100 ключових подій української історії

Селянська реформа 1861 року

Дата і місце

3 березня (19 лютого за старим стилем) 1861 р. видано маніфест про реформу і супровідні документи; реформа охопила 52 губернії Російської імперії, де існувало кріпосне право, зокрема 9 українських.

Дійові особи

Імператор Російської імперії Олександр II (1818–1881; імператор з 1855 р., ініціатор політичних, економічних і соціальних реформ, приєднав Кавказ і Середню Азію, придушив Польське повстання 1863 р., вбитий народовольцями), на чолі Головного комітету в селянській справі з 1858 р. стояв Яків Іванович Ростовцев (1803–1860; 1825 р. доніс майбутньому цареві Миколі I на декабристів, з 1835 р. куратор військово-навчальних закладів в імперії, активний прихильник і розробник проекту звільнення селян, драматург-аматор), а після його смерті – граф Віктор Микитович Панін (1801–1874; міністр юстиції в 1841–1862 рр., реакціонер і консерватор, наполягав на захисті прав поміщиків, домагався зменшення селянських наділів).

Помітну роль у Комітеті відігравали граф Сергій Степанович Ланськой (1787–1862; з 1850 р. член Державної ради, у 1855–1861 рр. міністр внутрішніх справ, разом зі своїми молодими помічниками – один із головних ініціаторів реформи), Микола Олексійович Мілютін (1818–1872; 1859 р. заступник міністра внутрішніх справ, член Державної ради в 1865–1867 рр., один із головних ініціаторів і розробників реформи, ліберал і слов’янофіл, 1863 р. керував цивільною частиною «замирення» Польщі), Михайло Миколайович Муравйов (після 1863 р. Віленський або Вішатель, 1796–1866; брат декабриста О. Муравйова, генерал від інфантерії, в 1830-х рр. був гродненським і курським губернатором, у 1857–1862 рр. міністр державних маєтностей, у 1863–1865 рр. гродненський, мінський і віленський генерал-губернатор, придушив польське повстання, реакціонер, активний русифікатор), князь Павло Павлович Гагарін (1889–1872; у 1864–1872 рр. прем’єр-міністр, у 1864–1865 рр. голова Державної ради, консерватор і захисник інтересів дворянства). Чималу роль у підготовці реформи відіграв помічник міністра Ланського Олексій Іраклійович Левшин (1798–1879; у 1831–1838 рр. одеський градоначальник, у 1855–1859 рр. заступник міністра внутрішніх справ, розробив основні принципи реформи).

Передумови події

Необхідність ліквідації кріпосного права в імперії усвідомлювалася вже давно. Імператори Олександр I і Микола I в часи свого царювання здійснили не одну спробу обмеженого реформування архаїчної системи господарювання на селі, пов’язаної з економічно, а ще більше «морально» застарілим кріпосним правом. Проте жоден проект, розроблений Таємними комітетами з селянського питання, що існували за часів Миколи I, не був прийнятий урядом через «непідготовленість держави» і особисто імператора до таких радикальних змін, що могли спричинити революцію. Поштовхом до змін стала програна імперією Кримська війна і викликана нею радикалізація в суспільстві. 1857 р. було засновано черговий Секретний комітет із селянської справи, цар розіслав губернаторам рескрипти зі своїм баченням підготовки реформи. Наступного року було створено низку губернських комітетів, котрі підпорядковувалися Головному комітету в селянській справі, розпочалася боротьба між прибічниками ліберальних і консервативних проектів реформи, в результаті чого були вироблені її основні принципи (надання селянам особистої свободи, наділення їх землею, існування проміжного статусу «тимчасовозобов’язаних»). Губернські комітети запропонували низку проектів реформи, які з березня 1859 р. розглядалися Редакційною комісією при Головному комітеті. Вироблений Головним комітетом варіант реформи з січня 1861 р. розглядався Державною радою, результатом чого став царський маніфест.

Хід події

3 березня 1861 р. Олександр II підписав Маніфест і Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності (пакет з 17 документів), які протягом березня були обнародувані. Реформа передбачала звільнення селян з обов’язковим наділенням їх землею, селяни отримували право володіти особистим майном, вони вважалися громадянами імперії і мали громадянські права (з певними обмеженнями, через становище «тимчасовозобов’язаних»), отримували право на станове самоврядування (в рамках системи «сільське товариство – волость»). Поміщики залишали за собою свої землі, але були зобов’язані наділити селян землею згідно з Місцевими положеннями. За отримані наділи селяни мали виплатити викупні платежі державі (котра одразу сплачувала поміщикам 80 % вартості селянських наділів). Розміри наділів та обсяг повинностей фіксувався уставними грамотами, котрі мали підписати селяни і поміщик. За землю селяни платили не згідно з її низькою в умовах імперії ринковою вартістю, а згідно з кредитом під 6 % річних, взятим у держави, протягом 49 років. Під час виплат селяни не мали права відмовлятися від наділів. Так звані дворові селяни – поміщицькі слуги, котрі не мали землі, – звільнялися без наділів. Українські губернії підпадали під дію трьох місцевих положень про реформу. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (найбільші показники припадали на три південні губернії), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, відробітки були вищі, на Правобережжі (в Київській, Подільській та Волинській губерніях) – за інвентарними правилами 1847–1848 рр., і повинності були менші. Реформа передбачала «прирізки» (рідкісне явище, траплялися на Правобережжі) і «відрізки» (траплялися частіше) наділів, у випадку, якщо земельна норма була більша чи менша за реальний селянський наділ, котрим володів селянин на 1861 р.

Наслідки події

22,5 млн кріпосних селян імперії стали вільними. Реформа відкрила шлях для розвитку капіталістичних відносин на селі і в місті, де потрібні були вільні робочі руки. Водночас внаслідок відрізків, невеликих норм наділення селян як для багатих чорноземних українських губерній середній наділ селянина після реформи скоротився від 4,4 до 3,4 десятини, близько 220 тис. українських селян були обезземелені, 100 тис. отримали до 1 десятини, понад 1,6 мільйонів – від 1 до 3 десятин на душу, що було помітно менше за прожитковий мінімум. Довгоочікувана реформа разом з усіма обмеженнями і борговим тягарем викликала у багатьох селян розчарування, наслідком чого були масові селянські заворушення (охопили до 2 млн осіб).

Історична пам’ять

«Велика реформа» стала однією з головних подій російської і української історії XIX ст., вона була належним чином відзначена сучасниками і нащадками: засновані спеціальні нагороди, пишно відсвяткована 50-та річниця події, на її честь побудовано величезний Олександро-Невський собор у Москві (зруйнований 1952 р.), події присвячені картини Г. Мясоєдова, Б. Кустодієва, О. Корзухіна. У радянські часи реформа вважалася вимушеною і проведеною в інтересах поміщиків, проте науковий і певний громадський інтерес до неї не згасав. У сучасній Україні і Росії добре відома завдяки підручникам та ЗМІ подія, на честь котрої в Росії випущено ювілейні монети.