100 Великих постатей і подій козацької України

КОЗАКИ ЗА МЕЖАМИ БАТЬКІВЩИНИ

«Світ не без добрих людей!» Це прислів’я має давнє походження, інтернаціональний зміст і безпосередньо стосується українців. Наш народ з сивих давен приймає іноземців, щиро надає їм можливість постійного проживання у своїй країні. В архівах збереглися документи другої половини XVII—XVIII ст. з численними згадками про прохання поляків, німців, італійців, французів, вірмен, молдаван, татар, представників багатьох інших національностей дозволу назавжди оселитися в Україні, зокрема в Гетьманщині. Причини їх переїздів були різні: політичні, релігійні, соціально-економічні тощо. Коли ж проаналізувати, що спонукало до виїзду українців за межі батьківщини, то це здебільшого проблеми віросповідання, освітянські, необхідність підвищення професійної майстерності. Впадає у вічі те, що значна частина з них досить рідко мала на меті виїзд за кордон назавжди. Навіть політичні вигнанці, такі як запорожці, мазепинці, ватажки народних повстань, як правило, не полишали надії повернутися назад. Як свідчить народна мудрість:

Нема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка,

нема ж і роду ріднішого, як матіночка.

За доби Хмельниччини та перші роки після неї на еміграційні процеси українців помітно впливала внутрішня політика уряду Речі Посполитої і насамперед поколонізація на території тих їхніх земель, на які в тій чи іншій мірі продовжувало поширюватися управління шляхти (передусім західні та правобережні регіони України). Так, 10 липня Сейм у Варшаві видав розпорядження, щоб усі особи не католицького віросповідання, коли найближчим часом не стануть католиками, залишили межі країни. У зв’язку з цим, протягом другої половини 1658-1660 рр. з Польщі, а також Волині, Прибужжя, частково Білорусі багато іновірців виїхало до Голландії, Німеччини (в райони на берегах Рейну), Англії та Франції. Окремі українці перебралися за океан — до Америки. Сучасний американський дослідник Л. Толопко серед списків емігрантів виявив імена та прізвища суто українського походження: Микола Оріх, Петро Луг, Данило Звір, Антін Самбір, Яків Шийка, Андрій Кисіль, Петро Степ, Матей Гора, Мартин Рудий, Християн Галицький. Серед солдатів Дж. Вашінгтона (1732-1799) зі штату Пенсільванія (вони поселилися тут раніше) були: Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман, Давид Лата. Вояки з України були представлені в штатах Джорджія та Вірджинія.

Наведені факти спростовують поширену в історіографії думку про те, що історія вітчизняної еміграції до США почалася з середини 60-х років XIX ст.

Безперечно, буревії Національної революції та Визвольної війни середини XVII ст. не могли не викликати від’їзди з України представників різних національностей. Зокрема від вояків Б. Хмельницького постраждали не лише поляки, що можна пояснити обставинами бойових подій, а й численне єврейство. Одним із них був і рабин із Заслава (Волинь) Натан Ганновер, який перебрався до Венеції, де 1653 р. опублікував свої відомі спогади гебрайською мовою (перекладені також французькою, німецькою, російською), а потім жив у Яссах. Помер в Італії.

Приблизно тоді в західноєвропейській літературі починають вживати термін «українська мова».

З воєнними подіями другої половини XVII ст. пов’язане також переселення українців до Австрії. 1683 р. загони козаків на чолі з полковником С. Палієм брали активну участь у визволенні Відня від турків. Окремі з них залишилися там мешкати, а Юрій Кульчицький з-під Самбора (Львівщина) став навіть тамтешнім національним героєм, якому у Відні спорудили пам’ятник.

Особливо активно проходив виїзд за кордон із кінця XVII ст. і протягом усього XVІІI cт. Жителів Гетьманщини у виробничих і релігійних справах, з метою набуття освіти. Так, за 1725 — початок 1730-х років маємо десятки справ митниць, які зафіксували переїзд на територію Речі Посполитої купців, міщан, монахів та інших осіб. Щоправда, більшість із них прямували до українських міст і сіл, але деякі й безпосередньо до Польщі, зв’язок з якою не переривався.

Безпосередньо ґрунтовну освіту за кордоном здобув Данило Братковський, автор віршованої книги «Світ, переглянутий частково» («Swiat ро czesci przeyrzany») і учасник визвольного руху проти шляхетсько-польського панування на Правобережжі початку XVIII ст. Він також вважається автором відозви до боротьби проти засилля єзуїтів та уніатів. У Краківській академії (після Києво-Могилянської колегії) навчався Варлаам Ясинський — пізніше — ректор Києво-Могилянської колегії (1669-1673 рр.), настоятель Києво-Печерського монастиря, а потім Київський митрополит. Він піклувався про поліпшення становища православних у Польщі, зміцнення з ними зв’язків у межах Речі Посполитої.

Козацький старшина В. Дунін-Барковський

У м. Яворові (Галичина) 1658 р. народився Симеон Яворський. Після 1668 р. він разом із батьками переїхав у с. Красилівку, поблизу м. Ніжина. Близько 1673 р. розпочав навчання у Києво-Могилянському колегіумі, з 1684 р. здобував освіту в єзуїтських школах Львова, Любліна, Познані, Вільно. Був змушений прийняти католицтво під іменем Станіслава-Симона. Як зазначив дослідник Г. Нудьга, перехід у іншу віру той пояснював так: «Отступство от благочестивыя веры учинил не серцем, но єдиними усты сотворих, наук ради». Проте з поверненням до Києва, знову перейшов до православ’я (під іменем Стефана, 1689). С. Яворський був митрополитом рязанським і муромським, а згодом — екзархом і охоронцем всеросійського патріаршого престолу, широко відомим як автор багатьох проповідей, богословських трактатів, віршів тощо. У багатьох своїх творах він прагнув розкрити зміст «каменю веры православной», «знаменія пришествія антіхрістова и кончины века», чому й перебував під пильним наглядом єзуїтів.

Зазнав переслідувань у Польщі «за благочестие греческого исповедования» уродженець м. Умані, автор історичних творів і перекладач Степан Лукомський (1701 — між 1770-1779). Розпочавши 1712 р. своє навчання у Києво-Могилянській академії, він згодом поїхав здобувати на Захід «латинское учение». Там до нього як православного «малоросіянина» нерідко ставилися вороже, тому 1726 р. йому довелося повернутися до Києва, де він і завершив навчання. Згодом Лукомський посідав посади в Генеральній військовій канцелярії, був сотником Яготинської та Переяславської сотень. Помер у Прилуках.

Окремим напрямком для «мандрів» було святе місто Єрусалим. Так, ченці Макарій і Сильвестр Спасового монастиря з Новгорода-Сіверського в 1704 р, здійснили подорож до нього, яку потім описали. Схожий шлях пройшли й залишили нотатки про це ієромонахи Борисоглібського монастиря Чернігівської єпархії Іполіт Вишенський (у 1707-1709) і Києво-Печерської лаври Варлаам Лісницький (у 1712-1714). Останній деякий чає жив і творив у Константинополі.

Лука Яценко (1729-1807) з-під Полтави — ієромонах і намісник тамтешнього Христовоздвиженського монастиря 1764 р. виїхав на Схід. Проживав деякий час в Єрусалимі. У Константинополі під іменем Леонтій в сані архімандрита посів місце настоятеля посольської церкви. Відмінно володів грецькою, італійською, турецькою та французькою мовами. По собі залишив опис своєї подорожі в 13-ти томах, а також інші твори. Помер у Константинополі.

Нотатки про поїздку до Єрусалима 1749 р. вів і чернець Мотронинського монастиря, що на Чигиринщині, Серапіон.

За 24 роки мандрів (з 1724) Василь Барський відвідав Італію, Грецію, Палестину, Сірію, Аравію, Єгипет. Уродженець Полтави Петро Величковський (1722-1794 рр.) на 19-му році життя, прийнявши чернецтво, під іменем Платона (!), а згодом Паїсія жив у монастирях Молдови, на Афоні, був священиком у Мернополянському скиту (Валахія), де написав кілька богословсько-полемічних творів. Автор драми, панегіриків, курсів філософії Михаїл (Мануїл) Козачинський (1699-1755), який народився в Ямполі в шляхетній родині, 1733 р. виїхав до Сербії, де став перфектом і викладачем школи в Карлівцях. З часом він повернувся в Україну, до Києва, а згодом жив і помер у Слуцьку. Історик Петро Симоновський (1717-1809), який написав «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о воєнных его делах, собранное из разных историй иностранных...» (1765), після закінчення Києво-Могилянської академії навчався і працював учителем у Варшаві, слухав лекції професорів Кенігсберзького, Лейпцизького, Галльського та інших університетів.

Загальновідомі закордонні мандри славетного філософа та поета «козацького роду» Григорія Сковороди (1722-1794) з Полтавщини; зокрема до Угорщини в м. Токай.

Художник Антон Лосенко (1737-1773) з Глухова в 1760-х роках проживав і вчився у Франції й Римі у відомих майстрів Ж. Рету, Ж.-М. В’єна та інших. Йому судилося стати першим академіком історичного живопису в Російській імперії. Був нагороджений медаллю французької Королівської академії за свої малюнки (1764).

Композитор і співак із козацької родини Максим Березовський (1745-1777) після роботи у придворній капелі у м. Оранієнбаум навчався у Болонській академії (1769-1773), де отримав звання академіка. В 1774 р. у Ліворно (Італія) він поставив першу українську оперу «Демофонт». Композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825), який народився у Глухові, також удосконалював мистецтво композиції в Італії (з 1769 до 1779). Від названих композиторів великий Моцарт перейняв стиль, близький до народного (в хоровому і оперному мистецтві, в інструменталістиці).

Як свідчать архівні джерела, десятьох козаків Миргородського та Київського полків, які добре володіли турецькою і татарською мовами, залучали до перевезення офіційної кореспонденції з Гетьманщини до Царгорода (1729-1730).

Українські шляхтичі й старшини виїздили за кордон на лікування. Так, у «Доношенніи» в Малоросійську колегію 1766 р. бунчуковий товариш П. Лисенко пояснював: «Находясь... в чезсоточной болезни, сколько ко излеченію оной сменил здешних медиков, но никакова поправленія в здоровье моем не чувствую, почему намерен для лечения... ехать в ближайший немецкий край Курляндию к известному мне в город Митаве доктору».

Нова генерація українських «панів» просила у представників гетьманського правління дозволу, щоб на навчання за кордон послати своїх дітей. «Имею я намереніе отправит сина моего Максима, — писав бунчуковий товариш В. Дунін-Борковський у Малоросійську колегію 29 березня 1766 р., — к наукам в иностранные земле, того ради о дачи ему... з будучими при нем служителми... к свободному проезду обыкновенного пашпорта милостиваго разсмотренія и отправл'енія всепокорннейше прошу». Схожого листа наступного року написав і підкоморій Іваницького повіту Г. Горленко стосовно навчання свого сина Петра «в немецком крає», м. Галляїї.

Траплялося, що дозвіл на навчання за кордоном отримували і селяни. Так, житель с. Краслян Прилуцького повіту Ф. Могилевич придбав 1784 р., «свидетельство» на право вивчення мов у Венеції та інших містах Італії.

Військовий товариш Белушенко просив паспорт для поїздки в Сицилію, щоб продати там волів (1765). А полтавські купці відвідували Грецію та Сілезію. 1749 р. син генерального хорунжого В. Ханенко мав намір виїхати до Італії, а потім Німеччини, щоб здобувати там освіту.

Нерідко шлях українців в іноземні краї проходив через Росію, зокрема міста Москву та Санкт-Петербург. Зрозуміло, що потрапивши за кордон, багато з них залишалися там назавжди.

Джерела зафіксували й інші, окрім наведених вище, випадки потрапляння українців за межі своєї батьківщини, наприклад, полон. Відомі факти, коли, скажімо, греки, які мешкали в Туреччині, викуповували полонених православних і сприяли їхньому поверненню додому. 1755 р. захопленого козака Ніжинського полку татари продали греку, той передав його голландському консулу в м. Ізмир, а останній — російському консулу. Втікачі з України та Польщі нерідко оселялися в межах володінь кримського хана. Чимало жителів Гетьманщини освоювали простори Слобожанщини, а в другій половині 80-х років XVIII ст. були переселені царським урядом у Кавказьке намісництво.

Природно, що за таких обставин неодмінно виникали родинні зв’язки представників українського етносу з іноземцями. У зв’язку з цим цікаво, що, наприклад, житель м. Золотоноші Іван Мелеса був родичем мелитинського єпископа Анатолія (1756 р.).

За спостереженнями Г. Нудьги, переселенці з України в Західній Європі почали фіксувати свою національну приналежність десь із середини XVII ст. — цілком очевидно, що це відбувалося під впливом бурхливих подій Хмельниччини. Найраніше такі записи можна побачити у списках студентів університетів Падуї, Кенігсберга тощо. Українці, розраховуючи на толерантне до них ставлення, проти своїх прізвищ нерідко зазначали, що вони є русинами, українцями, козаками, старшинами, запорожцями, православними.

Спочатку виїзд за кордон для навчання державна влада, зрозуміло за складних фінансових і воєнних обставин, не могла забезпечувати належним чином. Тому туди їхали, йшли люди різних соціальних верств, бідні та заможні: «... на собственном своем коште, ... для продолжения и получения высших наук ради пользы отечества».

Про масовість виїзду за кордон може, наприклад, свідчити такий факт. Протягом XIV—XVIII ст. лише в університеті Падуї навчалися та здобували наукові ступені понад 600 юнаків-українців.

Існує припущення, що в Нідерландах, Лейденському університеті, навчався славетний сподвижник Б. Хмельницького — Максим Кривоніс. Цей навчальний заклад закінчив і син гетьмана К. Розумовського — Григорій. Загалом у XVIII ст. тут здобули освіту понад 50 чоловік з Лівобережжя.

На початку XIX ст. джерела зафіксували наявність українців у Венесуелі. У портовому місті Маракайо навіть існував готель «Україна», керівництво якого користувалося значними пільгами, зокрема мало право екстериторіальності. І сьогодні там стоїть вілла з такою ж назвою, побудована ще 1830 р.

На викладацьку роботу в Болгарію виїздили випускники Києво-Могилянської академії.

У Чехії українці становлять автохтонну етнічну групу. А починаючи з 1751 р., вони масово переселяються до Югославії.

Вихідці з Полтави навчалися в Шотландії, а з Конотопа — Голландії.

Еміграція (або вигнання) з політичних мотивів мала зовсім інший характерний і зміст порівняно з добровільним виїздом за кордон. Зрозуміло, що насамперед унаслідок Хмельниччини постраждало польське панство. Воно повсюдно тікало за межі Гетьманщини або ж знищувалося повсталим людом на місцях. Одночасно виганялися іноземні Війська. Народна пам’ять зафіксувала й оцінила перебіг тих подій як одну з найславетніших сторінок в історії українців. Про що і йдеться в одній з історичних дум про сподвижника Б. Хмельницького І. Богуна, який 1651 р. «стояв» зі своїм полком «У Вінниці на границі».

Напередодні Національної революції магнатам, шляхті і католицькому духовенству Речі Посполитої у межах Наддніпрянщини належало близько 1400 маєтків, де проживало багато управляючих і прислуги польської національності. В середині XVII ст. більша частина цих земель опинилася в руках повстанців. Причому «от изгнанія з Малой Россіи ляхов» почався новий відлік часу.

Наведемо кілька характерних прикладів. Так, у 1630 р. у Київському повіті перебувало близько 6 тис. польських жовнірів. Після 1654 р. їх «змінили» російські ратні люди, причому майже в такій же кількості. 1705 р. мешканці с. Пороховня (Новгород-Сіверщина) пригадали, що на їх землях «до Хмелнитщины.., когда... еще лядская держава тут была» проживав «неякийсь» пан Песочинський, а потім його не стало.

Цілеспрямований же виїзд за кордон українців Гетьманщини розпочався в роки так званої Руїни або «Смути», як їх назвав М. Грушевський. Це були 60-80-ті роки XVII ст. Саме тоді лівобережний гетьман І. Брюховецький розпочав своїх політичних супротивників, за згодою царського уряду, відправляти у заслання до Москви, а непокірні села і містечка спалювати. Їх населення тікало в різних напрямках, щоб уникнути переслідувань. Політична орієнтація деяких правобережних гетьманів, таких, наприклад, як П. Дорошенко, на Кримське ханство і Туреччину обумовлювало перебування на їх території українських вояків, державних діячів і, безперечно, емігрантів.

У 90-х роках XVII cт. однією з найцікавіших постатей, з тих, хто утік на територію Кримського ханства, був старшина, родич генерального писаря Б. Кочубея Петро Іваненко, відомий як Петрик. У вітчизняній історіографії його нерідко називали «останнім українським демагогом», бо він від імені фактично не існуючого «удільного князівства Київського, Чернігівського та Війська Запорозького» підписав угоду з ханом про перехід Лівобережжя під владу Османської імперії та за згодою останнього проголосив себе «гетьманом». Зібравши поряд себе близько 500 козаків, Петрик виступив проти І. Мазепи; мотивуючи це захистом України від утисків Московії. Крім того, що спровокував кілька нападів татарських можновладців на українські землі, нічого практичного він не досяг.

Григорій Сковорода — мандрівний філософ. Художник С. Васильківський. 1778-1782 рр.

На початку XVIII ст. найяскравішими постатями в еміграції, безперечно, були І. Мазепа, П. Орлик і так звані мазепинці. Зокрема перший, в кінці 1708 р. (за участю козаків Гетьманщини та запорожців) уклав угоду зі шведським королем Карлом XII, яка передбачала незалежний політичний статус Української держави. А після подій, добре відомих і всебічно описаних в історичній літературі, він опинився з незначною частиною свого війська на території турецьких володінь. Незабаром помер поблизу Бендер у с. Варниці й був похований у кафедральній церкві Св. Юрія у м. Галаці (Румунія).

Генеральний писар (1702-1708), гетьман Правобережної України (1710-1714) і гетьман України в еміграції (1714-1742) П. Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710) та ханом Криму (1711, 1712). Постійно виступав за незалежність українського народу і закликав багатьох володарів світу підтримати його боротьбу проти засилля Московії. Про це, наприклад, йшлося у його листі до запорожців від 11 січня 1721 р.

Зокрема у Швеції він перебував з 1714 р., у Австрії — з 1720, потім знову — Швеція, далі — Чехія, Греція, Молдова. Помер у м. Яссах.

Помітною подією стало складення в еміграції 16 квітня 1710 р. в оточенні П. Орлика так званих «Пактів та Конституції прав і вольностей Війська Запорожського». В історіографії документ отримав назву «Конституція П. Орлика» та визначений, як перший конституційний акт Гетьманщини. Згідно з цим документом, українська православна церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави вздовж р. Случ; Запорожжю поверталися значні володіння; неабияк зростали влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників та значення козацьких рад. І хоча ці плани не знайшли реального втілення у життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні. Документ засвідчив усьому світові демократичні засади політики гетьмана України в еміграції.

У джерелах відсутні загальні дані про обсяг еміграції з Гетьманщини. Проте деякі вчені вважають, що через міграційні процеси, а також виїзд за кордон на території Лівобережної України протягом 1719-1782 рр. кількість українців зменшилася на 3,2%. Причому наприкінці XVIII ст. чітко визначається новий напрямок переселення — Північний Кавказ (Землі Війська Чорноморського). Приблизно за 60 років (з 1795 до 1858) відсоток українців тут зріс у 7,7 разів.

Важливим аспектом є те, як вихідців з України сприймали за кордоном, як світ реагував на події, що відбувалися в Гетьманщині. Зокрема стосовно української етнічної спільності, найчастіше вживали термін «нація» (як визначення). Поширювався він безпосередньо і на козаків. Наприклад, А. Тайлер (Tyler) у своїй книзі про козаків, виданій в Единбурзі (Шотландія) 1685 р. зазначив: «Україна — це край населений свободолюбною нацією ... Козаки... дуже люблять свободу і не зносять нічийного ярма». Про щось схоже йшлося і в листах французького дипломата Безенуаля до свого короля (1709), кардинала Альбані до П. Орлика (1728), графа і посла в Польщі де Броглі. У праці француза Карла Лесюра «Історія козаків» (1812) людей військового стану визначено як «стару націю, початки якої губляться в темряві старих віків». На думку цього автора, «жорстокий» Петро І «мав жажду крові цілої (української) нації». На підставі документів міністерства закордонних справ, Лесюр описав знущання Меншикова, Шереметєва та деяких інших царських сановників над українським населенням після Полтавської баталії.

З погляду колишнього професора Українського вільного університету в Празі Сергія Шелухіна, в XVII—XVIII ст. політонім «Україна» широко використовувався в зарубіжній публіцистиці, а саме «українське ім’я» вважалося символом свободи і боротьби, за права і вольності; народ прославлявся за «свободолюбіє». Отже, протягом усього періоду існування Гетьманщини представники української еліти виїздили за її межі практично в усі цивілізовані країни. Їх знав світ, хоча і по-різному приймали за кордоном. Саме наявність української козацької держави дала широкі можливості для спілкування з іноземцями в різних галузях культури та економіки, вирішувати проблеми в політиці й віросповіданні.