100 Великих постатей і подій козацької України

ЗВ’ЯЗКИ ДУНАЙСЬКИХ КНЯЗІВСТВ І ТРАНСІЛЬВАНІЇ З КОЗАЦЬКОЮ КРАЇНОЮ

Протягом багатьох століть румуни (представники Дунайських князівств і Трансільванії), полишаючи межі своєї батьківщини з різних причин, проживали головним чином на етнічних землях українців. Тому власне процес їх переселення та міграційні аспекти побутування румун в Україні є характерним показником налагодження взаємозв’язків іноземців із місцевим населенням.

Як свідчать середньовічні джерела, найдавніші румунські поселення на теренах України порівняно активно почали з’являтися в кінці XIII—XV ст. Їх засновували переважно селяни-вихідці з північно-західної Волощини (Марамуреша) та Південної Трансільванії.

Особливо активне переселення румун спостерігалося в межі Гетьманщини в період Національної революції та Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Адже неодноразові звернення молдавських і волоських господарів на той час до московського царя про прийняття «под свою высокую руку» об’єктивно сприяли цьому явищу, робило іміграцію набагато простішою не лише для заможних верств суспільства, а й простих городян і селян. Такого роду переселення та розселення на українських землях румун підтримував гетьман Б. Хмельницький і його адміністрація.

Так, у 1655 р. сталося повстання волоських сейманів (найманих піхотинців). До них приєдналися калараші й доробанці, які різко виступили проти намагань можновладців перетворити їх на поземельно залежних і юридично безправних селян, що зазнавали найбільшого визиску. Бунтівники прагнули не лише заручитися підтримкою козаків Б. Хмельницького, а й розраховували на надання їм зброї, провізії та ін.

Взагалі Хмельниччина неабияк посилила визвольні устремління в Дунайських князівствах. Вихідці з них, особливо з Молдови, боролися в складі українських полків, навіть інколи очолювали їх. Щоправда, більшість боярства і особисто господар Василе Лупу, побоюючись втратити станові привілеї, виступали на той час за підтримку Речі Посполитої. А тому Б. Хмельницький проявляв зацікавленість у долученні молдавського господаря до своєї справи, розраховуючи на зміцнення південно-західного флангу власної народно-визвольної армії.

Супротив В. Лупу зумовив декілька т. зв. молдавських походів українських військових підрозділів. Подальші політичні й воєнні взаємовідносини розвивалися дуже неоднозначно, проте в них все ж таки простежувалася орієнтація багатьох господарів на спілку з Росією та Україною (зокрема маємо на увазі звернення до царя, щоб їх прийняли «под свою высокую руку» 1654, 1656, 1673, 1684, 1737-1738, 1770 та ін. років). Причому не один раз переговори велися в українських містах, наприклад, Києві.

Господар Волощини Міхня III (1658-1659) намагався протистояти турецькому султанові за допомогою запорозьких козаків. Схоже діяв і Костянтин Шербан у 1660 р. Однак вони зазнали поразки.

В 1684 р. колишній господар Штефан Петричейку за допомогою козацького гетьмана Куницького спробував повернути собі молдавський престол. Проте, після кількох перемог, молдавсько-українське військо зазнало поразки від татарських загонів, що саме поверталися після осади Відня.

Багато «програвших» колишніх румунських вояків проти османського панування, побоюючись помсти в себе на батьківщині, назавжди переселялися в межі України.

Про те, що зокрема на Львівщині в кінці XVII ст. мешкало чимало вихідців з Молдавського князівства, засвідчив лист господаря Костянтина Дуки (від 24 лютого 1694 р.). Причому, деякі з них тут проживали давно, а деякі вже померли. Тому-то К. Дука і звернувся до Львівського братства з проханням помянути його «сродников» у братській церкві, для чого прислав 100 левкових талярів.

Тобто у такому випадку можна говорити про зв’язки на самому вищому рівні, хоча проблеми були «чисто побутові».

За господаря Димитрія Кантемира (1710-1711), за свідченням літописних даних, більше половини «зрадливих» бояр втекло до «московитів», а по дорозі вони, зрозуміло, «осідали» на українських землях.

Д. Кантемир через посередництво казначея Луки в Луцьку 24 квітня 1711 р. уклав таємну угоду з урядом Росії, якою передбачалася й підтримка бояр:

— не дозволялося їх «губити» особисто, а їх вотчини треба було оберігати (так само, як і монастирські);

— царська влада зобов’язувалася виплачувати зі своєї казни гроші на утримання 10-тисячного молдавського війська, котре «должно находиться в стране в состоянии готовности»;

— в разі необхідності господарю, його рідним і наближеним особам гарантувалися двори в столиці Московії, або іншому місці на їх вибір, пожиттєве утримання тощо.

Після невдалого т. зв. Прутського походу російської армії разом з українськими полками в роки війни з Туреччиною (1710-1713) Кантемир і понад 1 тис. боярських сімей (всього до 4 тис. осіб) змушені були полишити межі своєї батьківщини і шукати захисту в сусідній державі. Петро І здебільшого повністю компенсував їх втрати в Молдові за рахунок українських маєтків. Так, згідно з царським указом від 1 серпня 1711 р. Д. Кантемира було проголошено князем Росії. Він особисто та його спадкоємці отримали обширні угіддя поблизу Харкова (Слобідська Україна). Кантемир прожив тут 12 років, «окруженный почестями и любовью» царя: поряд із місцевими старшинами займався господарством, переймав побут і звичаї. Помер у 1723 р.

Також відомі й такі факти. При створенні постійно діючої армії в Російській державі виникла потреба в формуванні гусарських підрозділів, що на той час представляли собою щось середнє між регулярними й іррегулярними частинами легкої кавалерії. Петро І у 1707 р. доручив сербському вихідцю Апостолу Кичичу сформувати із сербів, угорців, молдаван і волохів, що проживали в Україні, кавалерійський загін у складі 300 рядових і 8 офіцерів за зразком угорських і сербських гусарських полків австрійської армії. У тому ж таки році такий загін створили під назвою Волоської хоругви і він ввійшов до складу російської армії.

У ході війни з Туреччиною в 1711 р. число гусарських підрозділів у військах Росії збільшилося до 6 волоських полків, однієї сербської та однієї польської хоругви.

Відбувалися реформування і пізніше, але румунський елемент у російській армії продовжував існувати. Так, у 1737 р. організували волоський корпус з молдаван і волохів. У 1765-1766 рр. серед 32 офіцерів Харківського гусарського полку налічувалося 4 угорця, 2 молдованина, по 1-му чорногорцю, трансільванцю, шведу і греку, 5 грузин, 4 німця, 9 українців і 4 росіянина.

Існували тісні зв’язки і в галузі торгівлі, хоча їх дуже обмежувала турецька влада встановленою на купівлю-продаж товарів монополію. За свідченням джерел, за Петра І господар Костянтин Дука (1693-1695, 1700-1703) намагався встановити постійну торгівлю з Росією та Україною, навіть послав у «козацьку країну» декілька возів із сіллю та вином. Однак ці спроби викликали неабиякий гнів у султана й господаря усунули за його «свавілля».

Все ж таки, в XVIII ст., коли відбувався економічний занепад Османської імперії, молдавські килими і вишивки вивозилися в Росію та Україну.

В другій половині століття (особливо внаслідок Кучук-Кайнарджинського мирного договору 1774 р.) пожвавилася торгівля населення князівств із народами Австрії, Прусії, Росії та України, встановилися економічні зв’язки з Англією й Францією. В західноєвропейські держави із князівств експортувалися Коні, рогата худоба, вино, шерсть, віск тощо. Чимало таких товарів, а також сушені фрукти, молдавські й волоські купці привозили в Україну та Росію, а звідти поверталися з хутром, металевими виробами, текстилем і предметами розкоші.

Починаючи з XVII ст., у князівствах особливо помітно розвивалося друкарство, насамперед у Волощині при Матвієві Басарабі, який створив друкарню в м. Кимпулунга і куди доставили обладнання «из русских стран» (а саме Києва). У відповідь на прохання М. Басараба київський митрополит П. Могила послав йому все, що потрібно було для книгодрукування (станок, повний набір літер «п’яти сортів»), а також досвідченого майстра Тимофія Вербицького з колегами. В якості набірщика та метранпажа в цій друкарні працював Іван Глебкович. Останні мали своїх учнів у Князівствах.

Незабаром у Говері була відкрита ще одна друкарня, де головним майстром працював ієромонах Мелетій Македонський, який прибув з Києва в період створення першої типографії. Згодом він став ігуменом Говорського монастиря.

Важливим етапом у розвитку культури в Молдавському князівстві стало відкриття в 1641 р. господарем Василе Лупу при ясському монастиреві Трьох Святителів першої друкарні. Господар мав тісні зв’язки з Росією та Україною, а тому обладнав друкарню устаткуванням і виробничими матеріалами, що надійшли з Москви, Києва та Львова. Саме в ній у 1646 р. було опубліковано пам’ятку із права пізнього середньовіччя під назвою «Правила Василе Лупу», яка регламентувала відносини між великими землевласниками та кріпосними. Діяла друкарня і пізніше. Певний час нею керував Софроній Почацький — українець за походженням, який потім став ігуменом монастиря Трьох Святителів. Він же керував і місцевою вищою школою, а поряд з ним працювали інші декілька київських вчителів.

Митрополит Варлаам влаштував друкарню в Бухаресті, «в святій і Богом охороняємій митрополії».

26 січня 1671 р. молдавський господар К. Дука направив листа Львівському братству про видрук «Псалтирі й повчань» волоською мовою, але слов’янськими літерами для простого люду.

В середині XVII ст. у Торговшите (Волощина) була започаткована господарська школа, де викладачами працювали кияни та греки — випускники Києво-Могилянського колегіума.

Отже, наведений нами фактичний матеріал переконливо свідчить про неуклінний розвиток українсько-румунських зв’язків протягом усього означеного періоду. Особливо помітно вони проявилися в процесі переселення жителів князівств за межі своєї етнічної батьківщини, в галузях торгівлі й ремісничого виробництва, військової взаємодопомоги, а також поширенні наукових і технічних знань.

Про адаптацію румун на території України певною мірою може свідчити і той Красномовний факт, що в період існування СРСР саме в Нашій республіці їх чисельність була найбільшою і після Другої світової війни перевищувала 100 тис. осіб.