100 Великих постатей і подій козацької України

РІД ГЕРЦИКІВ

Представники окремих родів Гетьманщини, наприклад таких як Герцики, стали свідками чи сучасниками багатьох історичних подій: Хмельниччини, боротьби козацької старшини за політичну владу, національно-визвольних змагань, інкорпорації України Російською імперією тощо.

Відомості про Герциків збереглися в джерелах пізнього середньовіччя.

Одні з них представляли литовський дворянський рід (Lubny Hercyk) герба Ястржембец і походили від Щасного Петровича Герцика. Останнього названо королівським дворянином у 1551 р., якому були «пожалувані» маєтки. Згодом цей рід занесений до родовідної книги Вітебської губернії (частина VI).

За іншою версією, початок родоводу Герциків (або Герціків) яких йде від Симона з м. Умані, який, як відомо, напередодні Хмельниччини переселився до Полтави. Охрестився 1650 р. під ім’ям Семена. Хрестив його Тимофій Жученко — брат полтавського полковника. Мешкаючи у Полтаві, він торгував хутром та іншими речами. Помер близько (точніше — до) 1667 р.

Самі представники роду Герциків наполягали на тому, що ведуть своє походження з Литви.

Цікавий такий факт. У середині XVII ст. з Умані на лівий берег Дніпра перебралося чимало людності. Окремі вихідці потім посіли досить високі посади в старшинській адміністрації Української держави. А І. Скоропадський, який полишив із братом Василем Умань у 1674 р., став навіть володарем булави Гетьманщини (1708 р.). У тогочасному документі так про це написано: «...По причине сильнейшого нападения от турок и татар на Польшу і тогобочную (Правобережну. — О. Г.) Украину принуждены были, спасая жизнь свою, лишится не только движимаго и недвижимаго своего именія с грамотами и дипломами, как жалованными от королей польских и о древности фамилій их совершенно заверяющими».

Можна припустити, що схоже сталося і з Семеном Герциком.

Відомо, що він був одружений на Агафії, ймовірно, жінці з козацької родини, яка після смерті чоловіка вдруге вийшла заміж (1667) за генерального обозного Петра Михайловича Забілу (Забєлу). Той помер 1689 р.

Син першого відомого з роду Герциків Семена Герцика — Павло Семенович — займав посаду полтавського полкового писаря (до 1675), а потім Дослужився до рангу полковника Полтавського полку (1675-1677, 1683-1687, 1691-1695). Брав участь у так званих Азовських походах 1695-1696 рр. російських військ і українських козацьких полків у пониззя Дніпра і на фортецю Азов у ході російсько-турецької війни 1686-1699 рр. Безпосередньо він став помітною дійовою особою, коли влітку 1695 р., одночасно з наступом на Азов, козацькі загони в складі царської армії (120 тис. чол.) під керівництвом боярина Б. П. Шереметєва здобули в пониззі Дніпра Кизикермен, Тавань, а також інші турецько-татарські фортеці.

Той факт, що його неодноразово обирали (чи призначали) на ранг полковництва, очевидно, можна пояснити кількома причинами. Насамперед, складною суспільно-політичною ситуацією в Україні, періодичними війнами, які вела Росія, а також своєрідним становищем Полтавського полку в політико-адміністративній системі Гетьманщини. Про це зокрема йшлося в листі гетьмана І. Мазепи до царя Петра І та Івана V Олексійовичів від 11 липня 1691 р., де сповіщалося про чергове обрання Павла Семеновича полковником і «о разных делах, касающихся до Малороссии».

Специфікою Полтавського полку було те, що він менше підпадав під вплив Москви, а землі, значною мірою степові, не обіцяли місцевим старшинам великих матеріальних прибутків. Козацьке населення відчувало себе більш незалежним, ніж, скажімо, в північних полках. Тому і вибір старшин зберігався, як правило, довільним (принаймні при Павлові Г.). Помітно на тамтешнє політичне життя впливали демократичні порядки близького Запорожжя, козаки якого з полтавцями жили, за виразом сучасника, «советно, что муж с женой».

Обрання ж Павла Герцика полковником сталося завдячуючи його зв’язкам («свойству») з генеральним суддею, а потім обозним Петром Михайловичем Забілою (1669-1687). Він був одружений на матері Герцика, яка перед тим втратила свого чоловіка. До цього Павло Семенович, як це засвідчив старшина В. Кочубей, торгував голками та шпильками на полтавському базарі, а потім склав конкуренцію в боротьбі за посаду Прокопу Левенцю. При цьому спромігся залучити на свій бік місцевих козаків.

Восени 1676 р. полковництво перебрав на себе Федір Іванович Жученко (Жук), але незабаром втратив його, передавши Герцику. Потім, лише на місяць, владу перебрав на себе Демко Яковенко, незабаром П. Левенець, якого здолав Павло Семенович, але вже при підтримці Ф. Жученка. Боротьба за полковництво продовжувалася до 1683 р., коли Герцик вирішив уже діяти за підтримкою самого гетьмана І. Самойловича та його синів, обдарувавши тих коштовними подарунками.

Взагалі про характер боротьби, яка велася між старшинами того часу, маємо цікавий опис в універсалі І. Самойловича від 9 березня 1679 р. У ньому зокрема зазначено, що в листі на ім’я гетьмана, підписаного Д. Гужолом, Ф. Жученком і П. Герциком є скарга на П. Левенця, ніби той погрожував їм «и безчестит их». Проте назване «товариство» просило «не о разборе их жалоб, а о том, чтобы... прислали в Полтаву кого из генеральной старшины для немедленнаго отобраныя от Левенца полковничьяго уряду и для передачи его другому...». Разом з тим, деякі з скаржників «в той час гвалтованный, утекши на свою (левую) сторону Днепра (из-под Чигирина), по под возами криючися, песок терли». Гетьман гнівно їм зауважив, що «не мешает прежде самим от нареканій оправдаться за те интриги, что и теперь они строят».

Ставши полковником у 1683 р., Павло Семенович «великія чинил Жученку досады и унижения; а тут же и пану Искре (зятю Жученка), ненавидячи его, задавал оскорбленія до гетмана всякими обидами описывал и всякаго часу искал безчестія и самое смерти их». Так свідчив його сучасник і особистий ворог В. Кочубей.

I. Мазепа, який став гетьманом замість І. Самойловича в 1687 р., замінив Павла Семеновича на Ф. Жученка (до 1691 р. з невеликою перервою). Проте 1692 р. Герцик зумів добитися від Мазепи підтримки і знову посів полковництво, яке полишив, ймовірно, вже через старість. Сам гетьман вважав його «цікавим».

1692 р. Павла Г. спробували використати в своїх воєнно-політичних комбінаціях прихильники козацького старшини Петрика (Іваненка Петра Івановича), який протягом 1691-1696 рр. із порівняно невеликою кількістю козаків і кримськими татарами спробував виступити проти царського війська, здійснив кілька нападів на Гетьманщину, але не знайшов підтримки в тамтешнього населення. А сталося Це так. До Петрика прибув один із козаків і почав запевняти того, що Герцик, який разом з полком розташувався поблизу Кобиляк, обіцяв із полтавцями підтримати їх у виступі проти «московитах». Насправді ж, коли до Полтави надійшов універсал — заклик приєднатися до повсталих, в місті перебував сам гетьман і він дав негативно-зневажливу відповідь. Ось як його зміст передав М. Костомаров: «Ми усі й старші й молодші дивуємося з твого безглуздя: хто тебе, таке щеня, настановив начальником...? З якої речі ти так турбуєшся й дбаєш про наше життє? Ми знаємо, що батько твій був старцем і жив у нас у Полтаві, а та, як був у школі, валявся по улицях між старцями і годувався під вікнами нашими недоїдками. Та не тільки не був у лицарських муштрах, але й у науці домовій, а після того хоч і втерся у військову канцелярію1, то й там обікрав товаришів, зрадив своєму панові (гетьману. — О. Г.) і утік на Запороже! Ми не ймемо віри тому, ніби до тебе прибув Калга-султан, бо не сподіваємося, щоб така важна особа пішла за тобою брехуном, щеням! Мабуть який циган зібрав тисячну юрбу голодранців з татар та й удає з себе султана!». Очевидно, що Герцик був досвідченою та обережною людиною і не міг йти на виступи, час для яких тоді ще не настав.

1 Петрик посідав посаду канцеляриста Генеральної військової канцелярії Гетьманщини.

Без сумніву, такого змісту лист відображав ставлення до Петрика більшості з гетьманського оточення, в тому числі й полтавського полковника. Ймовірно, що козак, прибулий до Петрика, лише вдавав з себе посланця Герцика. Намір же прилучити до виступу полтавців не вдався і нападники відступили.

Павло Семенович, як типовий представник тогочасної державницької еліта Гетьманщини, дбав про своє матеріальне благополуччя, а саме різним чином набував маєтки. Так, від гетьмана І. Мазепи він одержав у володіння села Вакулинці, Василівку, Стасовці, Яковці. 1694 р. у полтавського жителя С. Козельського купив під міським валом двір. Думав старшина і про духовне, був меценатом. Зокрема 1700 р. на його кошти побудовано поблизу Ближніх печер у Києво-Печерській Лаврі монастир на честь Воздвиження. Приблизно тоді ж він і помер. Поховали Павла Семеновича на території перед тим збудованого ним храму. В церкві на стіні тривалий час висів його портрет, поки, за деякими переказами, 1857 р. не був знятий у зв’язку з похованням тут митрополита Філарета (Амфітеатрова). Ніби один із монахів вирішив, що біля могили того недоречно, щоб висів портрет Герцика.

Нерідко документи П. Герцик підписував як Павло Семенович, а його син Григорій — Григорієм Павловичем.

Про його дружину відомо дуже мало. В джерелах згадується, що після смерті чоловіка вона володіла с. Вакулинцями та с. Яковцями.

Син — Григорій Павлович — був наказним полтавським полковником (1705), виявився одним із самих відданих і палких прибічників І. Мазепи та П. Орлика. Освіту здобув у Києві. Після Полтавської битви 1709 р. разом із Мазепою і шведським королем Карлом XII відступив у Бендери. Брав участь у похованні тіла свого гетьмана в м. Галаці (Румунія). Супроводжував у еміграції П. Орлика, після обрання якого гетьманом був призначений генеральним осавулом (1711-1719). Їздив на Запорозьку Січ, Кубань, а в грудні 1711 р. — у Константинополь, де схиляв сановних осіб підтримати прагнення козацтва в еміграції на чолі з П. Орликом у їх виборюванні незалежності України з-під гніту Московії. Проте його посольство хоча і було прийняте доброзичливо, але помітних реальних результатів не дало. Однак важливо і те, що саме виборювалося за кордоном. Так, у Константинополі Григорій Герцик разом із колишніми прилуцьким полковником Дмитром Горленком, генеральними суддею Климом Довгополим і писарем Іваном Максимовичем та ін. від імені П. Орлика добивалися допомоги у такому:

— звільнення України від панування царських можновладців і виводу російських полків;

— самостійного управління в країні на чолі з гетьманом;

— повернення всіх полонених у попередній війні та «мазепинців» із заслань;

— чіткого встановлення кордонів Гетьманщини з Польщею та Росією, «які всім відомі»;

— відшкодовування царатом українцям всіх збитків, завданих у Північній війні.

Після підписання в м. Яссах Прутського трактату 1711 р. між Росією і Туреччиною про припинення воєнних дій значна кількість колишніх прихильників І. Мазепи втратила надію на перемогу в своїй справі й вирішила залишити Бендери, П. Орлика та повернутися до Гетьманщини, покаятися Петру І. Проте можливість для них настала лише 1715 р., коли їм це дозволив здійснити царський уряд через свого представника — посередника в Константинополі барона П. П. Шафірова. Повернулися тоді прилуцький полковник Д. Горленко, генеральні обозний І. Ломиковський і писар І. Максимович та ін.

З 1715 р. Григорій Герцик проживав у Стокгольмі, куди переїхав з П. Орликом, старшинами Ф. Мировичем, Ф. Нахимовським та ін.

Шлях на Швецію Григорій Герцик з братами подолав такий. Спочатку їхали через Угорщину на Відень, від нього на Стралзунт, де певний час мешкали. Далі: Руген, Сканія, в якій Герцикам виділили квартиру в Християн-штаті. Потім Григорія взяли на роботу в Крольскрон.

У «шведський період», як потім зізнався на допиті сам Григорій Герцик, П. Орлик доручив йому їхати на Запорозьку Січ, шукати підтримки у козаків, але вони сумнівалися в позитивному результаті цього акту. Проте шведську владу слід було переконати в протилежному, щоб не втратити престиж політичних діячів. Тому гетьман в еміграції сам написав сфальсифіковану грамоту на випадок відмови запорожців і передав Герцику, щоб той в разі невдачі вислав її в Стокгольм із Бреславля.

1719 р. Орлик послав його в Польщу з дипломатичною місією: передати сенаторам листи із проханням про співпрацю. Крім того перед ним поставили завдання встановити тісні контакти з запорожцями та кримським ханом. Проте, пославшись на хворобу, Григорій Павлович залишився в Польщі. Подальші події розвивалися так. Він зупинився у Варшаві в будинку Понятовського, де тимчасово мешкали Мирович і Нахимовський. Зрозумівши, що надії на швидку війну з Росією нездійсненні, Герцик почав зволікати з виїздом. Коли царський резидент у Польщі кн. Г. Долгорукий довідався про нього, то відразу наказав заарештувати його. Місцева влада висловила з цього приводу рішучий протест. Тоді агенти Москви вивезли свого арештанта до Росії. У Санкт-Петербурзі, після суду, він був ув’язнений в Петропавлівську фортецю, суворо утримувався під вартою в Адміралтействі, а потім (десь у кінці 1727 р. — на початку 1728 р.) одержав можливість поселитися в Москві з дружиною й дітьми. Там за ним безпосередньо наглядали капрал Биков і солдат Лободин. Остаточну свободу одержав лише 1735 р. У «московський період» свого життя колишній старшина і відомий вояка, патріот, щоб прогодуватися займався медичною практикою. Частину його маєтків було відібрано і передано спадкоємцям постраждалого від Мазепи В. Кочубея, а йому особисто було заборонено виїздити в «Малоросію». Помер у Москві.