100 Великих постатей і подій козацької України

«ОПАЛЬНИЙ ФАВОРИТ» КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ

Наприкінці 1740-х — початку 1750-х років помітне ускладнення міжнародного становища спонукало царський уряд і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) — дочку Петра І та Катерини І — задовольнити деякі домагання козацької старшини, зокрема, «обрання» (фактично призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 р., виданим Колегії іноземних справ, це доручалося здійснити графові І. Гендрікову. Можливо, стався звичайний збіг, але через декілька днів потому на ім’я імператриці військовий писар Запорозької Січі Петро Чернявський подав «Доношение» з проханням від «всієї» низової старшини змінити порядок «виборів» кошового отамана, а саме: щоб позбавити «чернь» можливості обирати «ей нужного атамана» (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.), надалі його мала призначати сама імператриця.

Портрет К. Розумовського

Отже, можна припустити, що і лівобережна, і запорозька старшина цілком усвідомлювала наслідки інкорпоративної політики царського уряду, а тому «добровільно» запрошувала імператрицю взяти участь у «обранні» українського гетьмана та кошового отамана. В іншому випадку могло б завершитися ліквідацією з боку царату обох посад. Що власне і сталося за Катерини II.

Автограф К. Розумовського

Проте події поки що відбувалися своєю чергою. Під час добору кандидатури гетьмана вибір припав на Кирила Розумовського (1728-1803 рр.), який у дитинстві в рідному хуторі Лемеші на Чернігівщині випасав батьківську худобу, а після «випадку» з старшим братом Олексієм, якому пощастило стати некоронованим чоловіком самодержиці, Сподобився графського титулу (з 1744 р.). Мало того, він з успіхом «прижився» при царському дворі в Санкт-Петербурзі, хоча і мав великі маєтки в «Малоросії».

5 червня 1750 р. К. Розумовський був затверджений імперським указом гетьманом України. Більшість старшин дуже раділа з цього приводу, розцінюючи цей «милостивий» акт, як повернення свого статусу «давніх часів». Однак, новообраний володар булави не поспішав у рідну Україну. Лише 13 березня 1751 р. в урочистій обстановці в придворній церкві він склав присягу на вірність імператриці, пообіцяв бути її «верным, добрым и послушным рабом и подданным», а також «чин гетманства над Войском Запорожским и над народом малороссийским верно и постоянно держать, и все то Войско и народ малороссийский к верности, службе и послушанию приводить, и ни с кем из посторонних государей без ведома и без указа ее и..в. никакой переписки и пересилки самому не иметь...».

Як би там не було і, незважаючи на всі обмеження гетьманської влади, К. Розумовський у своїй промові засвідчив, що він є правителем цілого народу і окремої держави, що ще за Б. Хмельницького отримала офіційну назву «Військо Запорозьке».

Єлизавета особисто вручила йому відповідні символи влади (клейноди): оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор, щоправда, із зображеним на полотні російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні литаври.

Палац К. Розумовського в Батурині. 1799-1803 рр.

Його поїздку в Україну супроводжували численні екіпажі, вершники, повари і музики, гайдуки та скороходи, Навіть трупа акторів. Не розлучався із ним і придворний «радник» Г. Теплов, який незабаром став керівником новоствореної гетьманської канцелярії, через яку поступово підпорядкував усю адміністрацію в регіоні. Останній фактично, але неофіційно, став соправителем К. Розумовського.

Переселившись до Глухова1 на недовгий термін (здебільшого проживав у Петербурзі та Москві), гетьман оточив себе «двором» і охоронцями, зажив, мов «царьок», багато в чому Наслідуючи звички царського оточення. Єлизавета спочатку пішла на значні поступки новообраному володарю булави. Нею персонально чи з її відома були законодавчо повернуті всі рангові маєтності, які були в розпорядженні його попередників, відкликані російські чиновники зі старшинської адміністрації, Генерального суду, Комісії економії та інших установ, а також скасована вища урядова інстанція — Канцелярія міністерського правління.

1 У місті йому організували урочисту церемонію зустрічі 6 липня 1751 р. На ній була присутня майже вся старшина, понад 6 тис. козаків, вище духовенство, численні городяни.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К. Розумовського. Фактично цими заходами скасовувалася більшість адміністративних «реформувань» Петра І; Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який існував на період обрання гетьманом І. Скоропадського.

Сам володар булави, попри те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ніяких «статей» — угод чи договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини та суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував (поліпшив) торгівлю й судочинство (зокрема, скасував російський «суд по формі») тощо. К. Розумовський відразу взявся за реальне, а не номінальне підпорядкування Запорозької Січі, яка протягом майже 100 років неодноразово ставала в опозицію гетьманській владі (фактично починаючи з І. Виговського). Конкретно це стосувалось і проблеми розмежування земель низовиків і жителів Лівобережжя. Так, у 1752 р. він видав «Ордер» Кошу про необхідність присилки з Січі «депутатів» із приводу суперечки за так звані старосамарські землі.

19 липня 1753 р. царський уряд спеціальним декретом ще більше обмежив права запорожців, заборонивши довільне висування осіб на старшинські посади — кошового отамана, писаря та осавула.

В 1750-х роках гетьман розгорнув справжню «боротьбу» за підкорення своїй владі Києва, який і на той час багато в чому продовжував зберігати середньовічне самоврядування.

Протягом 1753-1754 рр. уряди трьох держав — України, Росії й Речі Посполитої заходилися уточнювати кордон, «с показанием... спорных мест». Долучився до цього й К. Розумовський, з відома якого зокрема створювалася «Карта специальная Российской империи с Полскою областию Стародубовского полку1 спорным грунтам разным владелцов...».

1 Одного з найбільших у Гетьманщині.

Одночасно дуже насторожений до дій володаря булави царський уряд завдає декілька «ударів» по розбудові Української держави. В липні 1754 р: Сенат законодавчо ліквідує й перед тим досить прозорий кордон між Україною та Росією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території першої загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися, головно, як позитивні: в контексті поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж цим актом скасовувалась одна з найважливіших ознак української автономії, відбиралася важлива стаття прибутків у галузі торгівлі, що значною мірою наповнювала національну казну — Військовий скарб. Сталося те, що хотів здійснити, але не зміг Петро І за правління І. Скоропадського.

В середині 50-х років К. Розумовський пішов на конфлікт з головою Колегії іноземних справ, якій після відновлення гетьманства перепідпорядкували Лівобережну Україну. До того вона знаходилася у віданні Сенату. Володар булави порушив клопотання перед імператрицею, щоб знову повернути вирішення «малороссийских дел» до Сенату. На що імператриця незабаром погодилася і указом від 17 січня 1756 р. вирішила питання так, як її прохав К. Розумовський, а в Сенаті було створено «Особую экспедицию малороссийских дел».

З початком 1760-х років у черговий раз загострилася проблема стосовно земель, які належали низовикам. У її вирішенні взяли участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К. Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду «рішення» першого щодо перенесення Запорозької Січі на нове місце 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій Федорів своїм «рапортом» сповіщає гетьмана, що отримав «Ордер» про прийняття у «відомство» Війська Запорозького старосамарських земель із поселенцями, за які з адміністрацією Полтавського Полку не один рік точилися суперечки. Невдовзі володар булави знову порушує перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Небайдужими до запорозьких володінь виявилися пруський король і, зрозуміло, кримський хан. Поступово конфлікт набирав обертів. У одному з документів 1762 р. мова вже йде про те, що «земля вся, которою запорожцы владеют, уже обіщана (царським урядом. — О. Г.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму». Проте сходження на престол Катерини II (1762-1796 рр.) завадило здійсненню цих намірів і породило купу нових проблем для українців.

Ще у березні 1761 р. Київ остаточно вилучено із відання гетьмана і підпорядковано Сенату, а міських козаків наказано переселити на лівий берег Дніпра. Отже, і в цьому аспекті К. Розумовський «програв», хоча і кияни не «виграли», бо практично їх самоврядування ще більше обмежила царська влада.

17 лютого 1763 р. гетьман позбавив Генеральну військову канцелярію судових функцій. Найвищою апеляційною інстанцією став Генеральний суд, який мав наглядати за місцевими судами. Того ж року полкові суди замінили Бродськими і віддали до їх повноважень кримінальні справи. Хоча головування в них продовжували виконувати полковники, суддю і писаря вже називали не полковими, а гродськими. Крім того, в полках запровадили підкоморські й земські суди (в кожному по два, а в Ніжинському — три). Перші повинні були розглядати справи про земельні суперечки, межування тощо. До їх складу ввійшли суддя, виборний від шляхетства та два помічники — коморники.

Загалом же реформування К. Розумовського в галузі судової системи були спрямовані на захист, інтересів старшини та шляхетства.

Фактично для них у 1760 р. був детально розроблений план заснування і подальшого функціонування національного університету в м. Батурині, колись спаленого О. Менщиковим. У вищому навчальному закладі планувалося відкрити 9 кафедр (латинського красномовства; логіки; метафізики й практичної філософії; натурального права й юриспруденції; старожитностей; історії «літеральної та політичної; генеалогії та геральдики; експериментальної фізики й математики; теоретичної й практичної фізики; анатомії; хімії; ботаніки й натуральної історії). Навчання розраховувалося на три роки. Володарю булави надавалося пожиттєве право фундатора та протектора цього закладу.

Ця ідея не сподобалася в Москві й Санкт-Петербурзі. «Роковими кроками» К. Розумовського та його оточення стали дві «петиції» 1763 р. на ім’я Катерини II про відновлення «давніх прав» українців і про надання спадкового права на булаву нащадкам гетьманського роду. Останнє взагалі перелякало вищих сановників і августійшу особу.

Реакція на них царського двору не забарилася. Вже в січні 1764 р. імператриця наказала К. Розумовському прибути до Петербурга й під загрозою кари «за зраду» примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення Малоросійської, т. зв. Другої колегії на чолі з графом П. Румянцевим замість старшинського управління. А указом від 17 листопада призначила останнього «главным малороссийским командиром» і генерал-губернатором, як «особливого поверненного».

Остаточно ліквідувавши інститут гетьманства в Україні, Катерина II передала П. Румянцеву таємну інструкцію щодо управління краєм. У ній, між іншим, пропонувалося припинити переходи селян усіма «удобовозможными способами», розмежувати функції «перепутанаго и перемешаннаго там правления воинского с гражданским», пильно наглядати за розвитком економіки та сприяти збільшенню податків із населення. Для успішного виконання всіх цих завдань генерал-губернатору було рекомендовано «искусно изворачиваться» та «иметь и волчьи зубы, и лисий хвост».

Втративши політичну владу, К. Розумовський втім не перестав бути одним із найбільших землевласників в Україні та Росії. Спочатку йому заборонили проживати на батьківщині, а тому він мешкав то в Петербурзі, то в Москві. Тільки у 1794 р. йому дозволили переїхати на постійне проживання в Батурин, де він і дожив свій вік одинаком. Помер К. Розумовський 9 січня 1803 р., коли йому вже минуло 74 роки. Поховали колишнього володаря булави на території церкви Воскресіння Христового, відбудованої на його кошти на руїнах мазепинської обителі, яку 1708 р. зруйнував О. Меншиков під час розгрому Батурина. На могилі встановили мармуровий пам’ятник з гербом і горельєфним погруддям гетьмана (в профіль), а на пам’ятнику — чаша. Напис на могилі засвідчив, що він був нагороджений орденами: російськими св. Апостола Андрія Первозванного та св. Олександра Невського, польським Білого Орла і голстинським св. Анни.

Також цікаво зазначити, що син гетьмана — сенатор О. Розумовський (1748-1822 рр.) був неабияким прихильником зросійщення національних «окраїн» Російської імперії, як і значна частина колишніх старшин космополітів.