100 ключових подій української історії

Брусиловський прорив 1916 року

Дата і місце

4 червня – 20 вересня (22 травня – 7 вересня за старим стилем) 1916 р., лінія Пінськ – Луцьк – Дубно – Броди – Тернопіль – Чернівці, Галичина, Волинь, Буковина (Україна), Південна Білорусія.

Дійові особи

Російським Південно-Захіним фронтом командував амбітний і талановитий генерал від кавалерії О. Брусилов, начальником штабу фронту був доволі «неяскравий» генерал від інфантерії Владислав Наполеонович Клембовський (1860–1921; у березні–квітні 1917 р. начальник штабу Верховного головнокомандувача, з травня до вересня 1917 р. вкрай невдало керував Північним фронтом, зазнавши кількох поразок, знятий з посади О. Керенським).

Російськими арміями на початку наступу керували (перелік з півночі на південь): 8-ю – генерал від кавалерії Олексій Максимович Каледін (1886–1918; донський козак, у роки Першої світової війни командував 12-ю кавалерійською дивізією, корпусом, 1916 р. 8-ю армією, 1917 р. перший із часів Петра I виборний отаман Всевеликого Війська Донського, боровся з більшовиками, після поразки в січні 1918 р. застрелився); 11-ю – генерал від кавалерії Володимир Вікторович Сахаров (1853–1920; з жовтня 1916 р. на чолі Дунайської армії, створеної для допомоги Румунії, вбитий «зеленими» 1920 р.); 7-ю – генерал від інфантерії Дмитро Григорійович Щербачов (1857–1932; успішно брав участь у Галицькій битві 1914 р., 1915 р. взяв під командування 11-ту армію, з жовтня 1915 р. на чолі 7-ї армії, з квітня 1917 р. помічник короля Румунії Фердинанда I на посаді головнокомандувача Румунського фронту, у 1918–1919 рр. військовий представник білих при керівництві Антанти, з 1920 р. в еміграції); 9-ю – генерал від інфантерії Платон Олексійович Лечицький (1856–1921; із серпня 1914 р. до Лютневої революції командував 9-ю армією, в 1919–1920 рр. був змушений співпрацювати з більшовиками, ув’язнений 1921 р., помер у тюрмі). Гвардійською групою (з серпня 1916 р. Особливою армією) командував генерал від кавалерії Володимир Михайлович Безобразов (1857–1932; 1914 р. на чолі Гвардійського корпусу успішно воював у Східній Пруссії, Польщі, з листопада 1915 р. керував Гвардійською групою, зазнав важких втрат у ході «Ковельської м’ясорубки», з серпня 1916 р. усунутий від командування, з 1920 р. в еміграції). Важливу роль у ході битви відіграв кращий російський артилерійський командир вищого рівня часів Першої світової війни інспектор артилерії 8-ї армії Каледіна генерал-майор Михайло Васильович Ханжин (1871–1961; 1917 р. польовий генерал-інспектор артилерії при верховному головнокомандувачі, з 1918 р. у Білому русі, керував корпусом, згодом Західною армією у Колчака, емігрував до Маньчжурії, 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами, 10 років провів у таборах); героєм головного успіху на початку битви – взяття Луцька – був командувач 4-ї стрілецької «Залізної» дивізії Антон Іванович Денікін (1872–1947; у 1915–1916 рр. двічі успішно брав Луцьк, з 1916 р. командувач 8-го корпусу в складі Румунського фронту, у вересні 1917 р. командувач Південно-Західного фронту, після загибелі Л. Корнілова командувач Добровольчої армії в 1918–1919 рр., головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії в 1919–1920 рр., емігрував). Можливо, найкращим кавалерійським командиром імперії був хоробрий і популярний у військах командир 3-го кавалерійського корпусу граф Федір Артурович Келлер (1857–1918; брав участь у придушенні революції 1905–1907 рр., 1914 р. відзначився в кількох боях на чолі 10-ї кавалерійської дивізії, у травні відіграв головну роль у перемозі росіян у Задністровській битві, в ході Брусиловського прориву успішно діяв у Буковині, 1917 р. діяч Білого руху, в листопаді 1918 р. у Києві, де був головнокомандувачем у гетьмана Скоропадського, розстріляний вояками армії УНР).

Австрійськими військами командував начальник Генштабу австро-угорської армії генерал-полковник граф Франц Конрад фон Хетцендорф. Північну ділянку австро-німецького фронту займала «військова група» генерал-лейтенанта Александра фон Лінзінгена (1850–1935; 1914 р. командир корпусу в битві на Марні, на чолі німецької Південної армії розбив російські армії в битві під Стриєм 1915 р., 1915 р. командувач німецької Бузької армії, 1918 р. командував частиною німецьких військ в Україні, один із найкращих німецьких полководців Першої світової війни).

Далі на південь знаходилися дві австрійські армії: 4-та під командуванням генерал-полковника ерцгерцога Йозефа-Фердинанда Австрійського і Тосканського (1872–1942; з тосканських Габсбургів, у ході Брусиловського наступу знятий з посади); у ході битви ерцгерцога змінив генерал-полковник Карл Терштянскі фон Надаш (1854–1921; з 7 червня взяв під командування 4-ту армію, 1917 р. командував 3-ю армією); 2-га – під командуванням непоганого австрійського воєначальника генерал-полковника барона Едуарда фон Бем-Ермолі (1856–1941; брав участь у Галицькій битві 1914 р., успішно діяв під Горліце 1915 р., з травня 1916 р. генерал-полковник, з січня 1918 р. генерал-фельдмаршал, того ж року брав участь в окупації України); німецька Південна армія під командуванням незламного баварця генерала від інфантерії графа Фелікса фон Ботмера (1852–1937; відзначився на чолі «корпусу Ботмера» у весняних боях за карпатські перевали 1915 р., на чолі новоствореної Південної армії – в наступі під Горліце-Тарнувом, боях на Золотій та Гнилій Липі того ж року, 1917 р. під Бережанами та над Збручем); ще одну австрійську, 7-му, очолював генерал-полковник барон Карл фон Пфлянцер-Бальтін (1855–1925; восени 1914 р. відзначився в боях у Буковині на чолі бойової групи, 1915 р. перетвореної на 7-му армію, зайняв 1915 р. Чернівці, після поразки армії в ході Брусиловського прориву знятий з посади). У ході Брусиловського прориву на схід було спішно перекинуто 3-тю австро-угорську армію на чолі з популярним і обдарованим генералом від інфантерії Германом Кевеш фон Кевешхаза, котрий вже один раз урятував австро-угорський фронт від повного колапсу 1914 р. під час Галицької битви.

Передумови події

Літній наступ російської армії 1916 р. планувався спільно з союзниками, котрі готували битву на Соммі. У квітні була видана директива Ставки про головний наступ на Західному фронті (на Вільно) і допоміжні – на Північному (також на Вільно) та Південно-Західному (на Луцьк та Ковель). План операції Південно-Західного фронту був розроблений штабом 8-ї армії (П. Махровим, М. Ханжиним, імовірно, М. Духоніним). Він передбачав 4 прориви, по одному на кожну армію, головним мав бути удар 8-ї армії під Луцьком. Співвідношення сил на фронті було вигідним для росіян – армії Південно-Західного фронту з урахуванням резервів налічували до 1 млн багнетів і шабель, 2480 кулеметів, 2017 гармат, 221 бомбомет. Австрійські та німецькі війська в смузі дій фронту Брусилова – 678 тис. багнетів і шабель (разом із запасними), 757 мінометів, 2731 гармата. Прорив став результатом пошуків виходу з «позиційної безвиході» часів Великої війни, продемонстрував зростання військової майстерності російської армії (позитивом для росіян було не стільки використання серії дрібних ударів по всій лінії фронту, як про це часто пишуть, скільки доброї організації розвідки ворожої оборони, вживання тактики дії невеликими, добре підготовленими групами замість «людської хвилі» – подібні групи у німців у 1917–1918 рр. дістали назву штурмових груп).

Хід події

Після потужної артпідготовки, що тривала з ночі 3 червня, 4–6 червня (22–24 травня за старим стилем) російські армії успішно прорвали ворожий фронт, 7 травня Денікін взяв Луцьк, наступ тривав успішно, до 15 червня австрійська 4-та армія була серйозно розбита. Проте вже 3 (16) червня група Лінзінгена завдала потужного удару по силах російської 8-ї армії на річках Стохід і Стир. Російські 11-та і 7-ма армії теж прорвали фронт, але завдяки контрударам супротивника їх наступ було призупинено. Великий успіх випав на долю російської 9-ї армії – вона практично розгромила свого супротивника, 7-му австро-угорську армію, 18 червня взявши добре укріплені Чернівці та зайнявши до кінця місяця всю Буковину й відкинувши ворога до Карпат. Австрійське і німецьке командування перекинуло нові сили для підкріплення напіврозбитих австро-угорських 4-ї та 7-ї армій. Брусилов вимагав резервів, і Ставка (генерал М. Алексєєв) надала їх зі складу Західного фронту, в результаті чого наступ останнього захлинувся в кривавій бійні під Барановичами 3–8 липня того ж року. 4 липня Брусилов отримав у своє розпорядження 3-тю армію та потужну Гвардійську групу Безобразова, котра разом з його 8-ю продовжила атаки на Ковель і в Поліссі. По суті, бойові дії тут перетворилися на моторошну «Ковельську м’ясорубку», яка так і не досягла своєї мети: міцно укріплений залізничний вузол – фортецю Ковель – німці відстояли, а російські війська «перемелювалися» тут швидше за німецькі та австрійські, які неодноразово вдавалися до контрнаступів. Задуманий як засіб відтягнути на себе ворожі сили з основного напрямку – Західного, Брусиловський прорив став основним і почав поглинати величезні людські й матеріальні ресурси. Тим часом у центрі Південно-Західного фронту 11-та та 7-ма армії за підтримки 9-ї в липні продовжували успішний наступ. 11-та армія взяла Броди й опинилася неподалік Львова, 7-ма взяла Галич. Проте наприкінці липня фон Ботмер зумів зупинити 7-му армію Щербачова. На півдні фронту 9-та російська армія 11 серпня відкинула 3-тю австрійську армію і взяла Станіслав. У бій було кинуто 12 німецьких, 6 австро-угорських і 2 турецькі дивізії. 13 серпня німці дуже пошарпали переможну російську 9-ту армію в Карпатах. Тим часом ідея взяття Ковеля продовжувала гіпнотизувати Брусилова – туди було спрямовано нові резерви, включно з Особливою армією генерала В. І. Гурко (8 корпусів), але всі спроби взяти фортецю виявилися марними. Наприкінці вересня операція як така поступово згасла, хоча запеклі бої в Карпатах, Білорусії та Румунії тривали.

Наслідки події

За даними австрійського Крігсархіву та німецького Райхсархіву, австро-угорські втрати за увесь період з червня до кінця 1916 р. становили 639 тис. осіб (з них 45 тис. убитими, 216 тис. пораненими, 378 тис. полоненими і пропалими безвісти), німецькі – 247 тис. осіб (з них до 21 тис. убитими, до 196 тис. пораненими, близько 30 тис. полоненими і пропалими безвісти). Втрати Південно-Західного фронту вбитими з червня до грудня – 200 тис. осіб, пораненими – понад 1,1 млн, полоненими і пропалими безвісти – до 150 тис.). Блискучі початкові успіхи не призвели до бажаних для росіян результатів. Головними результатами битви був вступ у війну Румунії на боці Антанти (щоправда, її армію було швидко розбито і Росії довелося рятувати союзника), певне полегшення для військ Антанти ситуації під Верденом на Західному фронті, а головне – обопільне матеріальне і моральне виснаження австро-угорської та російської армій та імперій у цілому, в яких набирали сили деструктивні процеси, що зрештою привели до революційного вибуху. У цьому плані прорив був «пірровою перемогою» для Російської імперії.

Історична пам’ять

Найкривавішому наступу Російської імператорської армії в Першій світовій війні пощастило з пам’яттю нащадків – він був останньою переможною битвою імперії у війні, яка поклала край її існуванню. Звідси й роздута пресою міфотворчість навколо імені Брусилова та його наступу (сучасники-військові називали прорив Луцьким, за місцем, де він відбувся, як і решту подібних операцій). Перехід генерала на бік червоних спричинив велику популярність битви в радянські часи (в наукових та популярних працях, пресі) аж до протиставлення «новаторських» і «геніальних» дій Брусилова, не підтриманих «зрадниками на інших фронтах та в Ставці», «бездарним» діям англо-французів у битві на Соммі тощо. Саме в такій ролі фігурує подія і в художній літературі – наприклад, романі С. Сергєєва-Ценського «Брусиловський прорив» (1943–1944). Сьогодні зусиллями російських істориків та популяризаторів історії потроху стверджується більш зважений погляд на подію. В Україні – непогано відома з підручників та популярної літератури подія (найчастіше у варіанті «брусиловського міфу»), ніяк не відзначена на офіційному рівні.