100 Великих постатей і подій козацької України

«МОНАРХІЯ» ПОЛКОВНИКА СЕМЕНА ПАЛІЯ

«Той, що хоче кинутися з мотикою на сонце», — саме такими словами охарактеризував козацького полковника Семена Палія та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII — на початку XVIII ст. один із польських урядовців. Цей влучний вираз стосувався людини, про героїчні вчинки якої ще за життя складали легенди. Йому присвячували народні перекази, пісні та кобзарські думи. Трохи згодом, починаючи із другої половини XIX ст., про нього почали писати історичні романи та наукові монографії, його образ втілювали у своїх працях знамениті художники і народні скульптори. То чому ж Семён Палій, який ще у 70-х роках XVII ст. був простим козаком Ніжинського полку, ввійшов до когорти найвизначніших історичних діячів України?

Вже 25 серпня 1688 р. козацький полковник С. Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку про запровадження мита на користь «нової-старої» козацької адміністрації. 10 вересня того ж року датується перший лист козацького полковника до свого сюзерена — польського короля Яна III Собеського. У тому ж році С. Палій вперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. Однак, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою «Вічний мир», ініціатива фастівського полковника не була підтримана. Мабуть з огляду на це, влітку 1689 р. відновлюється листування між С. Палієм та королем Яном III Собеським, в якому полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої. У листі від 24 серпня він дякує королеві за надання йому привілею на село Романівку та просить прийняти у Варшаві його посланців.

А вже 16 квітня наступного року фастівський полковник звертається до російського воєводи в Києві князя М. Ромодановського: «Я тут, залишаючись на тому прикордонні, був завжди зичливим і вірним пресвітлим православним государям...». Через декілька днів С. Палій повідомляв лівобережному гетьману про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також вдруге просив І. Мазепу посприяти, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів.., прийнятий був». Одержавши відмову, причиною якої було небажання царського уряду порушувати російсько-польські домовленості, правобережний полковник знову вирішив запевнити короля Яна III Собеського у своїй відданості.

У листі до польського монарха від 30 травня з Фастова Палій писав: «... впавши до ніг В. К. М. (вашої королівської милості) пана нашого милостивого, чинимо подяку і вірну зичливість до останку життя мого, як вірний підданий В. К. М., з людьми полку мого служити неодмінно готовий...». Крім того, козацький полковник просив свого зверхника позбавити його від «гніву» великого коронного гетьмана С. Яблоновського, який разом з полком П. Апостола-Щуровського не давав розміщуватися козакам Палія на «консистенціях», які раніше були визначені їм королівським урядом. Наприкінці листа полковник прохав Яна III Собеського надіслати додаткову плату для його війська, бо присланих двох тисяч злотих, які прийшли перед тим із Варшави, не вистачало для утримання полку.

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С. Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля, датованого 29 травня 1688 р., відзначалося, що «на Поліссі київськім Палій підданих наших в своїх обертає і так вже кілька років». Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати «ті Добра, які Богу і Церкві належать». Одержавши про це звістку з Варшави, київський біскуп А. Залуський дозволив козакам Палія розташуватися в його володіннях за умови, щоб йому не робили «ущербу в орендах». Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С. Яблоновського, комісара С. Друшкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом з декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у в’язниці майже півроку — до квітня 1690 р. — і були випущені звідти за особистим наказом Яна III Собеського. Очевидно, ув’язнення було своєрідним застереженням короля щодо прагнень керівників правобережного козацтва перейти на бік російського монарха. Але, щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказує «повернути» полковнику Фастів.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Кшиштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна III Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів — короля чи царя. У супроводжувальному документі, наданому королем К. Ласці, відзначалося, що «якщо (Палій) залишається на нашому боці, уродзоним нашим і підданим іншим монархам чинить прислугу і від них більшу deperdentia ніж від короля, через що краще б не було нічого такого, що залишало в єдності з царями проти поган... По-лицарськи його кохаю і два способи йому подаю, щоб один із них собі обрав — пішов або на сторону Московську або панств ЙКМ (його королівської милості) швидше прийняв...; щоб з Києва вивіз двори, щоб язиків більшу частину не відсилав (до Москви), з тамтешніми людьми в походи не ходив...». Однак вся наступна діяльність правобережного «узурпатора» частини України засвідчувала, що він так і не прислухався до попереджень польського короля й надалі застосовував тактику лавірування між обома монархами, вичікуючи сприятливої міжнародної ситуації для об’єднання Українського гетьманства.

Після надання допомоги військам І. Мазепи у відбитті нападу «ханського» гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен, С. Палій намагається повернути захоплені відділами регіментаря Б. Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням «спільної й нерозривної монаршої ліги» проти турків. Водночас він прохав прийняти свого сотника Павла з татарським «язиком» і обіцяв для підтвердження вірності королеві знову вступити в боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. «Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої, з полком моїм найпокірніше прошу», — писав Палій наприкінці листа.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С. Яблоновським на Фастів. С. Палій послав до короля своїх представників із проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян III Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки польські хоругви відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир’я з Вільгою і Яблоновським. У. результаті примирення коронні війська залишили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися козацькі сотні.

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта реляцію з повідомленням про знищення семи татарських поселень та відправив до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон «язиків», яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол. Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив, що «піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля), повернеться назад». Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Палія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців: «... зараз усе Полісся видано на військо козацьке». «Козаки узурпують собі при консистенціях intraty з добр як земських, так і королівських...», — скаржилася у 1696 р. брацлавська шляхта. Саме в цей час полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України.

Полковник С. Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був «акцентований» представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К. Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то «був прийнятий і трактований мило». Особливі взаємовідносини склалися у Палія також з коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних козацько-польських операціях проти татар. Український полковник листувався з белзьким воєводою А. Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф. Замойським. «Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних», — так говорили польські урядовці, які не підтримували зв’язків своїх колег з С. Палієм. Листуючись з представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка складалася в країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна III Собеського й період безкоролів’я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен з яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдовзі після обрання Августа II Сильного український полковник визнав його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: «... Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш... мусиш виконувати обов’язки і права публічні». Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року відрядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді — «відібраний цікавий документ» про плани кримського хана. У відповідь Август II Сильний надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забував правобережний полковник і про налагодження взаємин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р. активізував дії своїх військ на Київщині. Тим самим він намагався уникати можливих військових заходів польського урядовця.

Але вже наступного року ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. приймає постанову про заборону утримання «козацької міліції» — саме так іменували українські козацькі полки польські політики. Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, старшина зібрала раду у Фастові. 15 серпня 1699 р. до короля Августа II Саксонського було відіслано листа за підписом «Семена Палія, полковника Війська В. К. М. (вашої королівської милості) Запорозького, сотників, отаманів і черні», у якому козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель.

Для контролю за виконанням своїх вимог до королівської резиденції вирушило козацьке посольство на чолі з полковником З. Іскрою. Рішення ради сенату про наділення «демобілізованого» козацтва визначеними коронним урядом землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С. Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такою постановою польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемир’я з регіментарем Б. Вільгою, який розпочав виконувати наказ сейму про знищення українського козацтва на Правобережній Україні. Цікаво, що лівобережний гетьман І. Мазепа, оцінюючи тогочасну поведінку правобережного полковника, говорив: «...Палій то на цю (царську), то на ту (королівську) сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно в себе постановити».

Звернення правобережної старшини до московського царя й гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху. Тому восени 1700 р. С. Палій домовився з коронним гетьманом С. Яблоновським про припинення воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі втратили ефективність. Наполегливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до лівобережного гетьманату, зважаючи на тогочасну міжнародну ситуацію, закінчилися безрезультатно. Разом з тим, з огляду на існування польсько-російського миру, С. Палію вдалося за короткий проміжок часу відродити на правобережжі державні інститути Українського гетьманства.

Таким чином, на початку XVIII ст. правобережна козацька старшина «узурпувала» майже всю територію Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Звичайно, адміністративна влада українських полковників не була довершеною з огляду на тогочасне політичне становище Правобережжя та проблеми правових відносин між ними та королівською й шляхетською владами. Очевидно, саме тому польська шляхта присвоїла С. Палію титул dux malorum etscelerum artifex. Ще в інструкції послам від Київського сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося, що козацький полковник Палій, «опираючись на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію...».