100 Великих постатей і подій козацької України

ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ

В Україні кожна освічена людина щось та знає про славнозвісного Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Принаймні повинна була б знати, адже про нього йдеться фактично в усіх шкільних і вузівських підручниках з української історії. Зокрема, в стольному граді Києві ім’ям гетьмана названо вулицю, встановлено пам’ятник і меморіальну дошку; флагман українського військово-морського флоту — ракетний крейсер «Сагайдачний» — носить ім’я видатного полководця. А фахівці вже давно сперечаються, чи то йому присвячені рядки народної пісні:

Ой на горі да женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Веде запорізьке

Хорошенько!

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн да люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!»

«Мені з жінкой не возиться;

А тютюн да люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися!

Да викрешем огню,

Да потягнем люльки,

Не журися!»

Архівні матеріали, опубліковані джерела, які є у розпорядженні вчених, дають підстави сказати, що гетьман Війська Запорозького П. Сагайдачний відіграв помітну роль не лише в історії України, а й Росії, Польщі, Туреччини, а відтак і всієї Європи.

Петро Конашевич-Сагайдачний народився близько 1577-1578 рр. в селі Кульчицях (нині Самбірського району на Львівщині), ймовірно, у родині українського шляхтича. Можна припустити, що перші ази освіти він здобув у домашніх умовах. Так принаймні вважає більшість дослідників, зокрема К. Гуслистий (1902-1973). Д. Бантиш-Каменський писав, що Сагайдачний походив з «низького» роду, але був добрий, спритний, неговіркий, «ворог розкошів», норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин. Особливо не подобалася історикові така риса гетьмана, як непомірність у чуттєвих насолодах, що, на його думку, прискорило смерть козацького ватажка. Польський шляхтич Я. Собеський (батько польського короля Яна III Собеського і учасник Хотинської війни 1621 р.) занотував у своїх мемуарах: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».

Проте, майже сучасник П. Конашевича-Сагайдачного — польський літописець Й. Єрлич (1620—1671), тогочасні поети, літописи Львівський, С. Величка свідчать, що він був «благородного» роду, тобто шляхтич. Мав Сагайдачний і власний герб, який був недоступний простолюду.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Сперечалися вчені й про місце його народження. Одне припущення наведено вище, за іншим — це сталося поблизу Перемишля, у Підгір’ї. При цьому прибічники такої гіпотези покладалися на важливе джерело — панегірик К. Саковича (1578-1647) «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана войска єго королевской милости запорозкого», де є рядок: «Уродился он в краях подгорских премисских».

Прізвище Сагайдачний, на думку Д. Яворницького, походить від татарського слова «сагайдак» або «сайдак», що означає «дикий козел», а в переносному значенні — сховок для стріл, обтягнутий козлиною шкурою. Батька звали Конон чи Конаш. Його син з дитинства «привчався натягати лук, зброї й коня з рук не випускати».

Приблизно в десять років Петро розпочав навчання в Острозькій школі:

Выхован в вірі церкви всходнеи з літ дітинских.

Шол потом до Острога, для наук уцтивих,

Которыи там квітли за благочестивих

Княжат, коториі ся в науках кохали...

К. Сакович

Острог на той Час був осередком просвіти та культури на цілу Русь-Україну. Тут діяла перша українська школа вищого рівня (з 1576), яку очолював письменник Герасим Смотрицький. Жив тут тоді і Дем’ян Наливайко, духівник князя Костянтина Острозького, великий оборонець православної церкви та рідний брат козацького ватажка Северина. Під впливом таких визначних постатей юнак здобував освіту. Очевидно, змалку в нього сформувалася сильна любов до рідної православної віри. Джерела зафіксували, що Сагайдачний був відданий християнським ідеалам і все свідоме життя підтримував свою церкву. Можливо, саме в Острозі, за припущенням І. Каманіна, він написав працю «Пояснення про унію», яка була названа литовським канцлером Левом Сапєгою у його листі до уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предрагоцінним сочінєнієм». На жаль, ця робота не дійшла до наших днів.

Після закінчення Острозької школи в 90-х рр. П. Конашевич служив у Києві в судді Стефана1 Аксака (гербу Акшак). Не знаємо лише ким: чи працював у канцелярії, чи вчителем його дітей, а можливо, поєднував обидві служби.

1 За даними Д. Яворницького, у Яна.

Десь 1600 р., за гетьманування легендарного Самійла Кішки (1600-1602), подався на Запорозьку Січ. Очевидно, там від низовиків одержав своє прізвисько. Спочатку деякий час жив на Січі «непомітно». Брав участь у військових походах на Молдову та Лівонію (1600-1601), хоч про цей період його діяльності мало відомостей.

М. Максимович, ймовірно, помилявся, коли в одній зі своїх праць написав, що Сагайдачного обрали гетьманом на Січі 1598 р., а в іншій всупереч собі ж датував цю подію 1601 р. Насправді тоді козацькими ватажками були інші особи (до 1606 р. включно).

Вже на початку XVII ст. Сагайдачний посідає помітне місце серед козацької старшини. А з часом (1606?) козаки обирають його своїм гетьманом2. Він уславився як борець проти засилля католицизму, поширення унії в Україні. Проте найбільшої шани та популярності козацький ватажок здобув завдяки своїм військовому таланту і хоробрості. Під його керівництвом здобуто міста Варну (1605), Очаків, Перекоп (1607). У 1608-1609 рр. він «вогнем і мечем» спустошив побережжя Анатолії, а у 1612-1613 рр. втрутився в міжкнязівську боротьбу Молдови та Валахії — васалів Туреччини.

2 М. Грушевський початок його гетьманування датує 1614 р. (Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1990. С. 524).

Хотинська фортеця XVI—XVIII ст. Сучасне фото

Певний час перебував на службі у польських королівських маєтках, що дало змогу Непогано забезпечити своє військо продовольством. Двічі виходив з козаками у Чорне море і «завдав багато шкоди» татарам, а поблизу очаківського порту вночі напав на турецький флот султана Ахмата І і захопив чимало великих галер. На березі Самари розбив загони татар, які напали на тамтешні запорозькі землі. Перед ним скорилися Синоп, Трапезунд, Кафа (1616).

Деякі історики, зокрема В. Антонович у коментарях до «Зібрання творів» М. Максимовича, дотримувалися думки, що Кафу взято у 1606 р. У новітній історичній літературі найчастіше ця подія датується 1616 р.

Весною 1618 р. Сагайдачний на чолі 20-тисячного козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Тоді козаки під його командуванням здобули міста Лівни, Єлець, оточили Михайлів. Неподалік від Москви українські загони об’єдналися з військом королевича Владислава, який доручив гетьману керувати облогою міста.

Заснована в ті роки міжнародна «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі, вигнання турецьких завойовників з Європи. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога французький князь де Невер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об’єднавши військові формування багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а, можливо, й взагалі знищити Османську імперію. Відомо, що гетьман Сагайдачний вступив до Ліги разом з усім запорозьким військом. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, що розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про можливість участі низовиків у антитурецькій кампанії. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагайдачного на чолі загальноєвропейської армії, але несподівана смерть від рани перешкодила такому; призначенню.

Втім, свій вагомий внесок у боротьбу проти османського поневолення український гетьман зробив незалежно від планів та дій «Ліги християнської міліції». У вересні 1621 р. Сагайдачний очолив 40-тисячну армію, яка, приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків під Хотином і тим самим зупинила експансію Османської імперії в Європі.

Бойові перемоги Сагайдачного сприяли зростанню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систему на Запорожжі — партизанські ватаги перетворив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дисципліна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї України, а особливо Наддніпрянщини. Запорожці не мали такої сили і слави, як за його часів.

Пам’ятник гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному. Київ, 2001 р. Скульптор В. Швецов

Великою заслугою гетьмана стало поєднання виключно козацьких інтересів із прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами. Очевидно, не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасної інтелігенції, персонально ввійшов у найтісніший зв’язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші поборники православ’я, метри тогочасної науки й освіти. Для посилення ролі Київського братства він записався до нього з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва.

Петро Сагайдачний був добрим політиком і належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу через переговори і компроміси з польським урядом. У 1617 і 1619 рр. він уклав з польським урядом угоди (Вільшанську і Роставицьку), статті яких не задовольнили широкі верстви козацтва, викликали різке невдоволення і призвели до обрання в 1620 р. гетьманом Я. Бородавки.

Петро Сагайдачний дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас він постійно використовував в інтересах українців конфлікти шляхетської влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління — автономію.

Як громадянин Речі Посполитої, у складі якої перебувала більша частина українських земель, він був толерантним до польсько-шляхетського уряду, але саме він розпочав активну розбудову «козацької вольності», продовжував поширювати «свавілля» на Наддніпрянщині.

Повернувшись з Москви, Сагайдачний організовував в Україні козацькі полки. В окремих регіонах, зокрема на Поліссі, де край був більш людний, а гніт шляхти Особливо нестерпний, козацькі формування створював сам народ.

У 1620 р. завдяки наполегливості гетьмана та при активному сприянні єрусалимського патріарха Теофана III на українських землях було відновлено православну ієрархію, скасовану після Брестської церковної унії. Тоді ж він посилає до Москви посольство з пропозицією прийняти козаків на царську службу.

На початку Хотинської війни 1620-1621 рр. на прохання короля Сигізмунда III Вази та його уряду про допомогу у війні з турками Сагайдачний поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню та козацькому війську, виконання яких означало б надання Україні статусу автономії у складі Речі Посполитої. Вже в 1621 р. нововисвячені владики вітали козаків спеціальним маніфестом, де було зазначено: «Це ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їхні предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської церкви приймали». Цей зв’язок традицій Київської Русі і Війська Запорозького підніс авторитет козацтва, зміцнив його роль у суспільно-політичних і культурних процесах України.

Помер П. Конашевич-Сагайдачний у Києві 20 квітня 1622 р. від тяжкої рани, одержаної під час Хотинської битви. Похований на території Києво-Братського монастиря. Перед смертю Сагайдачний майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К. Саковичем панегірик «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного».