100 ключових подій української історії

Битва під Корсунем

Дата і місце

26 травня 1648 р., балка неподалік сучасного села Виграїв (колишній хутір Горохова Діброва) Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.

Дійові особи

Коронним військом командував великий коронний гетьман Миколай «Ведмежа Лапа» Потоцький. Його помічником був нещадний до козаків, але підсліпуватий польний коронний гетьман Мартин Калиновський (1605–1652; з 1635 р. воєвода чернігівський, не надто успішна та яскрава кар’єра якого увірвалася 1652 р. у битві під Батогом). Іншими помітними воєначальниками були Адам Казановський (?–1648; ротмістр гусарії, обозний коронний, староста черкаський); Адам Ієронім Сенявський (1624–1650; писар польний коронний і староста львівський). Артилерією командував полковник Криштоф Пшиємський (?–?; герб «Равич», добрий знайомий Б. Хмельницького, перед Хмельниччиною вербував козаків та поляків на французьку службу, зокрема під Дюнкерк).

Українсько-татарським військом керували ті самі полководці, що й на Жовтих Водах.

Передумови події

Після перших звісток про скрутну ситуацію, в яку потрапили його син та авангард під Жовтими Водами Миколай Потоцький у своєму таборі біля Черкас впав у ступор, що ледь не перетворився на паніку. Розвідка, що взагалі була поставлена в річпосполитській армії не найкращим чином (на відміну від держави Хмельницького), доповідала коронному гетьману про величезну татарсько-козацьку орду, що ось-ось мала з’явитися на кордонах. Якщо перед цим Потоцький недооцінив ворожі сили, переоцінивши свої, то тепер він зробив протилежну помилку – протягом вирішальних десяти днів травня (з 7 до 17) намагався то йти на виручку синові, то відступав назад, врешті-решт знову опинившись під Черкасами. Сам великий коронний гетьман мав до 6 тис. бійців коронного війська та приватних магнатських загонів і 18 гармат. Кількість слуг («джур») визначити важко. Можливо, річпосполитське військо налічувало 10–12 тис. вояків, із них 6 тис. – воїни-професіонали. Не все так просто і з кількістю військ Хмельницького і татар. Мінімальна цифра, яку пропонують дослідники, – 5 тис. козацької піхоти і 1,5 тис. татар, максимальна – 15 тис. козаків і 4 тис. татар. Істина, швидше за все, десь посередині. Також козаки мали 26 гармат, з них 15 легких на кінній тязі. Очевидно одне: жодне військо в цій битві не мало приголомшливої чисельної переваги над супротивником.

19 травня М. Потоцький, убитий горем після отримання звістки про Жовті Води, почав відступ у бік потужної фортеці в Білій Церкві – через Мошни, Корсунь і Богуслав. 24 травня обтяжене великим обозом коронне військо дісталося Корсуня, котрий Потоцький наказав спалити й пограбувати, аби містом не скористався Хмельницький, котрий швидким маршем наближався, збираючи звідусіль покозачених добровольців. Поляки заклали міцний табір поблизу Корсуня, викопавши шанці і встановивши гармати, а на околиці палаючого Корсуня з’явилися перші козаки і татари.

На біду для коронного війська, його лідер був не в найкращому стані, хоча військо все ще являло собою грізну силу. Багато залежало від того, чи будуть поляки боронитися на місці, чи спробують відступати. У другому випадку якісна перевага поляків у кінноті за умов відступу територією зі складним рельєфом нівелювалася вмінням козаків робити засідки, мобільністю татар і не найкращим вмінням коронних жовнірів (здебільшого спішеної кінноти) боронитися рухомим табором. Б. Хмельницький зробив усе, аби його супротивник обрав саме другий варіант.

Хід події

Б. Хмельницький послав наперед полк Кривоноса та частину татар із наказом затримати супротивника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Увечері 24 травня загін Кривоноса діяв за Россю, в тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили ріку Рось, щоб полегшити доступ до польського табору. На світанку 25 травня у район Корсуня підійшли основні сили козаків і татар, почали переправлятися через Рось і скупчуватися в Корсуні. Увесь день 25 травня минув у дрібних сутичках невеликих загонів, розвідці та стрілянині.

Пізно увечері 25 травня в наметі М. Потоцького відбулася військова рада. Серед польського командування не було одностайності. Польний гетьман Калиновський та інші досвідчені воїни радили зміцнити табір і дати козакам і татарам бій. Проте налякана перебільшеними чутками про чисельність татар (зокрема, здобутими від полоненого козака, можливо, спеціально підісланого Хмельницьким) більшість, і серед них сам М. Потоцький, наполягала на відступі. Врешті було вирішено на світанку наступного дня відступити на Богуслав під захистом табору з возів. Хмельницький вирішив ударити по ворогові на його марші й обрав для цього дуже вдале місце – Горохову Діброву, глибоку балку на лівому березі Росі поблизу села Виграїв (8–10 верст від Корсуня), яку на шляху до Богуслава поляки ніяк не могли обминути. Вночі туди пішов Кривоніс із піхотою й 10 гарматами: він перекопав дорогу, а з боків зробив шанці, де поставив гармати і розмістив стрільців.

На світанку 26 травня польське військо під захистом табору з возів рушило з-під Корсуня Богуславським шляхом. Козаки й татари вільно пропустили ворожий табір, супроводжуючи його з боків і позаду. Рухаючись в умовах повного оточення, М. Потоцький не мав змоги здійснювати контроль маршруту і організовувати розвідувальне та інженерне забезпечення просування свого війська. Кілька разів зчинялася стрілянина. Під прикриттям чагарників козакам вдалося непомітно наблизитись до польського табору, відкрити вогонь і знищити частину запряжних коней, що ослабило польський табір. Опівдні поляки, зазнавши відчутних втрат, увійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Польське військо, затиснуте ліворуч заболоченою річкою Виграївка, а праворуч кручами, натрапило на перекоп і завали на шляху і змушене було зупинитися. Під час спроб обійти перешкоду вози переверталися. Табір втратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, оскільки вози застряли в багні. Тіснота не дозволила стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини. Спереду і з боків по поляках вдарили з гармат і самопалів козаки Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях. З тилу спантеличеного ворога атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-бея. Близько другої-третьої години дня польська армія припинила своє існування – останніми склали зброю драгуни Калиновського, частина війська Заславського на чолі з полковником Криштофом Корицьким прорвалася і врятувалася втечею, як і дехто з обозної челяді.

Наслідки події

Розгром коронного війська був повний і нечуваний в історії козацьких воєн: загинуло понад 600 жовнірів, серед них А. Казановський, воїнів і невідома кількість слуг, решта (в тому числі обидва гетьмани, які мужньо билися і були поранені, та всі інші воєначальники) здебільшого потрапила в полон до козаків, які передали їх татарам для викупу. Врятувалися близько 650 кіннотників Корицького і дещо більше слуг, частину з яких, правда, переловили місцеві селяни. Втрати Хмельницького і Тугай-бея були нечисленні. Внаслідок битви Річ Посполита опинилася без професійного війська в критичний момент своєї історії (за 6 днів до битви помер король Владислав IV). Після битви в Україні піднялася буря селянської війни, яка змела старі соціальні порядки, а Хмельницький отримав вагомий шанс на реалізацію своїх (спочатку доволі скромних) планів побудови козацької автономії.

Історична пам’ять

Битва добре знана в Україні та сусідніх з нею Польщі й Росії з підручників, кіно і художньої літератури. У селі Виграїв та місті Корсунь-Шевченківський її героям встановлено пам’ятники, протягом останніх двох десятиліть стало традицією відзначати річниці події із залученням українських та польських реконструкторів.