100 ключових подій української історії

Вихід «Кобзаря»

Дата і місце

13–20 квітня 1840 р., друкарня Є. Фішера, місто Санкт-Петербург.

Дійові особи

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861; найвідоміший український поет усіх часів, талановитий прозаїк, драматург, художник, мислитель, разом із І. Котляревським співзасновник і символ нової української літератури, а також модерної української нації в цілому); Василь Іванович Штернберг (1818–1845; друг Т. Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв, талановитий пейзажист і жанрист, адресант вірша «На незабудь Штернбергові»); Євген Павлович Гребінка (1812–1848; ще один друг Т. Шевченка, котрий допоміг викупити майбутнього автора «Кобзаря» з кріпацтва, офіцер, педагог, письменник, поет-романтик, найбільше уславився як байкар та автор історичного роману «Чайковський», а також слів до романсу «Очи черные…»).

Передумови події

За версією Петра Івановича Мартоса, спочатку – доброго знайомого Т. Шевченка, потім (після справи кирило-мефодіївців) – прискіпливого і дріб’язкового «критика» поетового життя і творчості, саме він, Мартос, першим помітив уривок чернетки «Тарасової ночі» і захопився творчістю Т. Шевченка, запропонувавши згодом Шевченкові опублікувати його вірші, на що останній, вважаючи свої вірші аж ніяк не першокласними (головною своєю справою Шевченко вважав живопис), зніяковів, проте таки дав згоду. За іншою версією, головну роль у підготовці збірки відіграв Є. Гребінка.

Хід події

Гроші на публікацію дали Є. Гребінка і П. Мартос. Цензура легко пропустила поданий Гребінкою рукопис. До першого «Кобзаря» входило вісім ліричних та історичних творів у стилі романтизму: поеми «Катерина», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», вірші «Думи мої, думи мої…» (виконує роль епіграфа), «Перебендя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», балада «Тополя». Збірка мала приємний вигляд: якісний папір, зручний середній формат, чіткий шрифт, рівний набір, продуманий розподіл тексту та його частин, у результаті чого маленька збірочка стала книжечкою на 115 сторінок. Тексти надруковано «ярижкою» – український текст російськими літерами включно з «єр» (звідки назва правопису) і «ять», аби її було легше читати російськомовним читачам. Крім вступного вірша «Думи мої, думи мої…», у кожного твору був свій шмуцтитул. 5 творів мали посвяти (Є. Гребінці, П. Мартосу, В. Штернбергу, В. Жуковському, П. Петровській). «Кобзар» не був би собою без своєї головної ілюстрації – офорта (гравюри на міді) на початку книжки, створеної за малюнком Штернберга. На ній були зображені сліпий кобзар із хлопчиком-поводирем (ймовірно, ілюстрація до вірша «Перебендя» чи певний загальний образ ліричного героя, який моментально став асоціюватися з автором збірки, котрий став нерідко підписуватися «Кобзар Дармограй»).

Коли з друкарні привезли сигнальні примірники, Є. Гребінка і Т. Шевченко роздали їх близьким друзям і просто приятелям, котрі в цілому схвально оцінили поетичну спробу вже доволі відомого художника. Явним дисонансом стала лайлива реакція модного тоді (і забутого сьогодні) драматурга Нестора Кукольника, який грубо і прилюдно звинуватив Т. Шевченка в неблагонадійності. Переляканий Мартос побіг до друкарні й вилучив цілу низку фрагментів тексту «До Основ’яненка» і «Тарасової ночі», в яких автор сумував за втраченою Гетьманщиною. У результаті за кілька днів решту накладу додрукували у вигляді такої собі 114-сторінкової «версії», в рамках все того ж видання. Обидві редакції сьогодні є величезною бібліографічною рідкістю, коштуючи колись 1 крб.

Наслідки події

«Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. у Петербурзі, – писав згодом І. Франко, – мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». Доповнений «Кобзар» став найбільш видаваною українською книжкою радянської доби (коли була започаткована ціла дисципліна «шевченкознавство»), настільною книжкою української інтелігенції, справжнім символом (а іноді навіть – жупелом, пригадаймо знаменитого футуриста М. Семенка і його провокативний заклик до модернізації української поезії «Я палю свій «Кобзар»!) нової української літератури і культури взагалі.

Історична пам’ять

За життя Т. Шевченка «Кобзар» перевидали двічі українською (в 1844 та 1860 рр.) і один раз у російському перекладі (1860 р.), обидва видання збільшені й доповнені, 4-те видання (1861 р., у журналі «Основа») поет у повному обсязі побачити не встиг. На сьогодні кількість видань збірки (куди входять тепер майже всі основні твори Шевченка) перейшла за 150, існують «Кобзарі» на будь-який смак: цензуровані російською імперською і радянською цензурою, сучасні нецензуровані видання, переклади понад 100 мовами світу, дешеві видання «для народу» і розкішні подарункові, з ілюстраціями самого Т. Шевченка, його друга Я. де Бальмена, В. Сідляра та ін. аж до найменшої в світі рукописної книжки розміром 0,6 мм2, виготовленої українським мініатюристом В. Сядристим. Не кажучи вже про кілька музеїв Т. Шевченка, в Черкасах з 1989 р. існує музей однієї книжки – книжки з такою знайомою всім українцям назвою…