 17–18-ї години вечора), відбивши кілька спроб багнетних атак і витративши майже всі набої, Гончаренко, що дізнався про загрозу нападу з тилу «українізованого полку ім. Т. Шевченка», котрий виступив з Ніжина, наказав відступати. Юнкери та студенти не без проблем завантажилися у вагони і від’їхали, прикриваючи відступ вогнем із кулеметів, що стояли у вагонах. Найтрагічнішою була доля однієї студентської сотні наприкінці бою – її бійці відстали, заблукали і вийшли з окопів прямо на зайняту червоними станцію Крути, де й були взяті в полон і незабаром розстріляні або вбиті багнетами. Розстріляних було заборонено ховати, що було традиційним для політики червоного терору цього часу. Червоний наступ відновився наступного дня.

Наслідки події

Армія УНР втратила кілька десятків осіб убитими та полоненими (з останніх 27 або 28, включно з 2 офіцерами, були розстріляні, 7 поранених вціліли), загальні втрати з пораненими, на думку Я. Тинченка, могли становити до 250 осіб, серед них 10 офіцерів. Більшовики втратили помітно більше – за даними розкопок цвинтаря під Крутами виявлено до 300 поховань, частину було відвезено до інших міст, що дозволяє стверджувати про кількасот убитих і поранених вояків Муравйова і Єгорова. Всі червоні мемуаристи говорили про запеклість бою (що призвело до появи міфів про те, що під Крутами проти червоних воювала «еліта Центральної Ради» на чолі з Петлюрою). Військове значення бою було невеликим – червоних було затримано на кілька днів на їхньому шляху до Києва, проте моральне значення вчинку молодих пасіонаріїв було значно більшим, що відзначали сучасники події.

Історична пам’ять

Майже одразу подія стала центром гучної піар-кампанії з боку діячів УНР (перепоховання та вшанування загиблих на Аскольдовій могилі в Києві, матеріали в пресі, кінострічка про похорон, вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти»). Чудово відображена в міжвоєнній західноукраїнській та післявоєнній діаспорній публіцистиці та художній літературі (події присвячено драми, вірші, поеми, кілька пісень, відоме есе Є. Маланюка тощо). У сучасній Україні виразно помітні три основні підходи до оцінки: 1) героїчний акт самопожертви молодих вояків – гідний приклад для нащадків, моральна або навіть військова перемога над історичним ворогом; 2) трагедія і злочин з боку тодішньої української влади, що кинула в бій дітей (нерідко використовується разом із міфом про «зраду офіцерів, які пиячили у вагоні і кинули студентів помирати»); 3) концепція «братовбивства, яке не варте вшанування» (загалом є російською версією, має своїх симпатиків в Україні, стосується ще цілої низки подій українсько-російського військового минулого). Залежно від політичної кон’юнктури сучасні вітчизняні автори підручників, преса, публіцисти діють найчастіше в межах згаданих варіантів, іноді поєднуючи їх. 2008 р. річницю бою було відзначено на державному рівні, випущено ювілейну монету, подію увічнено в топоніміці українських міст, на місці бою збудовано меморіал. Водночас 2011 р. пам’ятник на честь героїв Крут у Харкові було демонтовано.