100 Великих постатей і подій козацької України

БУЛАВІНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1707—1709 рр. І УКРАЇНА

Цей вибух народного гніву став одним з наймогутніших збройних виступів козаків і селян у Росії та Україні проти соціального гноблення. Нерідко вченими — суспільствознавцями визначається як війна, названа за ім’ям керівника К. О. Булавіна. Одними з найважливіших його причин стало прагнення Петра І скасувати традиційне право запорозьких і донських козаків на самоврядування, заборонити їм приймати до себе селян-утікачів — головне джерело поповнення їх складу. Безпосередньо початок масового протесту проти зловживань царських сановників і місцевої старшини зумовив указ імператора кн. Ю. Долгорукому від 6 липня 1707 р. про захоплення у 8 донських станицях і повернення на попередні місця проживання до своїх можновладців близько 3 тис. різного «звання» осіб. Виконання указу супроводжувалося з боку солдатів нечуваними жорстокостями щодо чоловіків, жінок і навіть дітей. Очолив повстання Кіндрат Булавін, який тоді охороняв кордон поблизу р. Донець і м. Бахмута, де Донське військо мало у власності соляні варниці, а козаки займалися промислами. З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, ватажок спочатку пішов у степ, потім досяг берега Айдари й поблизу Шульгин-городка в ніч з 8 (19) нa 9 (20) жовтня 1707 р. несподівано напав на каральний полк під командуванням Ю. Долгорокого, що налічував 1 тис. чол. Князя, офіцерів і солдатів було забито. Незабаром чисельність повстанців зросла з 200-250 чол. до 2 тис., а народний рух поширився на всі станиці верхньої течії Дону. Довідавшись «о возмущеніи» в цьому регіоні, цар послав значні регулярні війська для придушення повстання. Проти заколотників виступив донський отаман Л. Максимов. Сутичка з останнім у листопаді змусила К. Булавіна відступити до Бахмута і чекати там допомоги від запорожців, татар і, можливо, І. Мазепи. Згодом ватажок наказав своїм сподвижникам М. Голому, С. Драному, І. Некрасову, Л. Хохлу (Хохлачу) та деяким ін. перейти Донець і стати за р. Міус, сподіваючись на нове поповнення за рахунок втікачів з Гетьманщини і Дону. А сам, залишивши підпорядковані загони, з небагатьма козаками подався до фортеці Кодак, потім — до Коша, щоб домовитися про допомогу із запорожцями.

Є підстави вважати, що таємна угода між ними тоді була досягнута, хоча січова старшина й намагалася відмовити низовиків від масового виступу на боці Булавіна. Деякі дослідники вважають, що той діяв на українських землях за прихованого сприяння гетьмана Лівобережної України І. Мазепи. Проте останній офіційно надіслав запорожцям універсал з наказом заарештувати Булавіна й, закутого в кайдани, перевезти до своєї резиденції в Батурин. Січовики ж дозволили Булавіну та його сподвижникам до весни

1708 р. отаборитися навколо Кодака й вербувати добровольців. На придушення повстання Петро І виділив 20 тис. регулярних військ під командуванням брата вбитого князя Долгорукого — Василя Володимировича. За наказом першого І. Мазепа 7 березня 1708 р. організував проти булавінців похід Полтавського та кінного охотницького полків. Булавін полишив Кодак, дійшов до р. Міус, а звідти разом із загонами С. Безпалого, М. Голого, С. Драного, І. Некрасова, Л. Хохлача (загалом — близько 9 тис. чол.) вирушив на Дон. Щоб перетнути їм шлях, з Черкаська виступив отаман Л. Максимов з «вірнопідданими» донськими козаками. На р. Голуба Максимову вдалося розбити передовий загін бунтівників і вийти на їхні головні сили. 20 квітня поблизу Панщиного городка на р. Лисоватці (притока Дону) стався кривавий бій. У підсумку Максимов зазнав відчутної поразки, втратив гармати і з невеликими залишками вояків, переслідуваний булавінцями, відступив до осередку тамтешнього козацтва — Черкаська.

Подолавши опір деяких станиць, що підтримували уряд, Булавін 12 травня хитрістю й силою захопив Черкаськ. Відтявши голови кільком старшинам — угодовцям, поміж них і Л. Максимову, покаравши інших супротивників, повстанці на загальній козацькій раді (колі) проголосили свого головного ватажка військовим отаманом. Народний рух охопив Дон, понад 40 повітів Південної Росії, де мешкало, крім росіян, багато українців, а також велику територію Слобожанщини. Зокрема, в межах останньої повстанців очолювали Безпалий, Голий, Драний. Основну ж військову силу Булавін направив на Азов. Не відмовився він і від попередніх намірів штурмом узяти Москву, розраховуючи на участь у поході не тільки російських і українських козаків і посполитих, а й терських козаків, жителів Поволжя і т. д. Тим часом на Січі спалахнула бійка між сіромою, яка підтримувала наміри Булавіна, та старшинами із заможними козаками, котрі негативно поставилися до участі у війні запорожців. З Києва сюди прибули навіть священики, щоб умовити низовиків не приставати до бунтівників. Проте переважна більшість козаків спромоглася переобрати кошового отамана та суддю й вирішила виступити на підтримку.

Царське військо чисельністю 32 тис. чол., до складу якого входили козаки на чолі з ізюмським полковником Ф. Шидловським, скористалося розпорошеністю загонів Булавіна й 2(13) липня поблизу м. Тора (тепер м. Слов’янськ Донецької обл.) Крива Лука вщент розбило ватаги С. Безпалого та С. Драного. Потім під Азовом зазнала поразки й основна частина (до 5 тис. чол.) булавінців. Відчуваючи непевність становища керівника й дуже поріділих лав його прихильників, супротивники отамана під головуванням обраного ними старшини І. Зерщикова організували в Черкаську змову. Внаслідок неї, за деякими даними, Булавін, оточений ворогами, 7 (18) липня застрелився (за іншими відомостями, його вбили вояки Зерщикова). Частина найближчих сподвижників ватажка була схоплена й відправлена до Москви, де зазнала різних покарань з боку влади. Після загибелі Булавіна, загін керований І. Некрасовим відступив у межі володінь кримського хана — на Кубань. Групи М. Голого та С. Безпалого продовжили боротьбу до початку 1709 р. Придушивши повстання, каральні війська спалили десятки донських станиць і сотні сіл, мешканці яких брали в ньому участь, закатували тисячі полонених, причому не милували ні жінок, ні дітей. Старшин, які виступили проти Булавіна, царський уряд щедро нагородив. Козацька верхівка Ізюмського полку, зокрема, одержала у винагороду землі вздовж річок Бахмут, Красна і Чорний Жеребець, а також дозвіл заснувати там соляні «заводи».