100 Великих постатей і подій козацької України

ОСНОВИ КОЗАЦЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Відомо, що серед козацько-лицарських чеснот, які існували на Запорозькій Січі завжди були визначальними мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з полю бою, зрада, неповага до старших, крадіжка тощо. Для кожного українського козака завжди святим було поняття Товариства. Воно означало насамперед побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими Звичаями на засадах військової солідарності та взаємодопомоги. Патріарх наукового козакознавства Дмитро Яворницький зазначав, що козаки Запорозької Січі у своєму повсякденому житті та під час військових походів керувалися не писаним законом, а Традиціями. На думку видатного вченого ці традиції були «очевидно, привнесеними із України в Запорожжя та передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віками». Козацьке право являло собою не стільки механічну суму обов’язкових норм, скільки варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення співвідносного з нормами Моралі та Віри, а тому не могло бути механічно втиснуте в рамки традиційного законодавчого зводу ранньомодерного суспільства.

Слід відзначити, що впродовж історичного періоду існування Січі у XVI—XVIII ст. були внормовані чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша роль у зазначеному контексті відводилася загальнокозацьким січовим Радам, які були не лише найвищим законодавчим та адміністративним органом, але й головною інстанцією, яка розпродала найважливіші політичні (підписання міжнародних угод, відправка чи прийняття послів), військові (ухвалення рішення про похід, визначення кількості підрозділів та ін.) цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (важкі злочини та засудження важливих злочинців) справи. Періодичність зібрання січових Рад чітко корелювалася із козацькою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят. Процедура січового парламентаризму відбувалася за козацьким звичаєм методом т. зв. акламації (від лат. «acclamation — вигук), тобто не через підрахунок голосів, а за вигуками та репліками учасників зборів (в окремих випадках до гори підкидалися шапки), які таким чином схвалювали чи відхиляли оголошене рішення. При цьому не згідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки в протилежному випадку меншості загрожувало побиття або інше покарання. Найважливіші моменти ради при цьому супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм та литавр, барабанним боєм. Як зазначав один із провідних сучасних козакознавців Петро Сас, це було викликане тим, щоб «мобілізувати чуття корпоративної лицарської ідентичності січового товариства».

Вибір полковника. Художник С. Васильківський. Початок XX ст.

По суті, на Запорозькій Січі у класичний період її існування застосовувалася система прямого правління, за якою вся козацька громада в сукупності її окремих представників була таким собі Колективним Законодавцем. Поряд із рівністю, історики та філософи також відзначають наявність у запорозьких козаків інших елементів Демократії. Серед яких — громадянська дисципліна, вільне волевиявлення думок, подання голосу в громадському зібранні, дотримування принципу інституційної першості запорозької козацької громади порівняно з вищими владними інститутами (гетьмани, кошові отамани) тощо.

Ось що про козацький звичай перевиборності та звітності козацької старшини в Запорозькій Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Білицький: «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках війшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Івановича відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися». На Січі отаман та старшина постійно звітували перед козацьким Товариством тричі на рік — на Свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня (за новим стилем), на Різдво Христове 7 січня та на Воскресіння Христове у квітні-травні.

Традиційно у Запорозькій Січі козаки спілкувалися лише українською мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, татарською, польською, російською та ін.). Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови. Як зазначав Д. Яворницький: «вимагалося, щоб прибулий на Січ... забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто малоросійською [українською] мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася». Зазначимо, що територія Війська Запорозького Низового у XVIII ст. сягала розмірів набагато більших за острівну Англію разом з Голандією й охоплювала межі сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорозької областей, а також частково Херсонську, Кіровоградську, Луганську та Миколаївську області. Але найбільшою історично заслугою запорозького козацтва стали його демократичні цінності, якими захоплювалися і ставили у приклад для громадян своїх країн видатні європейці-просвітителі Вольтер, Гюго, Мюллер, Гессе, Байрон, Меріме, Словацький та інші мислителі, філософи, історики, митці, письменники та поети.

Запорозька Січ. Вибори кошового отамана. Остання чверть XVIII cт.

Значного розвитку козацькі Звичаї демократичного існування дістали в утвореній під час ранньонаціональної революції середини XVII ст. на чолі з Богданом Хмельницьким Гетьманській державі — Українській козацькій республіці. На той час Україна продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлювалися крізь місцеві умови провідні культурні, правові та суспільно-політичні ідеї Центральної та Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку іноземних держав, роз’єднаність українських земель національна політична культура продовжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу.

Вже у перших своїх вимогах до польського уряду від 17 серпня 1649 р., які були складені у козацькому таборі під Зборовом на Тернопільщині, гетьман Б. Хмельницький серед іншого заявив королеві Яну II Казимиру одні з найголовніших звичаєвих принципів козацької демократії: «Щодо давніх прав і Вольностей Наших..., як раніше було, так і тепер, де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було три, два повинні судити одного; а також всі Вольності повинні бути збережені». Те ж саме відстоювалося і в Переяславсько-Московському договорі 1654 р. між Українською козацькою республікою та автократичним Московсько-Російським царством: «В начале изволь твое царское величество потвердити Права и Вольности наши войсковые, как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися, и вольности свои имели в добрах и в судах; чтоб ни воевода ни боярин ни стольник в суды войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарышество сужены были: где три человека казаков, тогда два одного должны судити». Отже, як бачимо, насамперед українські гетьмани вимагали від своїх протекторів-монархів захисту Прав та Вольностей, однією з найголовніших складових яких був демократичний принцип — «Де три людини, там двоє судять третього». Тобто не якийсь самодержавний цар чи генеральний секретар якоїсь партії мав вирішувати за українців, а їхня більшість мала вирішувати, що робити меншості! Поруч із цим важливим елементом козацької демократичної системи були вільні вибори володаря держави — Гетьмана. Цей пункт постійно і наполегливо відстоювалося у відносинах козацької держави з польськими королями, турецькими султанами та московськими царями.

Коли ж самодержавна Москва почала порушувати ці та інші основні засади Козацької Демократії, гетьман Іван Виговський на чолі козацького війська виступив проти порушення царем Прав та Вольностей українців і переміг багатотисячну російську армію під Конотопом у 1659 р. Тоді ж він направив до урядів європейських країн спеціальний «Маніфест» з обгрунтуванням свого виступу: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві [Московському], але нас змусили стати до зброї».

Боротьба гетьманів Української козацької республіки за демократичні «права та вольності» тривала і в наступні десятиліття — і не лише з Московським царством, але і з тим же Польським королівсвом та Османською імперією. У 1710 р. перед загрозою іноземного поневолоння козацька старшина на чолі з гетьманом Пилипом Орликом звертається за допомогою щодо захисту своєї державності до шведського короля та ухвалює знамениту Конституцію козацької держави, яка окремими своїми положеннями набагато десятиліть випередила європейські та американські аналоги.

У преамбулі до Конституції першого Українського гетьманату пояснювалися причини її піддання під монаршу владу Карла XII Густава й вказувалося, що це було зроблене «тільки для поправи й підняття впалих своїх Прав та Вольностей». Та найбільшим досягненням однієї з перших ранньомодерних демократичних Конституцій Європи була виписана законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому загальностановому органі влади — «публічних» Радах: «Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити. Тому тепер, при гетьманській елекції, за одноголосною всіх радою й ухвалою призначаються три генеральні в кожному році Ради... А коли б щось було б помічено в ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді та ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами, чи то приватно, чи, вкаже на те належна і невідправна потреба, публічно, на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних...». За своїми повноваженнями Рада могла відібрати владу у кожного урядовця, але лише за згоди Гетьмана.

Разом з тим, українська Конституція 1710 р. проголосила станову виборну монархію парламентського типу на зразок Речі Посполитої. Виборна Рада поруч із виборним Гетьманом була водночас і законодавчим, і контрольним, і розпорядчим органом. Таким чином встановлювалася колегіальна демократична форма правління державою Згідно з конституційними положеннями мали обиратися полковники (їх можна прирівняти до сучасних голів облдержадміністрацій) та сотники (відповідно — голови райдержадміністрацій). Запорукою їхнього некорупційного урядування стали виписані у цьому основному законі Української козацької республіки, важливі норми періодичної звітності та переобрання/необрання на Радах, що проводилися в Гетьманській державі так само як і на Запорозькій Січі — тричі на рік.