100 Великих постатей і подій козацької України

НА КУБАНІ

Ускладнення проблем політичного характеру і періодичні збройні конфлікти з горцями на початку 90-х рр. XVIII ст. зумовили причини реформування царським урядом Чорноморського козацького війська і переселення його з України на територію Північного Кавказу, в т. зв. Кубанську область. Офіційно завданням новоствореного Кубанського козацького війська1 (1792 р.) вважалося забезпечення «охорони внутрішнього порядку в імперії», але насправді воно полягало в придушенні тамтешніх народних рухів і колонізації краю. Українських вояків розмістили вздовж Чорноморської прикордонної лінії, яка починалася від р. Лаба, проходила по правому березі р. Кубань і досягала Азовського моря. Протягом 1792-1793 рр. сюди переселили близько 25 тис. чол.

1 В офіційних документах його ще багато років потому називали Чорноморським.

Спочатку козаки освоїли Фанагорський острів, де знаходилася фортеця. Потім їх господарську діяльність поширилася й на інші райони. У липні 1795 р. військовий суддя Антін (Антон) Головатий писав графу П. Зубову: «Поселившись на острове Фанагории вернаго войска Черноморскаго старшины и козаки, слава Богу, обзаводятся хлебопашеством и скотоводством, но при том желают, в разсуждении плодовитой здесь земли, обзавести виноградные сады. О сем вашему высокографскому сиятельству донеся, прошу исходатайствовать у милосердной нашей матери Великия Екатерины, ради такова размножения, Таврической области, в Судаке виноградный садок в хозяйственное наше распоряженіе».

На Кубані козакам виділили землі загальною площею 30 тис. кв. км. Особливо гарно на них родила «єгипетська» пшениця, яка у висоту досягала 1,5 аршина. Росли тут персики, абрикоси, каштани, мигдаль... Водилося чимало дикого звіра та риби, Останні в різному вигляді великими партіями надсилались у Москву і Петербург, щоб «задобрити» потрібних російських сановників. Надзвичайним попитом користувалася рибна ікра, яку споживали чоловіки та жінки в «царских чертогах пребывающие» так, що «и поверить трудно».

Запорожці на чайці

Крім господарської діяльності, А. Головатий прагнув вирішувати ще й деякі політичні питання, зазначаючи при цьому їх «государственные пользы». Зокрема він хотів, щоб «по покорении сопредельных народов, приводить их в христианский закон». Козацький ватажок розробив спеціальний документ — «Порядок общей пользы», який став фактично першим законодавчим актом колишніх чорноморців на Тамані. В ньому конкретно йшлося про: створення місцевого військового уряду «на точном и непоколебимом основании всероссийских законов» у складі кошового отамана, судді й писаря; будівництво «града» Катеринодара — військової резиденції для «подкрепления и утверждения на пограничной страже кордонов» біля р. Кубань, у Карасунському Куті; облаштування 40 куренів. У кожному з куренів щорічно 29 червня (в день св. апостолів Петра і Павла) мали обирати свого отамана з «достойных людей», а потім «на верность должности приводить их к присяге». Всі отамани повинні були «безотлучно» знаходитися при козаках певного куреня, яких за нарядами начальства на службу «чинить немедленно выстачения», залагоджувати незначні чвари, суперечки та бійки, а також «примирять с доставленим обиженной стороне справедливого удовольствия». Разом з тим, за серйозний злочин вони мали «представлять под законное суждение войсковому правительству...».

Практично все з означеного вище було реалізовано на практиці. Вже в 1793 р. козаки заснували свій політико-адміністративний центр — Катеринодар (пізніше: Краснодар). За ними зберігалося право виборності військового уряду. Вони облаштували тут 40 куренів, більшість з яких отримали старі запорозькі назви.

Деякі сторони життя Кубанського козацького війська яскраво описав у 1795 р. А. Головатий у «рапорті» до «батька» — кошового З. Чепіги, який на той час знаходився в «польському» поході. «Слава Богу в городе Екатеринодаре, и во всех войсковых пределах благополучно, — наголосив старшина. — Хлеб по малой части в урожае. Размежевание войсковой земли кончилось сего лета с пользою нашею. Церковь скоро заложится. Кирпичный завод устроен, кирпич уже делается на церковь, куренные и войсковые домы. Соседи наши, большею частью набережные, сделались очень дружелюбными. Из них князь Ботыр-Гирей Щербатый поехал в С.-Петербург и теперь тамо. Куренныя селения порядочно заселяются в своих местах. Флотилия и пограничная стража благоденствует. Балыков, икры и чего потребно, ровно обстоятельный со дня отсутствия вашего в Польшу журнал пришлю вам в скорости с нарочным. По возвращении посланнаго мною с балыками, щуками и икрою из С.-Петербурга, с полученными на просьбы мои резолюциями и святостями, милостивою монархинею в соборную церковь пожалованными, я вижу, что вы моих двух писем не получили...».

Нам до вищесказаного залишається лише дещо додати і уточнити. В березні 1795 р. до імператорського двору і вищому генералітетові козаки відправили 220 «пар» баликів, 10 пудів ікри, 215 щук, які були прийняті з великим задоволенням. Це свідчить про «рівень» і обсяг різних «подношений». Як видно з тексту «рапорта», в Катеринодарі збудували кам’яну «соборну церкву», хоча на Запорозькій Січі таких не існувало. З цегли звели храм і на Тамані — Свято-Покровський із залізним дахом, з однією банею (куполом), і оточений кам’яним парканом: У дзвіниці ж поставили монумент із зображенням діянь стародавнього князя Гліба. В 1797 р. церкви функціонували більше ніж при 20 куренях. Був і катеринодарський священик Яків Барвінський, якого З. Чепіга прагнув висвятити в протоієреї, але на те не дав згоду «місцевий» єпископ.

Побут кубанських колоністів, як бачимо, поступово налагоджувався, аж поки в 1797 р. майже одночасно (в січні) не померли З. Чепіга й А. Головатий. Перший завжди жив як запорожець «старих», традиційних часів. Ніколи не був офіційно одруженим, мало дбав про власний добробут, ходив у тяжкі військові походи. Зокрема, брав участь у бойових діях російської армії під керівництвом О. В. Суворова проти повстанців у Польщі 1794 р. Другий же, турбуючись про благоустрій козаків, мав велику сім’ю, яку всіляко підтримував. Ще в період існування Нової Січі він займав посади полкового старшини. Після її зруйнування (1775 р.) перебував у російській армії в чині капітана. В ході російсько-турецької війни 1787-1791 рр. і Перського походу 1796-1797 рр. командував козацькими полками в боях проти турків) татар. За деякими даними, в 1796 або 1797 р. обирався кошовим отаманом на Кубані (після З. Чепіги).

Про доброзичливі й «по-домашньому» теплі стосунки між обома ватажками, їх ставлення до подій у Польщі, побутові проблеми довідуємося з листа Чепіги до Головатого, який датовано березнем 1796 р. Зокрема, в ньому йдеться про таке: «Батько наш граф Александр Васильевич (Суворов. — О. Г.), также, бачу, по нашему ляхов не любит, и я думаю, ...Польша сего гостя повек не забуде. Вы рекомендуете дочку Лидию в невесты. Благодарен Вам, пусть буде здорова и премноголетня. Жаль, что из Польши пришов, так доси не ожинився, все тым, що нема счастья: Особливо в Польше хотелось полячку забрать (!), так никого было в старосты взяты. Не знаю, як дале уже буде. Я и тут надывляюсь сватать княгинь черкесских (!) у горских князей. Во время следования моего с полками, в октябре месяце, с Польши (1795 р. — О. Г.), имел случай в почтенной матушки вашей Булацельще быть, где с их любезным шурином вашим угощен был отменно, и не только мы все кампаниею, но и кони наши были довольны, что мне чрезвычайно приятно было, за что и вам, равно и Ульяне Григорьевне усерднейше благодарен».

Як бачимо з наведеного уривку, при листуванні відірвані від рідних місць понад 20 років, старшини продовжували вживати українські слова, з певним гумором сприймали події свого похідного життя.

Відомість про смерть обох «засновників Кубанської колонії» до царського двору йшла досить довго, бо ще 21 березня 1797 р. вийшов сенатський указ «О пожалований воскового судьи, бригадира кошовим отаманом». У зв'язку зі смертю А. Головатого, кошовим призначили військового писаря Котляревського, який незабаром почав зводити наклепи на двох прославлених своїх попередників. За це у війську того незлюбили. У 1798 р. проти нього «народное недовольство» зросло так, що «тесно стало Котляревскому в войске отовсюду» і він на декілька місяців виїхав до С.-Петербургу — шукати підтримки. Назад кошовий отаман повернувся з великими повноваженнями і розпочав боротьбу з неугодними йому старшинами та козаками. Загострення конфлікту поступово роз’єднувало колись могутній і єдиний козацький колектив.

Разом з тим, українські вояки на Кубані постійно поповнювали свої лави за рахунок нових переселенців, особливо колишніх реєстровців з Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній, а також реформованих українських козацьких військ (Усть-Дунайське, Азовське, Бузьке, Катеринославське та ін.): Головні кампанії з переселення сталися в 1808-1811, 1820-1821, 1832, 1848-1849 рр., унаслідок яких з України виїхало понад 77 тис. чол. На 1860 р. козацьке військо в межах Кубанщини досягло близько 200 тис. чол. З них формували різні підрозділи: кінні полки, піхотні батальйони, батареї, гвардійські ескадрони тощо. Вони залучались фактично до всіх бойових операцій Росії на території Кавказу та в Кримській війні 1853-1856 рр.

Кубанське козацьке військо відіграло велику роль не лише в господарському розвитку, а і в усій історії Кубані. І до наших днів тут живуть нащадки давніх козаків, які спілкуються між собою українською мовою, співають запорозьких пісень, зберігають звичаї та побут, котрі існували на Гетьманщині та Січі.