100 Великих постатей і подій козацької України

КАРЛОВИЦЬКИЙ МИР 1699 р.

Наприкінці 80-х рр. XVII ст. Велика Порта, яка залишилась без союзників на міжнародній арені (хіба що Французьке королівство продовжувало вести подвійну гру відносно Стамбула і Варшави), запропонувала австрійському двору Габсбургів та представникам Священної Ліги розпочати мирні переговори. Вони були проведені у 1688 р. за участю Австрії, Польщі та Венеції з одного боку, і Порти — з іншого. Серед головних міждержавних, в основному, територіальних дискусійних питань під час зустрічей дипломатів постала проблема політичної приналежності Правобережної України. Річ Посполита настійливо вимагала в Османської імперії повернення їй всіх земель «між Дніпром і Дунаєм» — тобто не лише українських земель, але й Молдавії, Волощини і навіть Буджаку. Не дивно, що ці переговори зайшли в глухий кут. Аналогічні наслідки мала дипломатична зустріч представників країн Священної Ліги з турецькими послами і протягом перемовин, які відбулися протягом 1689-1690 рр.

З огляду на васальну залежність Лівобережної Гетьманщини від Московського царства цікаво ознайомитися з позицією російського зовнішньополітичного відомства під час досліджуваних подій. Історик В. Станіславський, який віднайшов у російських архівосховищах низку оригінальних документів стосовно московсько-кримських та московсько-османських взаємин останньої чверті XVII ст., дослідив, що Московська держава як член антитурецької Священної Ліги у березні 1688 р. (саме тоді коли війська В. Голіцина та І. Мазепи були поблизу Перекопа) запропонувала Стамбулу для переговорів статті, де йшлося про такі вимоги: 1) переселення всіх (!) татар із території Кримського ханства до турецької Анатолії, а їхні землі віддати Москві; 2) передати Москві Азовську фортецю з околицями і також виселити звідти татар-кочівників; 3) віддати царям турецькі фортеці в нижній течії Дніпра або ж зруйнувати їх; 4) звільнити без викупу всіх полонених росіян і українців з Туреччини і Криму; 5) виплатити контрибуцію за постійні набіги у розмірі 2 мільйона золотих. У 1691 р. царські вимоги до султана були повторені, але вже у значно обмеженому вигляді. Зокрема, йшлося про взаємний обмін полоненими, припинення турецьких і татарських походів на царські володіння, дозвіл запорозьким козакам на вільний промисел, дозвіл на торгівлю росіянам і українцям на території Кримського ханства та нижньоподніпровських фортець Османської імперії. Але й ці пропозиції на той час були відкинуті Стамбулом.

Гармаш часів І. Мазепи. Художник С. Васильківський. Близько 1899 р.

Натомість влітку 1692 р. до Польщі прибув посланець кримського хана Д. Газі. Він запропонував військову допомогу Яну III Собеському у можливій війні проти Москви з метою повернення українських земель, втрачених поляками у російсько-польській війні 1654-1667 рр. Однак це було лише дипломатичною хитрістю — під час розмови з королем татарський посол намагався визначити ступінь готовності Речі Посполитої до підписання мирної угоди з Османською імперією. У березні 1693 р. королівські посли особисто виклали умови договору турецькому султану, а вже у серпні король отримав попередню згоду османського уряду на укладення сепаратного миру. Зважаючи на несприятливий для себе розвиток міжнародних подій, турецький султан лише у 1697 р. остаточно погодився з польськими пропозиціями щодо повернення під владу короля Поділля, Брацлавщини та південно-східної Київщини. У своєму володінні султан намагався залишити лише Кам’янець-Подільський, або ж у разі передачі його супротивнику — взагалі знести місцеву фортецю. Одночасно продовжували вести сепаратні переговори з Високою Портою й Австрійська імперія й Московська держава. Одночасно відбувалися й військові дії між ворогуючими таборами.

У вересні 1697 р. поблизу місцевості Зента австрійці на чолі з принцом Євгеном Савойським завдали відчутної поразки 60-тисячному війську Османської імперії. Турки втратили вбитими і пораненими більшу половину своєї армії, а сам султан Мустафа II, який її очолював, ледве уник полону. Саме тому Стамбул став схилятися до миру, так само й Відню необхідно було примирення з турками, адже австрійські Габсбурги хотіли продовжувати війну з Францією за іспанський трон. Виснажена довголітньою боротьбою з Османами Річ Посполита також була не проти розпочати переговорний процес з Високою Портою. З огляду на це міжнародна ситуація в Центральній та Східній Європі докорінно змінювалася. Згідно з дослідженнями істориків, великий візир Османської імперії Гусейн Кьопрюлю у травні 1698 р. почав настійливо радити султанові укласти мир зі Священною Лігою.

У зв’язку з припиненням «християнсько-мусульманського» військового протистояння політика королівського уряду Польсько-Литовської держави щодо українського козацтва докорінно змінилася. Для початку варшавський вальний сейм 1697 р. ухвалив постанову про звільнення козаків «від зимового постою в добрах земських» на Правобережній Україні, а невдовзі сейм 1699 р. взагалі заборонив утримання там «козацької міліції». Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, козацька старшина зібралася на раду у Фастові, внаслідок чого 15 серпня 1699 р. до короля Августа II Саксонського відіслали листа за підписом «Семена Палія, полковника Війська В[ашої] К[оролівської] М[илості] Запорозького, сотників, отаманів і черні». У ньому, зокрема, говорилося: «... Аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В[ашої] К[оролівської] М[илості] і цілої Речі Посполитої під час початої з неприятелем меча Святого (Османською імперією. — Т. Ч.) війни затягнені і утверджені листом Й[ого] К[оролівської] М[илості] великі вольності і в проживанні нашому. З того часу статечно і вірно у всіляких битвах з неприятелем здоров’є своє втрачаючи, кров проливаючи при достоїнствах В[ашої] К[оролівської] М[илості] і цілої Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо». Однак, апелювання старшини до своїх нещодавніх військових заслуг не вберегло правобережне козацтво від розпуску. Варшавський уряд вже не зважав на дієву участь українців у Віденській битві 1683 р., поході до Угорщини і Словаччини, періодичній облозі Кам’янця-Подільського, вибитті турків з багатьох фортець Східного Поділля, військових операціях у Молдові та Буджаку.

У жовтні 1698 р. в сербському містечку Карловичі (Sremski Karlovci) за 60 км на північний захід від Бєлграду зібралися представники держав, які входили до Священної Ліги — Австрійської імперії, Речі Посполитої, Венеціанської республіки та Московського царства. Протилежну сторону на конгресі представляла Османська імперія. Їй довелося витримати дипломатичний тиск не лише з боку Польщі, Австрії, Росії й Венеції, але й від членів т.зв. «Великого союзу» («Аугсбургської ліги») — Англії, Голандії, Іспанії, Португалії Саксонії, Бранденбурга (а також Австрії). До неї в 1697 р. приєдналася Франція, яка перед тим довгий час підтримувала Стамбул, а отже Австрійська імперія могла припинити свої військові дії проти неї й кинути основні сили на боротьбу з Портою. Одночасно Французькому королівству було не до вподоби зміцнення позиції Російського царства. Учасники міжнародного конфлікту розпочали мирні переговори з Османською імперією, під час яких мали вирішити всі спірні територіальні питання між собою. Посередниками між «християнським» і «мусульманським» табором виступили Англія та Голландія. Кожна з європейських країн на цьому своєрідному «конгресі народів» проводила переговори з турками не спільно, а окремо, тобто кожна з них мала укласти з Османами окремий договір.

На Карловицькому «конгресі народів» 1698-1699 рр. від імені австрійського імператора виступали дипломати Вольфанг Етінген-Валерштейн і Леопольд фон Шлик, польсько-литовського короля — Станіслав Малаховський, венеціанського дожа — Карло Руцині і Джовані Батиста Ніколозі, московського царя — Прокопій Возніцин. Султан направив на переговори Мегмеда Рамі, а також грека Олександра Маврокордато. Посередниками з боку англійського короля і голандського парламенту виступали Якоб Кольйер та Уільям Паджет.

Дипломатичний принцип uti possidetis, ita possidete («як володієте, так володійте»), запропонований австрійськими представниками не влаштовував Річ Посполиту, адже Поділля та південно-східні землі Київщини знаходилися в руках Стамбула. Натомість польська делегація вимагала повернутися до кордонів, які існували між Польсько-Литовською державою й Османською імперією в довоєнний період, тобто до 1672 р. Після напружених 72 днів переговорів, турецькі дипломати все ж таки погодилися віддати королю всю Правобережну Україну. В третій статті Карловицького польсько-турецького договору, який підписали 16 січня 1699 р., відзначалося, що Висока Порта зрікається права на територію «Поділля і України», а також земель на північ від Дністра. Разом з тим, Річ Посполита віддавала Османам Сороки, Нямц, Сучаву та ще декілька молдавських фортець. По суті, турецько-польські кордони встановлювалися станом до Бучацького миру 1672 р.

Згідно з австрійсько-турецьким договором від 26 січня 1699 р. Відень отримував Угорщину й Трансільванією, а також велику частину Славонії. Тоді ж Венеціанська республіка домовилася про закріплення Пелопонесу й частини Далмації (Мореї й острова Санта-Мауру у Середземному морі), хоча турецькі дипломати найбільше не хотіли йти на поступки саме венеціанцям.

Московська держава 14 січня 1699 р. у Карловицях підписала з Османами лише двохрічне перемир’я з огляду на дискусію щодо приналежності відвойованих українцями фортець у Нижньому Подніпров’ї. Турецько-московські переговори (які вже замість П. Возніцина проводив Є. Українцев) завершилися наступного року, коли 3 липня 1700 р. у Стамбулі була підписана т. зв. Константинопольська угода вже на 30-річний термін. Її положення закріплювали Азовську фортецю за царем, однак повертали султанові завойовані за допомогою Лівобережної Гетьманщини нижньодніпровські фортеці. Українські інтереси враховувалися лише в одній статті — запорозьким козакам дозволялося займатися мисливством, рибальством і соляним промислом на контрольованій Кримським ханством території, включно до берегів Чорного моря.

Таким чином, європейсько-османські домовленості 1699 р. завершили війну країн Священної Ліги з Османською імперією. Як відзначали дослідники Карловицький мир, був видатною подією свого часу, адже він став визначальним етапом у відносинах між Європою та Високою Портою й нарешті зупинив європейську територіальну експансію османів. Як ніякий інший до нього міждержавний договір, мирна угода кінця XVII ст. між «християнським» і «мусульманським» таборами показав тісну взаємодію подій і процесів міжнародної політики раннього нового часу: війн Габсбургів з Бурбонами та Османами, загальноєвропейських і локальних військових конфліктів, до яких була втягнута й козацька Україна.