100 ключових подій української історії

Революція 1848 року в Західній Україні і створення Головної Руської ради

Дата і місце

19 березня – 2 листопада 1848 р., Галичина, Буковина, Закарпаття.

Дійові особи

Намісником королівства Галичини і Лодомерії був граф Франц Штадіон фон Вартгаузен (1806–1853; у 1841–1846 рр. губернатор Австрійського Примор’я, в 1846–1848 рр. – Галичини, 1849 р. міністр внутрішніх справ, один із розробників Конституції 1849 р.). Помітними діячами українського руху цього періоду були перемишлянський єпископ Григорій Яхимович (1792–1863; з 1848 р. перемишлянський єпископ, борець за права греко-католиків, голова Головної Руської ради, з 1860 р. митрополит галицький, барон), канонік Михайло Куземський (1809–1879; у 1848–1851 рр. заступник і фактичний голова Головної Руської ради, борець за кириличний алфавіт і східний обряд, 1868–1871 рр. – останній єпископ Холмський), Антоній Павенцький (1818–1889; видавець першої української газети «Зоря Галицька», член-засновник Головної Руської ради), священик Микола Устиянович (1811–1885; один із перших «будителів» Західної України, соратник М. Шашкевича, священик, поет і письменник, 1868 р. заснував першу Просвіту), Іван Борисикевич (1815–1892; юрист, заступник голови Головної Руської ради, автор її статуту, організатор Собору руських учених, борець за українську освіту), колишні члени Руської трійці Іван Вагилевич (перейшов до русько-польського руху) та Яків Головацький. Відзначимо також харизматичного лідера буковинських гуцулів Лук’яна Кобилицю (1812–1851; селянський уповноважений, ватажок народних виступів на Буковині в 1843–1844 та 1848–1849 рр., депутат рейхстагу 1848 р., заарештований, помер на засланні).

Передумови події

На початку XIX ст. українські землі в складі імперії Габсбургів були відсталим аграрним регіоном з великими соціальними проблемами у відносинах між панами і підданими. Ще однією проблемою було міжетнічне протистояння поляків (стара «середньовічна шляхетська» нація) і українців (молода «селянська») – обидві нації переживали непростий процес становлення. Все це разом із загальним незадоволенням прогресивної громадськості імперії, відсутністю конституції, парламенту, елементарних прав і свобод особи призвело до активної участі галичан, меншою мірою – буковинців і закарпатців у революційних подіях «весни народів», котра прокотилася Європою в лютому – березні 1848 р., розпочавшись з успішної революції у Франції, де було скинуто монархію і встановлено республіку. Прагнення галицьких поляків до здобуття автономії, а можливо згодом – і відродження Речі Посполитої, стали каталізатором революційних подій в краї, українці мусили реагувати на події, аби не загубитися в їх вирі. Якоюсь мірою становленню українського руху, очолюваному греко-католицьким духовенством і світською інтелігенцією, допоміг недавній розгром польського повстання 1846 р. в Західній Галичині.

Хід події

13 березня після перемоги революції в Берліні настала черга Відня. Під тиском громадськості пішов у відставку творець Віденської системи політичних союзів у Європі і фактичний правитель Австрійської імперії при недієздатному імператорові Фердинанді князь Клеменс Меттерніх. Новий уряд очолив граф А. Коловрат; він вперше був поповнений представниками буржуазії. 19 березня львівські поляки провели велику маніфестацію на підтримку революції, зажадавши від імператора і його намісника Штадіона скасування кріпосного права і панщини, автономію для Галичини, запровадження польськомовних шкіл і демократичних свобод. Штадіон дозволив полякам Львова створення Національної гвардії. 13 квітня у Львові була утворена польська Рада Народова. У Кракові 26 квітня навіть спалахнуло стихійне польське повстання, швидко придушене Штадіоном. Намагаючись заспокоїти свою провінцію, Штадіон першим в Австрійській імперії 22 квітня проголосив імператорський указ про ліквідацію з травня 1848 р. селянських повинностей, що мало дуже позитивний для імперії ефект. Тим часом 19 квітня делегація галицьких українців подала Штадіону петицію, в якій запевняла імператора в своїй лояльності і заявляла про свою єдність з українцями Наддніпрянщини. 2 травня за сприяння австрійської влади була створена Головна Руська рада з 30 осіб, на чолі якої стали Яхимович і його заступники Борисикевич і Куземський. Невдовзі склад Ради розширився, вона стала включати 66 осіб (з них 29 духовних осіб або студентів теологічного факультету). 10 травня Рада видала «Відозву до народу руського», після 18 травня почали виникати місцеві Руські Ради (50 місцевих і 14 окружних). Головними вимогами Рад стало досягнення дозволу на освіту українською мовою, відкриття української кафедри у Львівському університеті, з політичних вимог – поділ Галичини на західну, польську, і східну, українську, частини. 23 червня українські і польські діячі створили альтернативну організацію – Руський собор. 2–12 червня в Празі відбувся Слов’янський конгрес, на якому українські та польські делегати від Галичини влаштували гостру дискусію. Здобули західні українці і перший досвід політичної боротьби в парламенті – в роботі рейхстагу, що почав працювати 10 липня, взяли участь 39 руських делегатів, серед них селянські депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.

Наслідки події

Перша легальна українська політична організація проіснувала до 1851 р. (хоча революція для Галичини скінчилася після придушення повстання у Львові 2 листопада 1848 р.), створивши першу українську газету, Народний Дім, кафедру української мови і товариство Галицько-Руська Матиця у Львові, скликавши Собор Руських учених і, нарешті, створивши на початку 1849 р. зародок власних збройних сил – батальйон руських гірських стрільців, що мав допомагати імперії придушити угорську революцію. Через недосвідченість українських політиків і часом відверто лоялістську щодо Габсбсургів позицію не вдалося досягнути жодної помітної політичної мети. Не мав успіху і відчайдушний виступ буковинців Кобилиці за вигідніші для селян умови звільнення від повинностей.

Історична пам’ять

Добре відома подія, особливо в західних українських областях.