100 ключових подій української історії

Емський указ

Дата і місце

30 травня 1876 р., Бад-Емс, курортне містечко в землі Рейнланд-Пфальц, Німеччина.

Дійові особи

Як і Валуєвський циркуляр, указ утверджений імператором Олександром II. Автором доносу, що спровокував указ, був Михайло Юзефович (1802–1889; куратор Київського навчального округу в 1846–1858 рр., голова Київської археографічної комісії в 1857–1889 рр., один із засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, підтримував москвофілів у Галичині). Членами комісії з розслідування питання були начальник III відділення і шеф жандармів Олександр Львович Потапов (1818–1886; генерал від кавалерії, відзначився в придушенні Угорського повстання 1849 р. та Кримській війні, керував III відділенням у 1874–1876 рр.), міністр внутрішніх справ Олександр Єгорович Тімашев (1818–1893; 1867 р. міністр пошт і телеграфів, у 1868–1878 рр. міністр внутрішніх справ, консерватор, прибічник русифікації Царства Польського і Прибалтики), міністр народної освіти граф Дмитро Андрійович Толстой (1823–1889; у 1865–1880 рр. обер-прокурор Синоду, у 1866–1880 рр. міністр народної освіти, у 1882–1889 рр. президент Академії наук, міністр внутрішніх справ і шеф жандармів, історик, знаний реакціонер). Головними звинуваченими в «політичному українофільстві» були Михайло Драгоманов (1841–1895; український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, один із найвпливовіших українських мислителів усіх часів, з 1863 р. один із лідерів київської «Старої Громади», з кінця 1875 р. на еміграції, дядько Лесі Українки) та Павло Чубинський (1839–1884; видатний український етнограф, поет, автор слів сучасного українського гімну, член «Старої Громади», неодноразово висилався з України за українофільство).

Передумови події

Валуєвський циркуляр добре налякав українську інтелігенцію. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870-х рр., коли заборона була послаблена. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, і Михайло Юзефович. Уже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду (заступником став П. Чубинський). Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської Старої Громади: історик В. Антонович, М. Драгоманов, археолог та антрополог Ф. Вовк, відомий композитор М. Лисенко, спеціаліст зі статистики О. Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність – у його «Записках» публікувалося чимало історико-етнографічних та філологічних праць, в серпні 1874 р. з ініціативи Товариства відбувся Третій археологічний з’їзд у Києві. Київські вчені-українофіли впенено вийшли на міжнародну арену в березні 1875 р. Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

У серпні 1875 р. ображений на своїх колишніх друзів Юзефович написав великий лист-донос начальнику III відділення і шефу жандармів генерал-ад’ютанту О. Потапову. Шеф жандармів, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити Юзефовича до складу Наради, котра мала зайнятися «розслідуванням українофільства». Протягом вересня 1875 р. двоє експертів (перший анонімний, другий – Юзефович) підготували свої цікаві записки щодо стану речей в Україні.

Перша записка була подана вже 3 жовтня (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про «великороса»). У цій записці йшлося виключно про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалася із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення не говорила літературною французькою мовою. Основний акцент у записці ставився на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії. Сепаратистська діяльність українофілів трактувалася крізь призму «польської інтриги», можливе відокремлення Малоросії від Росії сприймалось як перехід її на бік Польщі.

Друга записка була підготована Юзефовичем, котрий поширив і розвинув той текст, який він у серпні посилав жандармам. M. Юзефович наголошував на концепції триєдиної російської нації, українофільство Юзефович характеризував як «результат австро-польської інтриги». Головною мішенню була Стара Громада як організаційний центр українського руху, а також М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери, котрі змальовувалися в найчорніших фарбах, спеціально зауважувався їхній «дерзкий характер». Аби налякати російський уряд ще більше, Юзефович передрікав «народний бунт у козацькому стилі». Проте навіть пильні підлеглі жандармського шефа Потапова нічого такого не знайшли – єдиним, хто повідомив про більш-менш суттєву крамолу, був начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його доносі розповідалося про діяльність такого собі Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості, який роздавав селянам українські книжки. Список конфіскованих книг, більшість з яких становили твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголівського «Тараса Бульби», в якому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь» (!), як задоволено писав Юзефович. У квітні 1876 р. Нарада розпочала укладання спеціального журналу та вироблення рішень, для чого Юзефовича спеціально викликали до Петербурга.

Хід події

Зрештою 24 квітня 1876 р. було ухвалено проект рішення, складений М. Юзефовичем. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам’яток і художньої літератури (і то тільки зі спеціального дозволу в кожному конкретному випадку). Запроваджувалася заборона на «кулішівку» – запропонований Пантелеймоном Кулішем фонетичний правопис. Заборона вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (4-й пункт). Пункти 6, 7 і 8 стосувалися Міністерства народної освіти. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курси у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, у свою чергу, в інші округи. 5-й пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській москвофільській газеті «Слово». Нарешті, пункти 5, 10 і 11 передбачали закриття газети «Київський телеграф», припинення на невизначений термін діяльності Південно-Західного відділу i вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував – настав час поквитатися з кривдниками за все. У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали 4 пункти проекту М. Юзефовича.

До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою і абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Нездійсненний пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно-Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал-губернатор Дондуков-Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператору Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію закрити на невизначений строк Південно-Західний відділ географічного товариства.

Остаточна версія висновків наради від 18 травня 1876 p. і дістала в історії назву Емський указ.

Наслідки події

На основі указу складалися секретні службові інструкції. Емський указ був дещо пом’якшений 1881 р. (коли прем’єр Михайло Лоріс-Меліков зняв заборону на українські вистави), проте 1884, 1892 та 1895 р. були видані нові доповнення до нього (на друк дитячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 р. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 р. цензори пропустили лише близько 30 % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив всупереч ініціаторам Емського указу, стаючи дедалі більш політизованим.

Історична пам’ять

Добре відома в Україні завдяки підручникам, пресі та публіцистам подія, котра дотепер є каменем спотикання між патріотично налаштованими українцями і прихильниками ідей «русского мира».