100 Великих постатей і подій козацької України

МІЖ МОНАРХІЧНИМИ ДВОРАМИ ЄВРОПИ ТА АЗІЇ

Прагнення українського козацтва до автономії наприкінці XVI — першій половині XVII ст. призвели до того, що воно у статусі корпоративної військово-політичної структури розпочало боротьбу за свої «права і привілеї» та, з метою впливу на польсько-литовського короля (який перед тим був довголітнім сюзереном Війська Запорозького), звертається до сусідніх монархів із проханням про прийняття на військову службу й надання допомоги. Наслідком цих дій стало те, що козацтво перетворилося на ту силу, що порушила тогочасну міжнародну систему відносин і, зрештою, поступово набула рис суб’єкта міждержавних стосунків Центральної, Південно-Східної та Східної Європи.

Українська ранньонаціональна революція середини XVII ст., яку в 1648 р. розпочав шляхтич і козацький старшина Богдан Хмельницький, стала своєрідним продовженням загальноєвропейської Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Завдяки впроваджуваній Б. Хмельницьким гнучкій зовнішній політиці, яка базувалася на концепції т. зв. полівасалітетної підлеглості, Українське гетьманство утвердилося в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону. На території Центрально-Східної Європи з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що їй у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори, в т. ч. і азіатського континенту. Гетьман Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом «dux», що прирівнювалося до князівського титулу.

Гетьман України уклав низку міжнародних угод, серед яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо «возз'єднання», «приєднання», «об’єднання» і т.д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Українським гетьманатом і Московським царством виникли два документи — 23 пункти-«статті», які послав Б. Хмельницький до Москви і які мали лягти в основу майбутнього договору та 11 пунктів-«статей», які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих «статей» (їх називають ще «Березневими») дотримувалися протягом наступних років. Одночасно Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати захист турецького султана та рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже він «лякав» одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для новоутвореної козацької держави.

Політику Б. Хмельницького продовжили його наступники на гетьманській посаді. Однією із причин досить частої зміни урядами І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері, М. Ханенка, П. Дорошенка, І. Брюховецького, І. Мазепи, П. Орлика та інших гетьманів своїх протекторів протягом 60-х рр. XVII — початку XVIII ст. була неможливість забезпечення об’єднання України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства — тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу. Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку між монархом-сюзереном і станами залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Б. Хмельницького.

Однак вже під час правління його наступника І. Виговського ситуація дещо змінюється, зважаючи на делегування цим гетьманом частини своїх владних повноважень королеві Речі Посполитої. Правовий статус гетьмана Ю. Хмельницького, згідно з Чуднівським трактатом 1660 р., значно понижувався: з васального, але все ж таки володаря України, він перетворювався на регіментаря-управителя з обмеженими адміністративними правами. Однак цей його статус все одно був вище за той, який планувалося впровадити в Україні відповідно до укладеної в 1659 р. з Московською державою Переяславської угоди. Отже, з цього часу планувалося, що безпосереднім сувереном України стане король Речі Посполитої, як це й було до 1648 р. Однак цьому двохсторонньому правовому акту випала така ж сама доля, що і Гадяцькій угоді 1658 р. — їхні положення залишилися лише на дипломатичних паперах.

Незважаючи на принесену присягу «дідичному пану», Ю. Хмельницький й надалі вважав себе за фактичного володаря Українського гетьманату. Це підтверджувало й підписання гетьманом мирних договорів з Кримським ханатом, і висилання до Стамбула чисельних козацьких посольств, що засвідчили зовнішньополітичну самостійність гетьманського уряду та бажання молодшого сина Б. Хмельницького знайти собі кращого протектора. Найсильнішим аргументом, що закріплював реальний статус гетьмана-володаря, були його кроки щодо усунення з української території польських урядовців — старост і підстарост, а також державців королівських маєтностей. Такі дії скасовували постанову вального сейму Речі Посполитої про повернення шляхти в Україну та суперечили змісту Чуднівської угоди.

Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Але це вже відбувалося за гетьманування П. Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою «королівської милості». Наступного року він відправив українських послів на черговий вальний сейм, наказавши їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана повинна була відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї (й так урізаної угодою 1660 р.) влади, викликало незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, що Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому були окреслені статус гетьмана як васального володаря України, а у другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Колабораційну діяльність П. Тетері в кінці 1660-х — першій половині 1670-х рр. продовжили інші гетьмани — М. Ханенко і О. Гоголь.

Гетьман Д. Многогрішний

Разом із тим з 1667 р. політику полівасалітетної підлеглості гетьманату відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти П. Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало на меті порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин гетьманату. Але в той же час Дорошенко налагоджує стосунки з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем, а саме — обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир’я між царем і польським королем та певною мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра». Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також султанську протекцію, гетьман неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всіх українських земель під зверхністю московського монарха. Та це було лише декларацією, з огляду на складні дипломатичні комбінації гетьмана. їхньою ж кінцевою метою було якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні.

Турецька протекція (як і будь яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П. Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник Дорошенка, правобережний гетьман М. Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Але протягом 1675-1676 рр. така політика гетьманського уряду П. Дорошенка зазнає краху. Його добровільний перехід на бік російського монарха і здача булави на користь І. Самойловича стало відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу Українського гетьманства, що було розділене між Варшавою, Москвою і Стамбулом.

Отже, можемо відзначити факт визнання правителями козацької держави підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так гетьман Б. Хмельницький протягом 1654-1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І. Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю. Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Від 1663 р. лівобережний гетьман І. Брюховецький ревно дотримувався царської зверхності, але у 1668 р. вирішив прийняти османський протекторат. Майже так само діяв і його наступник Д. Ігнатович (Многогрішний) протягом 1669-1672 рр. Гетьман П. Дорошенко у 1669-1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. І. Самойлович хоча й притримувався протягом усього свого правління (1672-1687) зверхності царя, але наприкінці гетьманування був звинувачений у «зраді» Москві. Як відомо, І. Мазепа у 1708 році обміняв російську зверхність на захист шведського короля. Цього ж курсу притримувався і його наступник П. Орлик. Витоки такої поведінки основних творців міжнародної політики гетьманства слід шукати у практиці міждержавних стосунків країн Європи та Азії на переломі середньовіччя та ранньомодерного часу.

Українські правителі, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність ранньомодерної Української держави. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень.