100 Великих постатей і подій козацької України

ОДИН З ПЕРШИХ ІСТОРИКІВ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ САМІЙЛО ВЕЛИЧКО

«Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався-бо на приказку — в терпінні вашім знайдеться душа ваша», — так розпочав свій знаменитий твір (який чомусь отримав в історіографії назву «Літопис») один з перших українських істориків Самійло Величко.

С. Величко народився на Полтавщині, ймовірно у сім’ї священника. У 80-х рр. XVII ст. навчався у Києво-Могилянській академії. Після її закінчення служив на посаді канцеляриста в Генеральній військовій канцелярії в уряді гетьмана І. Мазепи. У 1705 р. виконував обов’язки писаря. У зв’язку з повстанням І. Мазепи проти російської влади та участю в ньому, С. Величко протягом значного часу (1708-1715 рр.?) перебував у російській в’язниці. Після звільнення оселяється в селі Жуках, що на Полтавщині, де вчителює у місцевій школі. Саме тут С. Величко розпочинає писати грандіозний історичний твір під назвою «Сказаніє о войні козацкой с поляками...», що пізніше отримав назву «Літопису Самійла Величка» і став першим систематичним викладом історії Української козацької держави. У цьому йому допомогло знання мов — він володів латинською, німецькою, польською та російською мовами.

У Літописі Величка було використано велику кількість вітчизняних і зарубіжних джерел. Праця охоплює період з 1648 до 1700 рр., хоча окремі епізоди сягають початку XVII ст. Вона складається з двох книг, які мають поділяються на частини і. розділи (перша книга) чи тільки розділи (друга книга). У першій — кожна частина описує рік, у другій — розділ описує рік. Перша книга має за основу переклад на «історичний стиль» поему поляка Самуїла Твардовського «Wojna domowa» («Громадянська війна»). Літописець доповнює, коригує і виправляє розповідь польського поета даними з попередніх козацьких літописів, «Діаріуша» С. Зорки й доступних йому книг, зокрема «Вступу в історію європейську» С. Пуффендорфа. Величко також використовував хроніки О. Ґваньїні та М. Кромера, посилався на багато українських стародруків. Перша книга закінчується подіями 1659 р. Вона дійшла до нас не повністю. На жаль, було втрачено кінець першої, повністю другу, третю, четверту і перший розділ п’ятої частини, де описувалися роки Національно-визвольної війни на чолі Б. Хмельницьким.

Титул «Літопису» С. Величка 1720 р.

Друга книга С. Величка збереглася краще. Вона охоплює події від 1660 до 1700 рр., хоча літописець обіцяє розповісти й про події й після 1700 р. Остання дата, подана в літописі, — 1725 — рік смерті російського імператора Петра І, є посилання на 1722 р. Друга книга будується на великому джерельному матеріалі, у текст уведено багато автентичних документів. Тут, як і в першій книзі, є низка власних стилізацій автора під документи. Величко зсилається на «Синопсис» І. Гізеля, «Stary kosciol zachodni» І. Галятовського, «Четьї Мінеї» Д. Туптала-Ростовського, «Вечерю душевну» С. Полоцького, використовує мотиви поеми «Звільнений Єрусалим» Т. Тассо, подає уривок із астрономії Т. Ормінського, використовує тогочасні європейські газети — «летючі листки». До літопису введено ряд поетичних пам’яток О. Бучинського-Яскольда, А. Барановича, В. Ясинськога, І. Величковського та інших, якими ілюструється твір.

Величко переписував свій рукопис з чернеток. Друга частина палеографічно відрізняється від першої. Її було написано різними почерками, гадають, що рукопис переписували чотири чоловіки: можливо, оті хлопці, на яких нарікав у своєму творі С. Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо. Документи здебільшого писані іншою рукою і часто є вставками. Найстаріша вставка — копія Переяславських статей 1654 р. Тут розміщено портрет гетьмана Б. Хмельницького, який намальовано на тому ж папері, що й у Літописі. Портрети І. Виговського та Ю. Хмельницького подано на іншому папері. Загалом портретів у всьому Літописі десять, крім згаданих, ще І. Брюховецького, П. Тетері, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, М. Ханенка, І. Самойловича та І. Мазепи.

С. Величко був відомим як на той час збирачем книг та рукописів, мав власну бібліотеку. Під час написання Літопису користувався виробленою книжною українською мовою («козацьке наріччя»), був добре знайомий з законами риторики, правилами версифікації, оперував образами античної міфології, тобто виявив знання у тому обсязі, що міг набути під час навчання у Києво-Могилянській Академії. На думку вчених, Величко вперше у вітчизняній історіографії поставив за мету створити синтетичну велику Історію України. «Славу нашу сховано під плащем їхніх [давніших літописців] нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь, варту пам’яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком», — писав з цього приводу сам козацький історик.

Під час написання «Сказанія...», яке тривало понад десять років, С. Величко осліп. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й певну необробленість Літопису — нерівності стилю, не проставлені дати, не вказані сторінки, на які відсилається читач, різночитання тощо. За оцінкою дослідників праця С. Величка одночасно є і літописом, й історичним дослідженням, й художнім твором (місцями публіцистичним), і збіркою документів, й антологією літературних творів різних авторів і жанрів. Це визначна пам’ятка тогочасної української культури. Величко був значною мірою одним із творців прозового стилю українського бароко і серед сучасників не мав собі рівних.

Літопис зберігся у двох списках: «автографі» й т. зв: спискові М. Судієнка. Рукопису твору Величка випала цікава доля. Його купив у 1840 році на аукціоні відомого колекціонера, автора «Древней русской дипломатики» Лаптєва знаний російський історик М. Погодін і повідомив про свою знахідку українських вчених О. Бодянського й М. Максимовича, які відразу зрозуміли велике значення рукопису. Зважаючи на те, що Погодін заправив величезний гонорар, О. Бодянський не зміг видати його. А невдовзі російський історик віддав рукопис у Київську археографічну комісію, де він і вийшов упродовж шістнадцяти років. Лише таким чином титанічна праця історика-літописця побачила світ задовго після смерті автора — протягом 1848-1864 рр.

У 1991 р. було здійснене нове видання твору у перекладі на сучасну українську мову істориком, літературознавцем і письменником Валерієм Шевчуком. Останній так оцінив титанічну діяльність козацького історика-літописця: «Великі люди тим і великі, що, ставлячи надзвичайні завдання, беруть їх собі за місію, за карб і конечну потребу. Тобто, бачачи такий сумний стан рідної літератури, С. Величко бере вину й на себе: коли не зробив того ніхто, зроблю я! Його пече глибокий біль патріота своєї землі, а життя весь час ставить перед ним питання: що було раніше: десять, двадцять, п’ятдесят років тому?»