100 Великих постатей і подій козацької України

ТРІУМФИ І ПОРАЗКИ ДАНИЛА АПОСТОЛА

«Справжнім», «славним» українським козаком величали в народі цього високоповажного старшину, а згодом і гетьмана «Малоросії». Щоправда, щодо його походження давні джерела містять багато нез’ясованостей, т. зв. «глухих кутів». За родинними переказами, Апостоли вийшли ніби з Молдови, а самі вони волохи, які перебралися в Україну та оселилися в Миргородському полку, створивши тут згодом потужний «клан» землевласників. Факт «молдавського коріння» цього роду підтверджує надрукована 1728 р. на шпальтах відомого на той час лейпцизького часопису «Europdische Fama» біографія Д. Апостола. Зокрема в ній зазначено, що батько майбутнього володаря булави Павло Єфремович мав прізвище Апостол-Каторжі, а 1648 р. поступив на службу до короля Речі Посполитої. Під прапорами того він брав участь у військовому Протистоянні трансільванському князеві Юрію II Ракоці, шведам у Курляндії. Його помітив і наблизив до себе широковідомий у Польщі, Україні й Росії магнат Лівобережжя, Волині та Полісся, князь Ярема Вишневецький (1612-1651), який утримував власні збройні сили. Приставши на бік останнього, П. Апостол опинився у вирі політичних амбіцій і збройних сутичок між шляхтичами, бо тоді Вишневецький очолював сильну опозицію, котра виступала проти зміцнення королівської влади та за збереження своїх привілеїв.

Портрет Д. Апостола

Саме за вірну службу польському магнатові П. Апостол був призначений сотником і отримав с. Хомутець на Миргородщині.

Цілком ймовірно, що на «козацьку службу» за доби Хмельниччини він перейшов свідомо, тому що, по-перше, брав участь в опозиційній боротьбі проти королівського уряду Речі Посполитої, а, по-друге, з метою збереження набутих земельних володінь і на них селян, які «нова влада» в Україні, без сумніву, відібрала б.

Автограф Д. Апостола

Щоправда, автор книги про гетьмана Д. Апостола та його добу Борис Крупницький у здійсненні такого акту бачив ще одну причину, а саме «авантюризм» засновника українського родоводу. На його думку, П. Апостол «належав до тих досить численних авантурників-чужинців, яких бідність або якісь провини виганяли з власної країни на польську або українську службу в шуканні кар’єри, слави і заробітку. Ремесло вояка було в тих часах майже одиноким засобом вийти на широку дорогу, і з нього Апостол... дійсно скористав» (надруковано в Авгсбурзі 1948 р.).

П. Апостол піднімався по службових сходах досить повільно, затримуючись надовго на одному щаблі та часто змінюючи керівників. У різний час він ставав прихильником політики то кошового Запорозької Січі Балабана та М. Пушкаря, відстоюючи інтереси повстанців проти гетьмана України І. Виговського, то П. Тетері, Опари, П. Дорошенка, І. Самойловича — людей різної вдачі, нерідко протилежних поглядів і політичних вподобань. Урешті він досяг найвищих посад у Гадяцькому (з 1659 р.) і Миргородському (з 1672 р.) полках, був навіть генеральним осавулом у Петра Дорошенка (з 1666 р.). Виявив неабияку хоробрість у Чигиринському поході 1678 р. проти татар. І що характерно, в цьому ж році він став на захист посполитих с. Розлет (Миргородський полк) у боротьбі проти утисків їх господаря — «державці» і звернувся 24 жовтня про підтримку своїх дій до самого гетьмана. Проте через декілька днів полковника не стало.

Син Павла Апостола — Данило за деякими даними народився 4 грудня 1654 р., ймовірно, в батьківському маєтку Хомутець, де і провів декілька перших років життя. Як і більшість дітей козацьких старшин, очевидно, освіту спочатку здобував у «домашніх умовах», а потім у навчальному закладі Гетьманщини. 1677 р. одружився з пані Уляною Іскрицькою, яка народила йому трьох синів — Івана (помер у молодому віці), Петра та Павла, а також п’ять дочок.

Данило вміло продовжив справу батька із примноження земельних багатств на Миргородщині, прикупивши угіддя в Сорочинцах, Абакумовці, Попівці та ін., засновуючи хутори і села, котрі з часом перетворювалися на значні села, а то й містечка. На початку XVIII ст. у нього вже було 10 власних поселень у Миргородському та Чернігівському полках. А напередодні свого гетьманства в його володіннях налічувалося близько 3 тис. дворів підданих: у Києві, Миргороді, Коропі (по одному двору), 4 містечках, 19 селах, 1 слободі та 10 хуторах (1724 р.). У маєтках Д. Апостола існували спеціально облаштовані двори для розведення худоби, пасіки, млини, винокурні, броварні, солодовні, шинки, цегельний «завод» тощо.

Від нього прагнула «не відставати» численна рідня, а тому в першій третині XVIII ст. Апостоли перетворилися на один з наймогутніших кланів у Гетьманщині, представники якого посідали найвищі ранги в державному управлінні.

Данило Павлович, як і багато інших заможних посадовців і українських гетьманів, чимало коштів жертвував на будівництво храмів, розведення чудових садів за допомогою іноземців (зокрема, в своїх улюблених Сорочинцах), виписував іноземну літературу.

За своє довготривале полковництво в Миргородському полку — майже 45 років, аж поки не став володарем булави 1727 р., Апостол не міг не брати участі у періодичних військових походах козаків проти поляків і татар, російсько-турецьких і Північній війнах. У них він проявив себе як талановитий воєначальник, хоробра людина, патріот України.

Так, у Кримських походах 1687 і 1689 рр. він відзначився стійкістю на чолі свого полку, незважаючи на загальну невдачу обох компаній. А на початку 90-х років — у бойових діях із загонами самозванця Петрика і спільників того — татар. На пропозицію першого скласти зброю і виступити проти гетьмана та царського уряду, Д. Апостол категорично запевнив: «...Буду биться с вами, покаместь меня станет».

У Азовських походах 1695-1696 рр. полковнику вдалося зорганізувати вдалий наступ на турецьке місто — фортецю Кизикермен, у результаті якого оборонці здалися. Тоді ж він активно діяв під Таванню та інших місцевостях.

На самому початку Північної війни (1700-1721 рр.) І. Мазепа поставив Д. Апостола наказним гетьманом, фактично керівником, над п’ятьма козацькими полками із загальною кількістю 17 тис. чол., які мали допомагати царському війську в бойових діях проти Карла XII. На чолі цих полків (Миргородський, Лубенський, Переяславський, Ніжинський і Полтавський), у складі російської армії під загальним керівництвом генерал-фельдмаршала Б. Шеремєтєва, він взяв участь у розгромі війська шведського генерала Шліппенбаха. При цьому підпорядковані йому козаки знищили ворожий авангард.

1704 р. миргородський полковник «розсіяв» військовий підрозділ шведського майора Леджонхема, а потім допоміг російсько-саксонським полкам «вибити» генерала Горна з Варшави.

Проте були в нього і поразки: під Шлезьком, Велунем, Клецьком (1706 р.). У 1711 р. Д. Апостол брав участь наказним гетьманом у невдалому Прутському поході на територію Польщі, а 1722 р. — проти Персії.

Він на першому етапі відіграв найдієвішу роль у задумах І. Мазепи проти Петра І, активно підтримав заходи П. Полуботка, спрямовані на збереження національної державності, як міг відстоював українські інтереси в галузі економіки, культури та соціальних відносин.

Зрозуміло, що як людина свого часу, він не міг не еволюціонувати у своїх політичних поглядах на суспільне життя в козацькій державі, і за тих трагічних і складних умов старшинських міжусобиць змушено мав обирати те чи інше угруповання, вступати до опозиції вищій владі чи навпаки... Так, користуючись неабиякою підтримкою І. Самойловича, він не відразу перейшов на бік І. Мазепи, навіть тоді, коли останнього вже обрали гетьманом (1687 р.). На початку 1688 р. спробував встати на захист скинутого І. Самойловича, а тому звернувся за підтримкою до запорожців. За таку акцію Д. Апостола було заарештовано разом із групою його однодумців і позбавлено полковницького уряду. Проте незабаром, через необхідність підготовки нового військового походу проти кримських можновладців, царський уряд вирішив владнати конфліктну ситуацію на Лівобережжі, а тому супротивників І. Мазепи та самого Д. Апостола звільнили, повернувши останньому ще й полковництво.

Ці події певним чином вплинули на свідомість Апостола: він потроху відійшов від опозиції і в багатьох випадках став підтримувати новообраного гетьмана. Більше того, виступив проти переяславського полковника Леонтія Полуботка, який в кінці XVII ст. мав серйозні наміри усунути Мазепу від влади: «...Промышлял о гетманстве и желал гетману и всем при нем будучим пагубы и нестроения в народе».

Не дивлячись на це, Петро І до подій кінця 1708 р., пов'язаних з переходом І. Мазепи з деякими старшинами і частиною козацтва на бік Карла XII, вважав Д. Апостола «великим ворогом» володаря булави. І небезпідставно, адже після 1688 р. стосунки між обома не раз загострювалися. Крім того, І. Мазепа вбачав у полковникові найбільш вірогідного претендента на своє місце. Одночасно не міг не цінувати неабиякий хист свого візаві у державницьких і військових справах, а тому нерідко призначав того собі в «заступники» — наказним гетьманом.

Також слід зазначити, що Д. Апостол багато в чому підтримував гетьманську зовнішню політику, дуже сильно обмежену царським урядом і, в першу чергу, самим Петром І. А тому він і ще декілька впливових осіб, зокрема полковники прилуцький Дмитро Горленко та лубенський Дмитро Зеленський, генеральний обозний Ілля Ломиковський, неодноразово звертали увагу гетьмана на утиски прав українців, схиляли того до спілки з виразником республіканських ідей польської шляхти, королем Станіславом Лещинським, якого підтримували шведи, і Карлом XII у їх війні з Московією. В іншому випадку, наголосив Д. Апостол, «мы останемся в такой неволе, что и куры нас загребут».

Трагічні події кінця 1708 р. — першої половини 1709 р. (від переходу 24 жовтня І. Мазепи на бік Карла XII до Полтавської битви) поділили історію Гетьманщини на два періоди: до «зради» і анафеми володаря булави та «після»... В них «опинився» Апостол — «породы волошской, человек от отца заслуженный в войске, воин добрый, из всех полковников давнейший, старейший, знатный, заслуживший честь и любовь от всех полков», а по завершенні них: морально пригнічений і у великій підозрі в «неблагонадійності» царського уряду та особисто Петра І.

Коли Мазепа вирушив із Батурина, тодішньої української столиці, де була фортеця, назустріч Карлу XII, то з ним пішов і Д. Апостол на чолі свого полку. Проте досить швидко він «отямився» і ніби розібравшись у дійсних намірах керманича (як потім пояснюватиме свою поведінку в ході слідства), повернув назад. З ним утік і генеральний хорунжий I. Сулима. Невдовзі так само зчинили сердюцький полковник Г. Галаган і корсунський полковник А. Кандиба. Частина козаків це зробила ще раніше за своїх старшин: Тому шведи, щоб припинити втечі з їх табору, поставили під виглядом почесної охорони озброєну сторожу.

Порівняно швидко полковник представ із «повинною головою» перед царем у Лебедині й покаявся в зробленому, пояснивши свій вчинок тим, що думав, ніби гетьман покликав його з полком для бойових дій проти супротивника.

Версій причин такого повернення існує чимало, але сам факт цей дуже красномовний і назавжди ввійшов в історію. І головне, що Петро І ніби повірив йому, але попередив: «Смотри, Апостол, не вздумай обмануть меня так, как Карла!». Полковник привіз цареві листа від Мазепи з пропозицією заарештувати шведського короля і передати росіянам в обмін на повне прощення того за «зраду». Спочатку Петро І (у черговий раз!) повірив гетьманові, але незабаром з’ясувалося, що той у дійсності не збирався такого робити і написав про це в листі до С. Лещинського. Стало зрозумілим: І. Мазепа прагне виграти час, а тому збиває супротивника з пантелику.

Гостро засудив згодом вчинок Д. Апостола гетьман в еміграції Пилип Орлик і заявив, що «воліє тисячу разів умерти, ніж віддати шану тому молдавському негідникові».

При новообраному гетьмані І. Скоропадському (1708-1722 рр.) статус Д. Апостола практично не змінився, а повага серед старшин залишилася такою, як була. Правда, з молодою та норовливою дружиною І. Скоропадського Настею у нього стосунки склалися не кращим чином, через нерозбірливість тієї в способах набуття маєтків. Зокрема, вона відібрала і привласнила собі всі маєтки «мазепинця» А. Горленка, зятя Апостола.

Після смерті Скоропадського розпочалася гостра боротьба за булаву. Найбільш реальними та поважними претендентами на неї виявилися Д. Апостол і П. Полуботок. Проте перший постійно Перебував у військових походах за наказами царя, а другого, коли той знаходився 1723 р у Петербурзі, заарештували разом з генеральними суддею І. Чернишем (Чорнишем) і писарем С. Савичем.

Крім того, маючи на меті взагалі скасувати інститут гетьманства, Петро І видав указ 1722 р. про заснування на території української автономії т. зв. Першої малоросійської колегії, яка в складі російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим повинна була перебрати на себе вище керівництво в регіоні.

Наприкінці 1723 р. — на початку 1724 р. в Україні заарештували й Д. Апостола, В. Жураківського та Я. Лизогуба, а потім доправили в Петропавловську фортецю, де «сиділи» вже їх однодумці. В грудні 1724 р. у ній помер Павло Полуботок. Тим же, хто залишився, загрожувало заслання до Сибіру та конфіскація майна. Проте в січні 1725 р. цар раптово змінив гнів на милість і звільнив політичних в’язнів, але наказав їм разом із сім’ями жити в Петербурзі.

Від цього часу, як засвідчив у своєму щоденнику син Д. Апостола — Петро Данилович, його батько постійно «хлопотал» у князя О. Меншикова про можливість повернутися в Україну. Врешті йому дозволили це зробити, залишивши свого сина заручником у Петербурзі.

А в 1727 р. новий імператор Петро II дозволив нові вибори гетьмана. 1 жовтня того ж року, в неділю, у м. Глухові ним обрали миргородського полковника за згодою всіх присутніх на козацькій раді, а серед них царського міністра Ф. Наумова.

Після свого обрання Д. Апостол повів коректну, але наполегливу боротьбу з «чужинцями» в старшинській адміністрації, спробував підняти авторитет гетьмана шляхом більшого контролю за діями полковників, особливо тих з них, кого призначили за безпосереднім розпорядженням царського уряду. Зокрема, в Лубенському полку з рангу полковника після довгих намагань було усунуто А. Марковича, близького родича Насті Скоропадської. Його місце заступив Петро Апостол. За зловживання до Сибіру відправили переяславського полковника В. Танського (1735 р.), усунули з посади галицького полковника Г. Милорадовича та ін.

Д. Апостол тріумфував. Він досяг певних успіхів і в справі реформування українського судочинства, зорганізувавши Генеральний суд, що знову перебрав на себе відповідні функції Малоросійської колегії.

В галузі соціальних і поземельних відносин гетьман спробував обмежити масову роздачу (зникнення) й захоплення вільних військових сіл і містечок, козацьких і посполитих «грунтів», а також прагнув упорядкувати (відновити) рангове землеволодіння. З цією метою було проведено «Генеральне слідство про маєтності» 1729-1730 рр. по всім лівобережним полкам. Це, зрозуміло, не могло не викликати то приховану, то відкриту протидію, невдоволення можновладців. Та і сам гетьман відступав від встановлених ним «правил», наприклад, самочинно збільшивши кількість рангових маєтностей «на булаву», роздаючи вільні військові села і містечка в приватне володіння та монастирям.

Негативно ставився Д. Апостол до тих осіб, які приймали в себе селян-втікачів, особливо з Московії: «Дабы нихто з тамошних обывателей беглых великороссов не только крестьян, но и посадских людей в городах и селах негде не принимали», — читаємо в його універсалі від 30 квітня 1728 р.

Ще за попередника Д. Апостола — І. Скоропадського Петро І особливо активно сприяв поселенню в Стародубському та Чернігівському полках розкольників (старообрядців), які постійно входили у всілякі конфлікти з місцевим населенням. Вони практично не підлягали Малоросійському суду, а тому часто-густо самочинно відбирали «грунти» в посполитих, чинили всілякі насильства. Д. Апостол спробував їх виселити за межі Гетьманщини, але з того нічого не вийшло, бо вища влада Московії цього не дозволила. Не зміг він нічого вдіяти і проти зростання земельної власності в Україні російських поміщиків, які в свої нові маєтки нерідко переселяли власних кріпаків і чим давали прикрий приклад старшинам найгрубіших форм взаємовідносин «пана» і «підданого». Поширення у такий засіб кріпацтва яскраво засвідчило відхід від тих соціальних здобутків, на які спромоглася Хмельниччина. Поступово це негативне явище охопило і рядове козацтво, котре, розорюючись, потрапляло в безпосередню залежність окремих осіб.

Зумів налагодити Д. Апостол більш-менш довірливі стосунки із запорожцями, що дуже дратувало П. Орлика. Останній, зокрема, дивувався, що на Січі в церковних службах згадують добром не його ім’я — «справжнього гетьмана», а миргородського полковника.

З приходом до влади Д. Апостола українське купецтво сподівалося на зміцнення своїх позицій у зовнішній торгівлі, луже утисненій Петром І. Гетьман, сам будучи вмілим господарником і «купцем-експортером», добре усвідомлював наболілі проблеми національного ринку, штучно створені царським урядом (заборона продажу на зовнішньому ринку тютюну, горілки та деяких інших товарів, підпорядкування інтересів українських торгових людей російським тощо). Певною мірою підтримуючи «малоросійське» купецтво, Д. Апостол знаходив розуміння в широких верствах населення, адже купівля-продаж стосувалася практично всіх. Негаразди в торгівлі наштовхували навіть простих людей, не кажучи вже про старшин — підприємців, на думку про необхідність боротьби За збереження української автономії. Одночасно він прагнув захистити права торгового люду та купецтва України на території Речі Посполитої, де особливо відчутними були зловживання ті здирства тамтешніх урядовців.

Стосовно ж внутрішньої торгівлі, то їй дуже шкодила «нездорова» конкуренція з боку російських купців, різночинців, солдатів та ін., які «полонили» місцеві торги й ярмарки, при цьому нічого не сплачуючи в українську казну. Гетьман хотів заборонити торгівлю таким особам, але знову не знайшов розуміння у вищих колах російської влади.

Не дозволяючи належним чином зміцнюватися місцевому купецтву, значною мірою стримуючи торгово-економічні відносини, тим самим уряд Московії зумовлював дещо однобічний розвиток Гетьманщини, залишаючи її регіоном переважно сільських «господарів».

Отже, діяльність гетьмана характеризувалася компромісами між «старими» формами і «новими» умовами. Він правив за наявності впертої боротьби представників «української автономії» проти засилля російських «імперіалістів», коли широкі верстви населення, особливо посполиті, прагнули до нездійсненої мрії — повернення «свободи» часів Хмельниччини. Останні на своєму гіркому досвіді пізнали негативні наслідки царського керівництва, особливо через Малоросійську колегію. В його гетьмануванні були «злети» і «падіння», щось вдавалося здійснити, а щось пішло у небуття лише в планах і намірах. Однак, в українській історії він назавжди залишиться непересічною постаттю, видатним воєначальником і вмілим організатором господарського життя.

Помер Д. Апостол після тривалої хвороби 15 січня 1734 р., на 80-му році життя. Поховали його в Сорочинцах, на території єдиної на той час кам’яної церкви в Миргородському полку, яку збудували на пожертвування самого гетьмана.

Після нього царська влада вдруге скасувала інститут гетьманства, замінивши його процарським Правлінням гетьманського уряду. До складу установи ввійшли 6 осіб — 3 росіянина та 3 українця на чолі з «правителем Малоросії» кн. О. Шаховським.