100 Великих постатей і подій козацької України

ЖОРСТОКИЙ ЗВИЧАЙ

Довгий час на Запорозькій Січі існував наджорстокий спосіб покарання винного, що був відомий ще з далекого середньовіччя. Він полягав у тому, що вбивцю ховали заживо разом з його жертвою. Очевидно, цей «варварський» звичай перейшов на Гетьманщину у вигляді символічного приковування злочинця на певний час до тіла вбитого чи його труни. Як засвідчують сучасники, це був дуже дієвий метод покарання вбивць. З одного боку, він навіть відзначався деякою гуманністю, адже винного в смерті людини не позбавляли життя. Та й, безперечно, знаючи про надмірну жорстокість цієї кари, лише одиниці потенційних вбивць зважувались втілити свої наміри в життя.

Убивця залишався прикутим до труни інколи протягом декількох діб. Часто-густо в такому вигляді він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У зачиненому приміщенні храму злочинець був змушений провести цілу ніч наодинці з жертвою, спокутуючи свою страшну провину. Досить часто, щоб вбивця не втік або не завдав якоїсь шкоди церковному майну, його міцно зв’язували і клали під ношами, на яких знаходилася труна. Страшно навіть подумати про душевні муки людини, яка перебувала в такому стані. Мало хто з убивць міг витримати таке покарання й не втратити розум. Не обов’язково бути великим знавцем людської природи, щоб уявити собі ті моторошні моменти, що їх пережив винний у скоєнні злочину. Адже йому довелося вислуховувати не тільки плач і погрози родичів загубленої ним людини, але й прокльони усіх співчуваючих їм жителів села чи містечка.

Відомий знавець побуту українського народного життя XVI—XVIII ст. Орест Левицький, дослідивши старовинні актові книги міста Полтави, описує наступну історію, яка трапилася тут у травні 1700 р. В однієї полтавської вдови був син Тимко, який змалечку втратив батька й виріс без сильної чоловічої руки таким собі ледацюгою і п’яницею. І хоча він мав непогану професію «гаптаря»-швеця, більшу частину свого ще молодого життя проводив ніде-інде, як у шинку. Мати Тимка, яку в народі кликали Кузьмихою, довго переживала за свого гулящого сина і вирішила його одружити, напевно, сподіваючись на те, що молода дружина зуміє виправити недоліки волоцюги. Але не так сталося, як гадалося. Тимко продовжував ходити до шинку. До того ж він ще й злигався з місцевою шинкаркою Гапкою, яка, хоча й була «підстаркувата», але «бавилася чарівництвом» і таким чином змогла привабити до себе постійного відвідувача закладу...

Так би воно й тяглося, якби не подія, що відбулася 9 травня, у день Святого Миколая. Зранку Тимко пішов на ярмаркок, де й познайомився з якоюсь черницею з Буддистського монастиря. Разом вони зайшли до шинку, де Тимко відрекомендував Галці свою нову знайому як далеку родичку. Та з кожною випитою чаркою горілки шинкарка все більше починала ревнувати свого коханця до прибулої. Не на жарт розізлившись після чергового «нецензурного» випаду Гапки на свою адресу, Тимко взяв рогача й вигнав її на кухню. Позбавившись на деякий час набридливої коханки, він спокійно пішов спати до бокової кімнати разом із черницею. Зрозуміло, що шинкарка не могла цього стерпіти, а тому підкралася до дверей й зачинила їх із зворотнього боку. У неї виникла думка покликати людей, щоб ті засвідчили «перелюбство» Тимка з черницею й згідно з народним звичаєм «обрізали їм поли» та відвели до ратуші. Але краще б вона цього не робила. Поки Гапка відійшла на хвилину від дверей, до шинку зайшла сусідка Ганна Іваниха й, зачувши за дверима бічної кімнати якесь хропіння, відчинила їх. Тим самим вона розбудила Тимка, який міцно спав після великої кількості випитого. Тут, на свою біду, до коридору вбігла Гапка й знову спробувала зачинити двері. Та розлючений Тимко все ж зумів їх вибити й так міцно відлупцював свою колишню коханку, що та померла на місці бійки. Тут прибігли люди, які відразу ж зв’язали вбивцю й відвели його до «полкового уряду».

Прохмелівши, на допиті Тимко визнав свою провину, пояснивши, що він «був п’яним і не стерпівши, вдарив її тільки всього два рази, а Гапка впала на землю і зараз дух випустила». Це підтвердила і присутня при вбивстві Ганна Іваниха. Хоча факт скоєння злочину було доведено, однак суду необхідно було дочекатися полковника, якого на той час не було в місті. А тому на час його відсутності Тимка вирішили «при тілі небіжчиці Гапки прикувати, пока буде небіжчиця похована, а після поховання звичайним до секвестру (під арешт. — Авт.) його, Тимка, дати». Не знаємо, як Тимкові вдалося перенести довгі години перебування біля трупу колишньої коханки, але до нас дійшло рішення суду з цієї справи. Зважаючи на слізні прохання матері й дружини, його не скарали «на горло», а визначили виплатити грошовий штраф. Але з огляду на те, що родичі Тимка, як і він сам, були бідними, суд вирішив відрядити його на «вічну панську службу» до полтавського полковника Івана Іскри. Так закінчилася ця комічно-страхітлива побутова історія.

Приковування вбивці до труни жертви, цей досить жахливий, але разом з тим і повчальний звичай, проіснував в Україні до кінця XVIII ст. Історики зафіксували, що у 1783 р. в одному із православних храмів Чернігівської єпархії, після необхідної панахиди над вбитим козацьким сином Йосипом Біденком, до його труни була прикована Христина Водянникова, яка походила з іншої козацької родини. Керуючись ревнощами, вона вбила сусідського парубка. Цікаво, що місцевий священник не тільки не заборонив родичам загиблого виконати стародавній звичай, але й допоміг їм в’язати Христину мотузками й класти її під труну нещасного хлопця. Однак ця подія не залишилася поза увагою представників тогочасної центральної влади. Генерал-губернатор України-«Малоросії», граф П. Рум’янцев після того, як дізнався про цей випадок, надіслав лист-циркуляр до архієреїв усіх українських єпархій з проханням не допускати надалі такого жорстокого способу покарання, що «принижує людство». Високі церковні чиновники одразу ж видали свої накази про заборону подібних випадків у майбутньому.

Багато цінувальників творчості одного з найвеличніших письменників світової літератури Миколи Васильовича Гоголя знають, що більшість сюжетів для творів він брав із щоденного життя та побуту своїх земляків — мешканців українських сіл і містечок. Зважаючи на свою природну допитливість та історичну освіту, Микола Гоголь записував різні народні перекази, які передавав, за його словами, «майже у такій простоті, як і чув». Прикладом цього є знаменита повість «Вій», написана в другій половині 30-х рр. XIX століття. Головний герой цього класичного твору, філософ київської «бурси» Хома Брут, вмирає після того, як три ночі поспіль проводить у хутірській церкві поруч з труною, в якій знаходилася вбита ним відьма. «...Философ все еще не мог прийти в себя и со страхом поглядывал на это тесное жилище ведьмы. Наконец гроб вдруг сорвался со своего места и со свистом начал летать по всей церкви, крестя во всех направлениях воздух», — передавав страхітливі відчуття свого персонажа Гоголь. Хіба це не могло бути узагальненням тих моторошних душевних страждань, які довелося пережити багатьом покараним за допомогою даного методу злочинцям? Таким чином давній український карний звичай прив’язування вбивці до труни і закриття його на ніч разом з жертвою до храмового приміщення завдяки уяві видатного письменника перетворився на фантасмагоричну й популярну до цього часу повість.