100 Великих постатей і подій козацької України

КОЗАКИ-ГАЙДАМАКИ

Висвітлення причин, перебігу і наслідків поширеної протягом майже всього XVIII ст. на українських землях Речі Посполитої т. зв. Гайдамаччини й до цього часу перебуває у полі зору не лише української чи польської, але й інших історичних наук світу. На жаль, історики різних поколінь так і не дійшли єдиної думки щодо внутрішнього змісту тих подій, й досить часто по-різному їх оцінюють: що це було — прояв національного-визвольного повстання, козацької революції чи селянської війни, а чи ще щось інше? Адже вже сучасники, зокрема представники польської влади, оголошували повсталих українців розбійниками, які начебто свавільно виступали проти влади Корони Польської й безпричинно переслідували і вбивали своїх панів, а тому оголошувалися «гайдамаками»1.

1 Слово «гайдамака», очевидно, прийшло до польської та української мови від турецько-арабського «hajdemak» — гнати, відбирати, займатися розбоєм. Учасники козацьких і селянських повстань XVIII ст. на Правобережжі називали себе козаками. Про це, наприклад, свідчить відомий «Маніфест козаків воєводств Київського і Брацлавського», внесений до «книг Гродських Вінницьких» 11 березня 1769 р., який підписали не «гайдамаки», а «козаки» з Київщини, Вінниччини та Черкащини. У козацькому ж середовищі на Запорозькій Січі та Лівобережній Гетьманщині «гайдамаками» називали тих, хто не підкорявся владі отамана або гетьмана.

Гайдамаччина як явище спротиву польській владі у XVIII ст., на нашу думку, розпочалася з вибухом у 1702 р. повстання на чолі з козацькими ватажками Самусем і Палієм. Відомо, що воно було спричинене османсько-польським Карловицьким договором 1699 р., за яким до Польщі відійшли правобережні території України (де протягом тривалого часу існував козацький устрій), а також виникло в результаті заборонних постанов Варшавського сейму 1699 р. щодо скасування козацтва на Київщині та Східному Поділлі. А завершився тогочасний козацький «рух опору» вже наприкінці XVIII ст., із другим поділом Речі Посполитої (1793) та переходом українських земель «з правого боку» Дніпра під владу Російсько! імперії.

Вже в одному з перших козацько-старшинських документів ідеологічного спрямування, який розповсюджувався на початку повстання 1702-1704 рр. й мав назву «Маніфест до білоцерківсько! громади» безпосередньо вказувалося на мотивацію цього збройного виступу: «...через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них (польської шляхти. — Т. Ч.), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути». А в листі наказного козацького гетьмана Самуся до жителів Поділля від 7 вересня 1702 р. місцеві селяни, міщани та духовенство закликалися повставати «за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися...».

Отже, як бачимо поруч із економічними («через панщину») та соціальними («бо вже всім ярмо на шиї») причинами, висувалися й мотиви релігійного («за весь народ православний»), ранньонаціонального («ляхи з отчизн наших українських відійшли») та політичного («вже більше на Україні не розпоряджалися») змісту.

Зважаючи на те, що протягом 1711-1714 рр. згідно з міжнародними угодами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією на Лівобережну Гетьманщину примусово перевели більшість жителів з 7 козацьких полків Київщини та Брацлавщини (всього близько 200 тисяч осіб!), повстання проти польської влади набули нового забарвлення. Політична анархія в Речі Посполитій, невизнання соціальних прав за залишками місцевого українського козацтва, свавілля місцевих панів та євреїв-орендарів, економічні визиски селян, що, наростаючи, поєднувалася з релігійним фанатизмом католицького та уніатського духівництва, — все це протягом тривалого часу живило діяльність повстанських загонів.

Гайдамаки. Фрагмент гобелена «Черкащина». 1963 р.

Період безкоролів’я після смерті Августа II Саса, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських «армій» — підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українців) — з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С. Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І. Верлан розпочав гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всіх вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об’єднайтеся всі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів...», — звертався до селян один із тогочасних ватажків козацький сотник М. Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного строю, де панувала б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина проектувалася саме на козацький стан.

Очевидно, що саме до середини XVIII ст., коли у 1750 р. знову вибухнуло велике повстання «гайдамаків», слід віднести відому народну пісню, в якій були й такі промовисті рядки:

Добре було нашим батькам на Вкраїні жити,

Доки не знали наші батьки панщину робити...

Цілий тиждень на панщині, толоку в суботу.

А в суботу на толоку, в неділю на варту,

Ой дай мені, орендару, горілки хоч кварту...

А в неділю із полудня yсі дзвони дзвонять,

Осавула з козаками на панщину гонять...

Пам’ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомість не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського та Подільського воєводств, але і селянства. Щодо цього яскравим свідченням виступає повідомлення ігумена Христонопільського монастиря К. Срочинського за 1766 р. Зокрема він відзначав, що поблизу села Ольшани «обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись... Селянин, який забрав з церкви гармату з святим таїнством те переховував у своїй хаті, щоб вона, розуміється, не дісталася в руки уніатів...».

У 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного козацтва І. Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини. Воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань українців. «Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу», — заявляв пізніше один із ватажків повстанців С. Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників так званої Барської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас шляхта погрожувала вирізати всіх «схизматиків» (православних). Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били і калічили. «...Від Початку Барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків», — відзначалося у «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що «конфедерати нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали». Саме тому гайдамаки у відповідь таким самим чином діяли й стосовно шляхти та її загонів.

Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян. На той час серед українського населення ходили чутки, що «ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються». З іншого боку провідники повстання очевидно були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які розповсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Катерини II.

У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу Гетьманщини. Повстання 1768 р. відзначалася широкою соціальною базою, вищим рівнем організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю. Чи не найголовнішим лозунгом повсталих було питання про поновлення повноцінного функціонування православної віри. Масовими були випадки коли козаки і селяни заставляли католиків, уніатів та іудеїв силою перехрещуватися у «свою віру».

Як твердили сучасники М. Залізняк та його соратники проголосили, що звільнена ними від поляків територія буде називатися Гетьманщиною, а її жителі при цьому мали відбувати лише козацьку службу. Відомо, що запорозький полковник Залізняк роздавав найбільш діяльним учасникам повстання чини осавулів та сотників. По Україні й Польщі ходили чутки, що козаки-гайдамаки обрали його гетьманом.

Особливої масштабності і драматизму подіям 1768 р. надала масова участь у них селянства. Одним із проявів селянського світогляду були тогочасні народні прислів'я (записані на початку XIX ст. X. Блотницьким), які у концентрованій сатиричній формі висвітлювали ставлення українських «хлопів» до вищих станів:

Коза дере лозу, козу дере вовк,

Вовка дере пан, пана дере жид —

А жида дере чорт!

«Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків! Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Зглянувся Бог з високого неба на важку долю, почув Ваші сльози і стогін і послав Вам захисників, які помстяться за злочини, які нанесли Вам пани. Отже йдіть на поміч тим, хто хоче Вас звільнити, зберегти Вашу свободу. Зараз прийшов час розплати за всі Ваші муки, побої, вбивства, знущання, а також за нечувані знущання, які Ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до Вас керівників, яким Ви повинні вірити і за якими повинні йти із зброєю — хто яке має. Залишайте свої хати, дружин і любимих дітей. Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, правовірними, перемогу і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто Ваших панів, які до цього часу п’ють вашу кров...», — проголошував «Універсал до польських селян», який був знайдений під Смілою. Як бачимо, провідними ідеями цього документу був не лише заклик до «розплати», але й питання відновлення «свободи» задля того, «щоб бути «вільними панами».

Український поет і мислитель Т. Шевченко порівнював Коліївщину з революційними подіями у Західній Європі і так оцінював дії козаків і селян у 1768 р. так: «...В чому іншому, а в цьому відношенні мої покійні земляки анітрохи не поступалися перед будь-якою європейською нацією, а в 1768 році Варфоломіївську ніч і навіть першу французьку революцію перевершили. Одне в чому вони різнилися від європейців, — у них (українців. — Т. Ч.) усі ці криваві трагедії були справою всієї нації і ніколи не розігрувалися з волі одного якого небудь пройдисвіта, подібного до Катерини Медичі, що допускали нерідко у себе західні ліберали». Оцінку Коліївщини як революційного руху підтримали й сучасні західні вчені.

Причини перманентних козацько-селянських («гайдамацьких») повстань у XVIII ст. образно узагальнив у своїй поемі «Канівський замок» (1828) відомий польський поет періоду Романтизму С. Гощинський. У поетичних рядках, які він вклав у вуста ватажка повсталих у 1768 р. українців козака Небаби той закликав йти з ним на боротьбу за власні права:

Всіх, в кого батько забитий різками,

Всіх, в кого жінка сподобалась пану,

В кого зґвалтована донька панами,

В кого відібрано паном кохану,

Йменням батьків та їх суму і болю,

Йменням дитячої горя й недолі

Всіх закликаю я, всіх викликаю:

Вийдіть вперед — і рушайте за мною!

Переконані, що збройні виступи українського населення у межах Київського, Брацлавського, Подільського й, частково, Волинського воєводств Корони Польської мали під собою глибинні релігійні, соціальні, економічні, політичні, міжнародні, національні, світоглядні та інші історичні причини. А козацько-гайдамацький повстанський рух XVIII ст. мав своє коріння у попередньому столітті, коли на теренах від «Дніпра до Случі» започаткувався й довгий час існував український державний і суспільно-політичний устрій у вигляді Війська Запорізького (Гетьманщини).