100 Великих постатей і подій козацької України

ТРАГІЧНА ПОМИЛКА УКРАЇНСЬКОГО МОНТЕ-КРІСТО

У 1803 р., на початку європейського Віку Романтизму, коли всесвітньовідомий французький письменник Олександр Дюма розпочав писати про захоплюючі пригоди «в’язня замка Іф» графа Монте Крісто, на Соловецьких островах у Білому морі на півночі Російської імперії помер довголітній в’язень козацький отаман Петро Калнишевський. Саме тоді в багатьох українських містах і селах наші кобзарі співали своїх дум і пісень, серед яких була й така, що «брала за душу» не одну людину:

Пішла Москва куренями — запаси забрала,

а московські генерали церкви обдирали.

Та взяли срібло, взяли злото,

ще й воскові свічі.

Остається пан кошовий з писарем у Січі.

Васюринський козарлюга не п’є не гуляє,

а він пана кошового вірненько благає:

«Дозволь, батьку, пан кошовий,

нам на башті стати —

найстаршому генералу з пліч голову зняти»

«Не дозволю, милі братці, вам на башті стати,

бо єдина кров християнська —

гріх нам проливати».

«Не дозволиш з палашами —

дозволь з кулаками,

а щоб слава не пропала

поміж козаками!»

Так за допомогою старовинного пісенного тексту описувалися сумновідомі події завоювання російськими військами Запорозької Січі. Це відбулося на початку спекотливого червня 1775 р., коли загартований у багатьох боях відважний кошовий отаман Калниш чомусь заборонив козакам оборонятися перед майже стотисячною армією, що прийшла на Запоріжжя за наказом імператриці Катерини II.

В одному з народних переказів (що і як вищенаведену пісню було записано у XIX ст.) знищення Січі описувалися так: «Сподобалася цариці Катерині запорозька земля. От вона й задумала звести з неї запорожців. Задумала та й прибігла сюди аж із самісінького Петербурга, та й стала отут саме, де стоїть у Капулівці млин, — на горі. Стала й давай закликати до себе запорожців, начебто в гості.... Приходять запорожці прямо до цариці, віддають їй чолом, чи як там треба, а вона зараз і питає їх:

А чи всі ви, дітки, прийшли?

Усі, мамо!

І нікого на Січі не лишили?

І нікого на Січі не лишили?

І нікого, мамо, на Січі не лишили, окрім хіба тих, що криві, або сліпі, або вбогі.

Ну помоліться ж тепер Богу та попрощайтесь зі своєю Січчю, бо більше вам її не побачити. Не з тим я прийшла до вас, щоб панькатись, а щоб руйнувати.

Як тільки вимовила цариця оці слова, зараз же кинулися до запорожців москалі, позаковували їх в кайдани, повідбирали в них худобу та й порозсилали кудись світ за очі».

Можливо, мудрому отаману й справді не хотілося проливати християнської крові, адже на Новопокровській (Підпільненській) Січі на той час перебувало не більше ніж півтисячі запорожців — останні розійшлися на відпочинок по зимівникам. А може він згадав розгром царськими військами Чортомлицької Січі у 1709 р., коли, незважаючи на багатоденний збройний спротив запорожців, росіяни все ж таки знищили осердя козацької вольниці, яке невдовзі відродилося з попелу.

Тим не менш трагічною помилкою стало рішення кошового отамана зберегти життя собі та своїм побратимам. Імператриця Катерина II не взяла до уваги попередні великі заслуги українського козацтва у російсько-турецьких війнах й завоюванні Криму і не прислухалася до прохань старшини щодо їхньої подальшої вірної служби. Протягом 1775 р. було ув’язнено і заслано до Сибіру майже всіх запорозьких ватажків — отже народний переказ про «заковування в кайдани» січовиків був правдивий!

Про самого січового отамана Калниша в Україні ніхто нічого не знав аж до другої половини XIX cт. Лише влітку 1862 р., перебуваючи на засланні в Архангельській губернії, український вчений-народник Петро Єфименко (чоловік відомої вченої-історика Олександри Єфименко) «правдами і неправдами» потрапив до архіву Архангельського губернського правління, де ознайомився зі справою під назвою «Дело по сообщению государственной военной коллегии конторы об отсылке, для содержания в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского. Июля 11-го дня 1776 г.». Лише тоді стало відомо, що останній отаман Запорозької Січі був ув’язнений на далеких Соловецьких островах, де довгий час протягом багатьох століть (аж до 80-х рр. XX ст.) діяла найстрашніша каральна установа Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Але перед тим як розповісти про нелегку долю Петра Івановича Калнишевського на Соловках, звернімося до його насиченого різними подіями життєвого шляху.

Народився Петро наприкінці XVII — початку XVIII ст. в селі Пустовійтівка поблизу містечка Ромни на Слобожанщині (суч. Сумщина). Козацька родина Калнишевських очевидно переселилася сюди з Правобережної України десь перед роками буремної Хмельниччини. Петро мав молодшого брата Семена, який був священником в містечку Смілому, що неподалік від Пустовійтівки. Поки що не вдалося відшукати документів, які б розкрили життєдіяльність Петра Калнишевського до 1750 р., коли той записався козаком Кущівського куреня Новопокровської січі. Знаємо, що з 1754 до 1762 рр. він перебував на посаді військового осавула, а в 1759 та 1761 рр. — похідного полковника Війська Запорозького Низового. У 1762 р. запорожці обирають його кошовим отаманом. Зважаючи на військову і політичну вмілість, а також визначні особисті якості Петро Калнишевський близько десяти разів переобирався на найвищій посаді Запорозької Січі й був беззмінним отаманом з 1762 до 1775 рр.

Згідно з підрахунками істориків під час свого отаманування Калнишевський перетворив запорозькі землі на житницю не лише всієї України, але й Росії. Тоді на території сучасних Запорізької, Донецької та Дніпропетровської областей до вже існуючих додалося ще близько 4-х тисяч хуторів-зимівників, а населення «вольностей» Війська Запорозького Низового збільшилося більше ніж на 50 тисяч козаків-хліборобів. Люди нижчих станів втікали сюди з центральних районів України, де вже запроваджувалося кріпацтво. Січовий уряд взяв народну колонізацію під свій контроль, не дозволяючи представникам російської влади втручатися у цей процес. Саме у 60-х — першій половині 70-х рр. XVIII ст. тут з’явилося багато нових містечок і сіл. Серед них — відоме до цього часу село Петриківка (суч. Дніпропетровщина), яка була названа на честь запорозького отамана Петра Калнишевського. З архівних документів відомо, що 20 лютого 1772 р. отаман піклувався перед Київським митрополитом про відкриття та освячення у новому селі церкви.

В умовах наступу Російської імперії на автономні державні права Запорозької Січі П. Калнишевський тричі на чолі козацьких делегацій вів переговори з урядом імператриці Катерини II в Санкт-Петербурзі. В північній столиці він добивався скасування мита на товари запорозьких купців; вимагав повернення під січову юрисдикцію земель, що були захоплені Військом Донським; вирішував питання фінансування українських козаків та їхньої участі у військових операціях російської армії тощо. Окрім того, кошовий отаман також неодноразово зустрічався з урядовцями і дипломатами Османської імперії і Кримського ханства, відстоюючи перед ними міжнародний .статус Війська Запорозького Низового.

Окремо треба відзначити велику меценатську діяльність кошового отамана у справі підтримки православної церкви в Україні. На його кошти були збудовані: Церква Святої Трійці у рідному селі Пустовійтівка (1773), Церква Святої Покрови в місті Ромнах (1770), Церква Святих апостолів Петра і Павла в Києво-Межигірському монастирі (1768), Церкви у Лохвиці (1763) та Петриківці (1769). Також він фінансував будівництво багатьох церков на Запорожжі. Особливо він піклувався над Києво-Межигірським монастирем. Відомо, що П. Калнишевський під час свого отаманування відправив багаті дари для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.

На чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським близько 11 тисяч українських козаків взяли активну участь в російсько-турецький війні 1768-1774 рр., де, зокрема, відзначилися під час взяття Очакова і Кінбурна. Окрім того Калнишевський вміло організував розвідувальну систему на території Кримського ханства, що дозволило урядові та військовому командуванню Російської імперії вчасно отримувати необхідну інформацію про настрої в татарському війську та пересування турецької армії. За військову доблесть козацька старшина була нагороджена Катериною II золотими медалями на Андріївській стрічці, а Калнишевському присвоєно звання генерал-лейтенанта російської армії. Але все це, як бачимо, не допомогло кошовому отаману та його побратимам зберегти не лише державну автономію Запорозької Січі, але й власну свободу.

«Всемилостивейшая государыня! Вашему императорскому величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Калнышевского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих вероломное буйство столь велико..., которую по всем гражданским и политическим законам заслужили по всей справедливости смертную казнь. Но как всегдашняя блистательной души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы кротким и матерним исправлением, то и осмеливаюсь я всеподанейше представить...отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого — в Соловецкий, а прочих в состоящие в Сибири монастыри...», — таке подання направив 14 травня 1776 р. до російської імператриці її довголітній фаворит Г. Потьомкін. Відповідь Катерини II була короткою: «Быть по сему». Отже саме так царський уряд «віддячив» запорожцям за довгі роки сумлінного служіння — участь у російсько-турецьких війнах, завоювання Кримського ханства, охорону південно-західних кордонів імперії тощо.

Умови ув’язнення Петра Калнишевського в Соловецькому монастирі були дуже жорстокими. Документи і свідчення сучасників говорять про те, що отаман перебував у камері-«мішку» начебто заживо замурований. Взимку його каземат охороняли три, а влітку — чотири солдати. В той же час усіх останніх арештантів «оберігали» лише по одному вартовому. Згідно з переказами місцевих жителів його виводили на подвір’я лише три рази на рік, у зв’язку з великими церковними святами — на Пасху, Преображення Христове та Різдво Христове.

Історики так описували місце ув’язнення колишнього грізного ватажка запорізьких козаків: «Це печероподібне приміщення довільної форми від двох до чотирьох аршин завдовжки і від 1,5 до 3 аршин завширшки. Камінна лавка (місце для сидіння і спання) — вся її обстава. В’язень не міг лягти, витягнувшись на весь зріст, він повинен був спати у напівзігнутому стані. У приміщенні стояла вічна напівтемрява, було вогко і холодно...». Хоча невдовзі старого Калнишевського перевели до більш кращого «приміщення» — одного з казематів Головленківської тюрми в Архангельській башті. Добував свій незаслужений термін він уже в келії №15 Прядильної башти, а потім в Білій башті в невеличкій добудові під назвою «Сушило».

Пам’ятник П. Калнишевському в с. Пустовійтівка Сумської області. 1992 р.

Могила П. Калнишевського, який чверть століття страждав через свою трагічну помилку, знаходиться на головному подвірї Соловецького кремля перед Свято-Преображенським собором. Лише у 1856 р. за наказом настоятеля монастиря тут була встановлена надмогильна плита з таким написом: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшего некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христитанина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Від початку буремного XX століття ця вже історична пам’ятка декілька раз переміщувалася і лише в 1971 р. була взята на облік разом з іншими надмогильними плитами, що знаходилися на загальному цвинтарі поблизу Онуфріївської церкви. На початку серпня 2000 р. плиту П. Калнишевського переміщено в Германівський дворик біля однойменної каплиці, де розмістили надмогильні плити усіх відомих в’язнів Соловецького монастиря.

...Пам’ятник Калнишевському, встановлений його земляками, височіє у селі Пустовійтівка Роменського району на Сумщині. У 2003 р., в зв’язку з 200-річчям від дня смерті отамана, сучасні українські козаки спорудили бюст П. Калнишевського на о. Хортиця в Запоріжжі та ініціювали перед державними чинниками України й Росії встановлення такого ж бюсту на Соловках. За громадської ініціативи до Архангельської області Російської Федерації було відправлено ряд наукових експедицій, які провели пошуко-дослідницьку роботу в архівах, а також на території Соловецького монастиря. От тільки чиновники двох держав до цього часу «співають про дружбу».

Якщо колись доля занесе вас до тепер вже унікальної туристичної місцини Росії під назвою «Соловецький державний історико-архітектурний музей-заповідник», то обов’язково підійдіть з південного боку до Успенської церкви Спасо-Преображенського монастиря, де поруч з могилами видатного російського публіциста початку XVII ст. Авраамія Паліцина і соловецького архімандрита Феодорита знаходиться поховання (на жаль, в силу різних причин його місце точно не встановлене) Петра Калнишевського — цього українського Монте Крісто.

Чи визнав запорізький отаман Калниш своє рішення у червні 1775 р. трагічною помилкою? Чи жалкував він про те, що чверть віку відбував ув’язнення? Про що він роздумував протягом довгих десятиліть на чужині? Подумайте над цим і ви, віддаючи шану трагічному герою української історії Петру Калнишевському, який, на відміну від вигаданого літературного персонажа письменника О. Дюма графа Монте Крісто, насправді пізнав усі «принади» двадцятип’ятирічного усамітнення на морському острові.