100 Великих постатей і подій козацької України

ТАЄМНИЙ АРЕШТАНТ ГЛОБА

Івану Яковичу Глобі долею було визначено стати останнім писарем запорозького війська (1762-1775 рр., можливо, з перервами). Головним чином цим він і увійшов у історію «низового товариства», бо джерела зберегли про нього обмаль свідчень. А ще тим, що після зруйнування на початку червня 1775 р. Січі підрозділами царської армії на чолі з генералом П. Текелієм і оголошення про розпуск запорозького війська, його майже одночасно з кошовим отаманом Петром Калнишевським і військовим суддею Антоном Головатим було заслано в Сибір. Опинився він у монастирі м. Туруханська.

Про його дитинство та початок трудової діяльності мало що відомо. Хоча можна припустити, що він народився у родині селянина чи рядового козака, а вже потім пішов «шукати щастя» на Січ, незадоволений умовами життя. Походження прізвища Глоба, очевидно, пов’язане із сільськогосподарськими роботами і означає «перекладина», «жердина», яку клали зверху на скирту сіна (хліба), щоб її не розносив вітер. У переносному розумінні воно ще мало такі значення: клопоти, турбота, тягар, неприємності...

Навіть приказка існувала: «Оце мені глоба на шию з отцією роботою».

Як писав свого часу А. Скальковський у праці «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1885-1886), а вслід за ним і П. Єфименко, перебуваючи вже в межах «Вольностей Запорозьких» (десь 50-ті — початок 60-х років), І. Глоба спочатку служив простим писарем на козацьких перевозах (очевидно, долучався до збирання податків, як освічена особа), а потім і в паланках — адміністративно-територіальних одиницях (округах) Нової Січі. Проте відомо, що вже в 1754-1756 рр. він став причетним до «Справи про таємні розвідування запорожців у Туреччині щодо підготовки до війни» і від імені Коша їздив у Санкт-Петербург до графа, генерал-аншефа П. Салтикова зі спеціальним «Донесенням» про січові проблеми. «Простому» козакові, зрозуміло, не доручили б такого.

1762 р. І. Глобу низовики обрали військовим писарем — однією з вищих посадових осіб. Тоді ж він знову разом із кошовим отаманом Григорієм Федоровим поїхав до Санкт-Петербургу із клопотанням про «права і вольності» запорожців. Там він залишався і наступного року, бо відразу не зміг виконати покладене на нього завдання.

Їздив І. Глоба і до київського генерал-губернатора І. Глєбова — скаржитися на жителів Слобожанщини, які незаконним чином захопили частину запорозьких «дач».

1765 р. військовий писар значився вже в складі депутації кошового П. Калнишевського, старшини В. Пишмича та інших офіційних осіб до російського імператорського двору з черговою чолобитною про повернення запорозьких земель і з проханням їх перепідпорядкування Колегії іноземних справ замість Малоросійської колегії. При цьому вони посилалися на жалувану грамоту польського короля Стефана Баторія 1575 р. і універсал Богдана Хмельницького 1655 р., які й гарантували їх права на маєтності.

Остання рада на Січі. Художник В. Ковальов. Середина XIX ст.

Серйозно займаючись справами низовиків, військовий писар «не забував» і про свої особисті потреби. Вів постійне приватне листування з П. Калнишевським, П. Румянцевим, О. Безбородьком та іншими представниками влади. Судився з різними особами за відібрані в них угіддя. Займався господарством, на якому працювали наймані робітники. Так, у 1769 р. у Глоби значилося 13 робітників, а в 1775 р. — вже близько 20. На час ліквідації Січі загальна вартість майна останнього становила понад 31 тис. крб., і це без врахування декількох великих водяних млинів, вилучених наявних капіталів (21,5 тис. крб.) і векселів на суму 5,6 тис. крб. Крім того, він активно торгував із жителями Гетьманщини, де мешкали його родичі, зокрема Іван Чернюк і Федір Глоба (Полтавщина).

Іван Якович брав безпосередню участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли влітку 1770 р. царська армія (у складі якої були запорожці) на чолі генерал-аншефа П. Румянцева перемогла в битвах поблизу річок Ларги й Кагулу. Особисто писаря разом з іншими героями-козаками Катерина II нагородила за хоробрість і військові заслуги золотими медалями, що засвідчило «Дело о пожалованных высочайше господину кошевому Калнышевскому и дванадцяти старшинам войсковым золотых медалях. 1771 г.»

Писар вирізнявся серед козацтва не лише сміливістю, а й гострим розумом, грунтовними знаннями та кмітливістю, завдячуючи чому вважався на Січі одним із найрозумніших вояків. Це, зокрема, може підтвердити і той факт, що саме йому в 1762 р., під час «сходження на престол» Катерини II, доручили скласти вітальну промову, яка починалася такими словами: «Вся премудростию, силою, славою и благостию своею сотворивый Господь вечно и непоколебимо узаконил рекам ведать свой юг, магниту север, туче восток, солнцу запад, нам же, человекам, учрежденную над собою власть». Виступ від імені «низового товариства» дуже сподобався імператриці, а тому вона «милостиво позволила кошевого атамана и старшину о своем покровительстве обнадежить, и как атамана, так и старшину, припадших к стопам е.и.в., жаловать к руке».

Проте це не завадило Катерині II віддати наказ у 1775 р. зруйнувати Січ, а вищу старшину звинуватити у всіх «гріхах» низовиків.

Однак, ще в першій половині 70-х років кошовий отаман П. Калнишевський, суддя М. Косап, а з ними І. Глоба й інші «побратими» продовжували виїжджати з ревізією по «Вольностях Запорозьких», складати журнали подорожей, накладати власні резолюції на скарги козаків, займатися справами про склад, розміщення, постачання провіантом форпостні команди у гирлах Бугу і Дніпра тощо.

А вже 1776 р. більшість із них опинилася в засланні. Указ Св. Синоду передбачав їх суворе утримання, «чтобы узники... были безвыпускно из монастырей и удалены б были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».

Глоба помер у неволі 1790 або 1791 р. Після того, як його не стало, про це з тобольського намісницького правління надійшло повідомлення представникам центральної влади в м. Катеринославі. Останні й прийняли рішення про розшук рідних «умершего секретного арестанта». Найближчих родичів покійного виявили біля м. Новомосковська, зокрема сестру Авдотю Яківну Бойко (прізвище по чоловікові) та племінницю Олену Байкову. Їм на руки і видали майно, що залишилося після Івана Глоби: скриню, оббиту залізом, декілька каптанів, килимів і шуб, кожух тощо. Успадковані гроші родичі залишили туруханському монастиреві, де і скінчив своє життя останній писар Війська Запорозького.