100 Великих постатей і подій козацької України

САМУСЬ

Так склалося, що Самійлу Івановичу або Самусю (саме таким прізвиськом підписував більшість листів цей козацький провідник) до цього часу не присвячено жодної історичної розвідки, якщо не згадувати наукових праць, де його ім’я згадується в контексті загальноісторичних подій. Хоча більш ніж триста років тому, в 1702 р., він став на чолі одного з найбільших повстань українців проти засилля іноземної влади на Правобережній Україні, яке сучасники називали не інакше як «друга Хмельниччина». Окрім того, починаючи із середини 80-х рр. XVII ст., Самусь був одним з чільних полковників правобережного Війська Запорозького, а з 1693 р. очолив його на посаді наказного гетьмана. Також Самусь активно підтримував свого довголітнього побратима фастівського (білоцерківського) полковника Семена Палія в боротьбі з татарами і поляками та бажанні бачити Україну вільною від усілякого іноземного панування.

Про походження, місце та рік народження героя нашого нарису майже нічого не відомо. Можливо, він народився на Переяславщині десь у середині 50-х рр. XVII ст., адже ще у 1703 р. тут проживали його рідні, в т.ч. і рідний брат. Хоча, може бути, що Самусь походив з Вінниччини, зважаючи на те, що протягом певного часу очолював славнозвісний Вінницький полк як адміністративну і військову одиницю. Очевидно, в 70-х — першій половині 80-х рр. Самійло, син Івана, перебував на Запорозькій Січі, де й отримав прізвисько «Самусь». Припускаємо, що на Правобережну Україну запорожець Самусь прийшов влітку 1684 р. разом із С. Палієм (коли той, після участі у віденських подіях, повернувся на Правобережжя, поповнивши свої загони досвідченими запорожцями), очевидно, відгукнувшись на його запрошення.

Масовий перехід козацтва на знелюднений в результаті багатолітніх війн «правий берег» Дніпра був спричинений закличними універсалами польського короля Яна III Собеського, який гуртував козаків навколо ідеї боротьби з Османською імперією та Кримським ханством. У лютому 1685 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну конституцію-постанову про повернення українському козацтву «їхніх прадавніх вольностей, свобод і привілеїв» та дозвіл осаджувати спустошені землі Правобережжя. Одним із таких листів і скористався Самусь, який відважився відродити з попелу Вінницький полк правобережної частини колись єдиного Українського гетьманату. Через три роки, у 1688 р., волинська шляхта вже відзначала на своєму сеймику, що «... козаків незносна лічба в Київськім і Брацлавськім воєводствах». А у 1692 р. польські урядовці бідкалися, що самусевий полк «густо заселений», а отже, там можуть вдатися до «свавільств».

Цілеспрямовані зусилля Самуся призвели до того, що у 1689 р. козацький полк під його керівництвом нараховував близько тисячі чоловік, з яких 164 козаки входило до реєстру українського війська, яке підпорядковувалося Речі Посполитій. Спочатку він Організував та очолив Вінницький, а вже пізніше став керівником Богуславського полку. Про це, зокрема, йдеться в універсалі комісара С. Дружкевича до правобережного козацтва від 12 листопада 1692 р., де вінницькому полковнику Самусю поряд з іншими наказувалося не підтримувати С. Палія. Отже, старшина Вінницького полку складалася з осавула, писаря, хорунжого та обозного, а також трьох сотників (отже, полк поділявся на три сотні), сотенних осавулів і хорунжих. У жовтні 1689 р. козацька сотня на чолі із Самусем брала участь в одному з численних військових походів польської армії на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським.

Треба відзначити, що полк Самуся протягом 1686-1699 рр. брав участь у більшості військових операцій армії Речі Посполитої проти Османської імперії та залежного від неї Кримського ханства. Так, саме завдяки самусевим козакам королівський комісар С. Дружкевич у вересні 1691 р. оволодів міцно укріпленою турецькою фортецею Сороки. У 1692 р. 700 кіннотників та у 1693 р. 400 піхотинців на чолі із Самусем знову допомагали полякам утримати цей важливий оборонний пункт на території Молдавського князівства. У 1691 р. козаки Самуся самостійно ходили на Білгород, взяли в «турків возів 50 і самих турків немало». А в 1694 р. Самусь із козаками «під Сорокою залишається, ходив на села гетьмана ханського (Стецика. — Т. Ч.) і зруйнувавши їх, тим значну користь приніс», — повідомляв польського короля його секретар Д. Вільчек. У червні 1695 р. правобережні полки на чолі із Самусем здійснили похід на Дубосари, під час якого зруйнували турецьку фортецю і захопили значні трофеї.

Надійність і безвідмовність полковника Самуся у військових справах спонукала Яна III Собеського призначити його гетьманом Війська Запорозького на Правобережній Україні. Очевидно, що це сталося після смерті наказного гетьмана Гришка — на початку 1693 р. Відомо, що 27 лютого Самусь повертався із зустрічі з королем, на якій, мабуть, і був затверджений гетьманом «його королівської милості».

Тактика на співпрацю з урядом Речі Посполитої проти турок і татар забезпечувала відносну оборону населення Правобережжя від наїздів ординців, а також давала змогу Самусеві значно поповнювати полкову скарбницю. Адже майже кожен бойовий виїзд козаків оплачувався польською владою. Протягом 1693 р. Самусь чотири рази їздив до великого коронного гетьмана за «уконтенуванням» своїх козаків.

Окрім того, козаки Самусевого полку отримували гроші за привезених полонених татар і турків (16.IV — три татарина; 9.VIII — один; 29.ІХ — один; 14.Х — два), за перемогу над татарськими загонами (5.ІХ) та за відомості військового характеру й доставку листів (9.VI; 16.VI; 1.VII; 20.VII; 19.ІХ; 5.ХІІ). Всього у 1693 р. коронний гетьман оплатив козакам Богуславського полку 5372 таляри. У січні того ж року С. Яблоновський наказував Самусеві, щоб той переманював до себе козаків Палія з метою ослабити «свавільний» полк. Однак Самусь не поспішав із виконанням цього наказу, хоча у березні наступного року був змушений взяти участь у поході регіментаря Б. Вільги проти фастівського полковника. Протягом 1694 р. козаки вінницького полку отримали 2043 таляри. У тому ж році півтисячі кіннотників із полку Самуся було внесено до реєстрових списків, які нараховували 2 000 козаків, що перебували на утриманні Речі Посполитої. У квітні 1695 р. сенатська комісія Речі Посполитої прийняла рішення виплатити правобережному Війську Запорозькому 27858 злотих.

Того ж року був складений ще один реєстр козацького війська загальною кількістю 2000 осіб, де кінний полк «Самуся гетьмана наказного» нараховував 600 козаків. Тут слід підкреслити, що складені наприкінці 80-х — середині 90-х років XVII ст. реєстри (компути) не охоплювали всієї маси козацтва правобережної частини Українського гетьманату. Так, якщо, наприклад, згідно з компутовими та оплатними списками 1694-1695 рр. до полку гетьмана Самуся входило від 500 до 600 козаків, то насправді його полк складався з двох тисяч, а то й більше чоловік.

Протягом 1693-1696 рр., майже кожен рік, гетьман Самусь висилає козацькі делегації до польського короля, а інколи (у 1693 та 1694 рр.) особисто зустрічається з Яном III Собеським. Під час цих зустрічей обговорювалися різні проблеми функціонування козацьких інститутів на Правобережній Україні — представники гетьманської адміністрації вимагали від польської влади відновлення традиційних «прав і привілеїв».

Самуся постійно тривожила думка щодо відновлення гетьманської влади на Брацлавщині та організацію там козацького устрою. У 1696 р. він робить чергову спробу утвердитися в цьому регіоні України, розгромивши маєтки вінницького старости К. Лещинського в околицях Вінниці. За рік перед тим Самусь намагався укріпитися в Немирові та Шаргороді. 20 лютого 1696 р. С. Яблоновський видав універсал до наказного гетьмана Самуся про те, щоб той вивів із маєтностей луцького єпископа Жабокрицького своїх козаків і заборонив їм у майбутньому займати ці землі.

Козацько-шляхетське протистояння на Правобережній Україні закінчується тим, що польський сейм 1697 р. скасовує «дозвільну постанову щодо козацтва 1686 р., якою забороняє йому розміщатися в земських угіддях. Отже, Самусь почав поступово втягуватися в конфлікт із місцевою польською владою, який розпочався ще у 1688 р. і до того часу уособлювався з українського боку, головним чином, спротивом полковника С. Палія. Але поки існувала реальна турецько-татарська загроза оволодіти Правобережжям, верховна влада Речі Посполитої в особі короля закривала очі на претензії гетьманів і полковників Війська Запорозького щодо встановлення своєї влади в Україні. Тим паче, що одночасно зі «свавільствами» правобережні козаки продовжували нищити татарські загони як на власній території, так і на ворожих землях. 17 жовтня 1696 р. Самусь повідомляв С. Палія про похід у Польщу 40-тисячної орди на чолі з кримським султаном і пропонував полковнику напасти на них в дорозі.

Перед цим, у липні, наказний гетьман повідомляв своїх полковників, насамперед Палія, про смерть багатолітнього патрона правобережного Війська Запорозького — польського короля Яна III Собеського. У зв’язку з цим, козацтво почало хвилювалися щодо його наступника, адже, якби там не було, саме завдяки цьому королю воно завдячувало своєму відновленню на землях Правобережної України (хоча заради справедливості треба відзначити, що перед тим, у 60-70-х рр. XVII ст., Ян Собеський приклав багато зусиль для знищення тут козацького устрою).

Протягом довгого часу польська шляхта не могла вибрати собі нового зверхника, а тому Самусь все більш відкрито починає спілкуватися з гетьманом Лівобережної України І. Мазепою. Він неодноразово звертається до нього з листами, що містили різнопланові відомості військово-політичного характеру. Раніше статус наказного гетьмана від імені короля не дозволяв Самусеві напряму листуватися з лівобережним гетьманом і він домовився з С. Палієм, щоб той передавав його повідомлення до фастівського полковника Мазепи. Таким чином останній знав про те, що відбувається не лише на Правобережжі, але й у Польщі.

Після того, як польський сейм все ж таки спромігся обрати на королівський трон саксонського курфюрста Августа II, полковники правобережного Війська Запорізького на чолі з Самусем одразу ж запевнили його у своїй вірності до нього. Гетьман відправляє до Варшави посольство, яке б мало вирішити різні питання функціонування козацтва в межах українських воєводств Речі Посполитої.

Зважаючи на протиріччя між королівською владою і польським сеймом, рішення і накази короля не поспішали виконувати у віддалених українських воєводствах. Шляхта Брацлавщини скаржилась на те, що Самусь разом зі своїми козаками збирає в їхніх маєтностях прибутки, а тому вони просили центральну владу очистити їхнє воєводство від «ребеліянтів». Відчуваючи натиск місцевої шляхти та військ регіментаря Б. Вільги, Самусь повідомляв 21 січня 1699 р. з Вінниці до І. Мазепи: «Прошу, щоб мені можна було із цього рубежу в ті сторони до Дніпра наближалися... адже пани поляки хочуть мене вигнати». Невдовзі так воно і сталося. Червневий сейм 1699 р. ухвалив постанову про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні. Виконуючи сеймове рішення на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко опанувало Немировом та Брацлавом (де розміщувалася полкова канцелярія А. Абазнка), а також резиденцію наказного гетьмана Самуся — Вінницею. Туди увійшли 5 гусарських хоругв і 2 піхотні полки армії Речі Посполитої Саме тому частина вінницького козацького полку була змушена була передислокуватися на Київщину, в район Богуслава. Тут Самусь заснував Богуславський полк.

Ще перед вступом польських хоругв в Україну Самусь як наказний гетьман організував посольство до Варшави, яке мало домовлятися про «спокійне перебування» козацтва в «своїх осідлостях». Однак козацькі посли на чолі з полковником З. Іскрою не були прийняті королем — їхні вимоги вислухала рада сенату. У розмові сенатори лише повторили зміст попередньої заборонної постанови й наголосили на тому, що старшині забороняється набирати до себе нових козаків.

Небажання політиків Речі Посполитої (а перед тим майже півстоліття точилася українсько-польська боротьба) визнати хоча б мінімальні політичні права за українським козацтвом знову штовхало останніх до боротьби проти польських владних структур. І хоча наступного року полк української кінноти із Правобережжя знову виступив на боці армії Августа II під час облоги нею Риги, іскра, що була вкинута у бочку з порохом на сеймі 1699 р., невдовзі спалахнула величезним полум’ям — правобережне Військо Запорізьке, очолюване наказним гетьманом Самусем, відкинуло політику декламацій і компромісів й обернуло шаблі та мушкети проти своїх нещодавніх покровителів, які зі смертю короля Яна III Собеського відмовилися від своїх попередніх зобов’язань перед провідниками козацтва.

І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. У червні 1705 р. розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра І 40-тисячна армія під керівництвом І. Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь і богуславські козаки на чолі з Самусем. Досягнувши кордонів Белзького воєводства, гетьманський уряд тим самим поширив свою владу на всю територію Правобережної України. І хоча польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 р. (цього місяця гетьман разом з військом покинув терени Правобережжя) тут під захистом І. Мазепи урядувала місцева козацька старшина. До існуючих Корсунського, Білоцерківського, Богуславського і Брацлавського полків приєдналися відроджені Уманський, Чигиринський та Могилівський.

Полковник Самусь продовжував боротьбу зі шляхтою, а тому поляки неодноразово вимагали передачі їм тієї території України, яка, згідно з договором 1686 р., відійшла до Речі Посполитої. Звертаючись до Петра І, вони в лютому та липні 1707 р. пропонували йому арештувати Самуся, як це було зроблено раніше із С. Палієм. І хоча тоді російський уряд не прислухався до порад своїх союзників, він все-таки пішов на цей крок трохи згодом і вже за зовсім інших політичних обставин. Натомість Самусь залишався на чолі свого полку і протягом 1708 — першої половини 1711 рр., захищаючи «права і привілеї» населення Богуславщини. На жаль, з огляду на відсутність повноцінних джерел, не маємо більш повної інформації про цей період його життя та діяльності. Знаємо лише, що він підтримав прихід на Правобережжя наступника Мазепи гетьмана П. Орлика й розповсюджував серед українського населення його «закличні» універсали.

У березні 1711 р., відразу ж після переходу козацькими військами Орлика Дністра, полковник Самусь посилає до Орлика своїх представників, а згодом приєднується до нього з усім складом полку під Білою Церквою. Невдалі штурми колись завойованої Самусем правобережної фортеці, яка тепер знову опинилася в руках поляків, спричинили відхід П. Орлика до Бендер. Полковник Самусь не захотів покидати України й у квітні 1711 р. обороняв Богуслав від більш чисельних сил командувача російських військ М. Голіцина, що діяв на Правобережжі спільно з підрозділами польного гетьмана А. Синявського. Під час довготривалого й жорстокого бою росіяни змогли оточити козацькі полки й полонити Самуся із сином, а також брата К. Гордієнка й майже всю старшину Богуславського й Корсунського полків. Очевидець того бою засвідчував, що, незважаючи на втрату керівництва, українці й далі мужньо оборонялися — зброю до рук брали навіть старі та діти.

Таким чином, треба зазначити, що протягом останніх десятиліть XVII ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових діях, які проводила Річ Посполита проти Османської імперії та залежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької «Священної ліги», передбачала самостійні походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом С. Самуся та інших полковників близько півтора десятка разів разом із лівобережними козаками здійснювали великі антиосманські операції.

Колонізуючи землі Київщини, Брацлавщини та Східного Поділля, козацька старшина відновлювала й запроваджувала традиції формування місцевої адміністрації періоду Хмельниччини. Одержавши в середині 80-х рр. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, полковники в наступні роки почали легітимізувати свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування перетворювалися на державні структури Українського гетьманства, які існували тут з 1648 по 1676 рр. й були знищені у другій половині 70-х — на початку 80-х рр. XVII ст. Отримуючи матеріальну допомогу від уряду Речі Посполитої й визнаючи зверхність польського монарха (якого українські провідники традиційно «лякали» протекцією московського царя), правобережне Військо Запорозьке поступово й самочинно, з точки зору уряду Речі Посполитої, трансформувалося в автономну державно-політичну структуру. Такий процес «узурпації» влади на Правобережжі сприяв її об’єднанню з лівобережною частиною Українського гетьманства. Цьому сприяла й політика Шведського королівства у цьому регіоні Центрально-Східної Європи.

Правобережний гетьман Самусь повторив долю свого соратника С. Палія, який ще в 1704 р. був арештований за наказом російського уряду. Хоча на відміну від фастівського полковника, Самуся, з невідомих нам причин, невдовзі відпустили. Знаємо також про те, що у 1713 р. він заповів Межигірському Спасо-Преображенському монастирю, що під Києвом, свій «млин в Богуславі, що нижче нового мосту», а також ліс, сади і власну землю. До речі, Самусь, як і багато інших тогочасних провідників Українського гетьманства, відзначався великим меценацтвом й опікою щодо церкви. На початку XVII ст. на свої кошти він заснував на березі р. Рось Богуславський монастир, неодноразово дарував цінні речі й гроші для багатьох київських храмів. Поховати себе він заповідав у Межигір’ї, для чого дав на потреби місцевого монастиря 300 червінців «за свій похорон і поминання». Коли вмер довголітній полковник Війська Запорізького та гетьман правобережного козацтва достеменно невідомо, хоча, думаємо, це трапилося не пізніше 1715 р. Можливо, що його було поховано в Межигірському монастирі.

Пам’ять про славетного запорозького козака Самуся, який був спочатку полковником Вінницького (1685-1699), а потім Богуславського (1699-1711) полків, виконував обов’язки наказного гетьмана від імені короля (1693-1702), був гетьманом Правобережної України (1702-1704) й керував «другою Хмельниччиною» жила серед українського народу багато століть після його смерті. Ще наприкінці XVIII ст. на Полтавщині існувало село Самусівка, де проживав правнук гетьмана, значковий товариш Іван Якович Самусь. Він був сином внука Самуся, Якова Степановича, який довгий час був одним із сотників Лубенського полку. Відомо, що на початку XX ст. одна з доріг на Київщині носила назву «Шлях Самуся». Цей історичний шлях тягнувся від Обухова до сіл Тростянка і Яцки й зникав у степах коло Ксаверівки. «Стара дорога є у великім пошануванні у людей», — писали краєзнавці. У людській пам’яті залишилися певні асоціації з цим шляхом — місцеві жителі казали, що він служив кордоном від Польщі. Очевидно, тим самим вони віддавали заслужену шану Самусеві як борцеві за «козацькі вольності» та Українську козацьку державу.