100 ключових подій української історії

Коліївщина

Дата і місце

Червень – липень 1768 р., Правобережна Україна, здебільшого район Чигирин – Переяслав – Житомир – Умань, окремі спалахи – до літа 1769 р.

Дійові особи

Отаман Максим Залізняк (бл. 1740 – після 1768; запорожець Тимошівського куреня, наймитував, 1767 р. став послушником Мотронинського монастиря, в ході повстання проголошений гетьманом і князем Смілянським, засланий на каторгу до Нерчинська); сотник Іван Гонта (?–1768; сотник надвірного війська Потоцького, ктитор і церковний староста міста Володарка, перейшов на бік гайдамаків, оголошений полковником і князем уманським, страчений К. Браницьким); загонами керували Микита Швачка (1728 – після 1768; командував значним загоном, діяв у районі Білої Церкви, Василькова, Богуслава, взятий у полон російськими військами, засланий до Сибіру); Андрій Журба (?–1768; помічник Швачки, запорожець, загинув у бою); Семен Неживий (1748 – після 1768; запорожець, керував окремим загоном, засланий до Сибіру); Іван Бондаренко (?–1768; запорожець, останній полковник Коліївщини, діяв до серпня 1768 р., страчений); Мельхіседек (у миру Матвій) Значко-Яворський (1716–1809; палкий борець з унією, з 1753 р. ігумен Мотронинського монастиря, з 1761 р. управитель православних монастирів і церков Правобережжя, їздив до Катерини II, заарештовувався польською владою, ймовірний зв’язок з лідерами гайдамаків, після 1768 р. усунутий із посади російською владою). Київським воєводою був Францішек Салезій Потоцький (1700–1772; з 1755 р. воєвода волинський, у 1756–1772 рр. київський, претендував на польську корону, вів незалежну політику, виступив проти Барської конфедерації); губернатором Умані був Рафал Младанович (?–1768; служив київському воєводі Францішеку Потоцькому, проте став на бік конфедератів, що, ймовірно, спричинило перехід на бік повстанців козаків Гонти); військами Речі Посполитої, що діяли проти повстанців, керував генерал-лейтенант коронних військ Францішек Ксаверій Браницький (1731–1819; невдало намагався придушити Барську конфедерацію, з 1773 р. великий гетьман коронний, лідер Тарговицької конфедерації і один із головних винуватців поділів Речі Посполитої, дотримувався проросійської орієнтації, заснував дендропарк «Олександрія»); російськими військами командував полковник Михайло Микитович Кречетников (1729–1793; дослужився до генерал-аншефа, уславився в російсько-турецьких війнах, активний учасник поділів Польщі та воєн із польськими конфедератами, в 1790–1793 рр. генерал-губернатор Малоросії, 1793 р. – Правобережної України).

Передумови події

Після передавання Правобережжя Речі Посполитій 1714 р. тут були відроджені окремі козацькі підрозділи в складі надвірних військ магнатів (зокрема, Ф. Потоцького). Пам’ять про Хмельниччину і Паліївщину була ще жива на Київщині та Брацлавщині, що в умовах безладу і паралічу влади, безправ’я окремих соціальних і конфесійних груп в останні десятиліття існування Речі Посполитої не могло не призвести до нових соціальних катаклізмів. Безпосереднім приводом до повстання стало підписання королем Станіславом Понятовським у лютому 1768 р. під тиском Росії універсалу про урівняння в правах католиків і некатоликів, на що частина магнатів і шляхти миттєво відповіла створенням Барської конфедерації (існувала в 1768–1772 рр.). Розправи загонів конфедератів зі «схизматами»-українцями Правобережжя стали причиною початку великого повстання, яке очолили запорожці, а ударною силою стали козаки надвірних військ правобережних магнатів, що не приєдналися до конфедератів, та селяни. Підготовкою повстання займався штаб із кількох запорожців (Шелест, Залізняк, Неживий, Швачка, Бондаренко), ймовірна участь у підготовці повстання Мельхіседека Значка-Яворського, котрий обіцяв підтримку з боку Катерини II (ходила навіть чутка про царську «Золоту грамоту» із закликом бити поляків та євреїв). Царський уряд, воюючи з конфедератами в інтересах лояльного до Катерини короля, був на певному етапі зацікавлений у допомозі з боку українців, проте він аж ніяк не розраховував на те, що сталося в червні 1768 р.

Хід події

6 червня загін Залізняка вирушив на «священну війну», освятивши ножі та іншу зброю. Почавши з села Медведівка, повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. Ключовим моментом стало взяття гайдамаками Умані – сотник надвірного війська Потоцького І. Гонта мав якісь таємні інструкції від свого сюзерена, і тому він не пішов за уманським губернатором Младановичем, котрий підтримав Барську конфедерацію. Перехід Гонти і ще кількох сотників до Залізняка вирішив долю Умані – 21 червня місто було взято, значну частину населення і біженців з-поміж поляків, євреїв, греко-католиків і навіть православних слуг шляхти – вирізана (кількість жертв спірна, але велика). Рада повстанців обрала М. Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а І. Гонту – полковником і князем уманським. По суті, повсталі спробували відродити козацький устрій часів Хмельниччини. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні–липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями розпочати боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом із польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків, котрі вбачали в росіянах своїх союзників, і вимагали видати їм поляків і євреїв, що тікали під захист російської армії.

7 липня 1768 р. російські частини генерала Кречетникова оточили повстанський табір і, влаштувавши бенкет, схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Гонту та С. Неживого і до 900 гайдамаків. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні–травні 1769 р. Ф. К. Браницьким.

Наслідки події

У ході повстання загинули тисячі мешканців Правобережжя, річпосполитський та російський трибунали у свою чергу жорстоко розправилися з повсталими та підозрюваними в участі – кількість страчених трибуналом у селі Кодня та інших місцях, а також убитих без суду і слідства точно не відома, йдеться про багато тисяч чи навіть десятків тисяч осіб, включно з лідерами, що походили з Правобережжя (російських підданих після катувань за розпорядженням гуманної імператриці було заслано до Сибіру). Коліївщина продемонструвала силу козацьких традицій на Правобережжі, глибину провалля між місцевою елітою та простим населенням, слабкість Речі Посполитої, яку не могли порятувати ніякі люті кари для гайдамаків.

Історична пам’ять

Історична пам’ять події вкрай різноманітна. В Україні, крім загальновідомої поеми Шевченка і його ж вірша про отамана Швачку, події присвячено трилогію В. Кулаковського та П. Сиченка, романи М. Сиротюка, Ю. Мушкетика, фільм І. Кавалерідзе «Коліївщина» 1933 р., лідерам повстання встановлено пам’ятники, їх зображують в українській традиції як дещо неоднозначних, але загалом позитивних героїв – борців за свободу. У польській та єврейській традиції спогади про жахи уманської різні найчастіше затьмарюють будь-що інше. Зваженіший погляд на болісну тему – в творчості польських письменників-українофілів С. Гощинського, М. Грабовського, М. Чайковського.