100 Великих постатей і подій козацької України

КОШОВИЙ ОТАМАН ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ІВАН СІРКО

З цим славнозвісним ім’ям український народ пов’язав багато легенд і майже невірогідних історій. В давнину батьки розповідали своїм дітям казки про І. Сірка, а «старі» козаки «ділилися» з молодими вояками спогадами про «справжнього» запорожця. За життя його вважали людиною надприродної сили — характерником, а після смерті останки використовували як магічну зброю проти ворога. Так, з деяких джерел відомо, що в нього, покійного, відтяли правицю і зробили своєрідні мощі, які низовики виносили на передову в найскрутніші моменти бою і погрожували супротивнику: «Стій, назад! Рука і душа Сірка з нами».

Іван Сірко

Татари, з якими часто вступав у двобій козацький ватажок, з острахом називали його «урус-шайтан». Польський король Ян III Собеський змушено визнавав, що той «воїн славний, у ратній справі великий майстер і підтверджує це протягом багатьох літ». Ратні подвиги І. Сірка оспівані й у народних піснях. В одній з них є такий поетичний рядок:

Загуділо Запорожжя, як те Чорне море,

Понеслися козаченьки облавою в поле...

То ж не вітер в полі грає, не орел витає —

Ото ж Сірко з товариством, по степу літає.

Що ж то була за постать у реаліях XVII ст.?

На жаль, джерела не зафіксували, коли і де народився Іван Дмитрович Сірко, ким він був за походженням. Деякі дослідники припускали, що родом він походив з козацької слободи Мерефи, поблизу Харкова. Нібито в 2-х верстах від Мерефи І. Сірко згодом заснував слободу Артемівну, де проживав разом із сім’єю: дружиною Софією — доброю жінкою, яку на Слобожанщині по-доброму називали Сірчихою, двома синами і двома дочками.

Перші, «глухі» відомості про козацького ватажка пов’язані з Тридцятирічною війною (1618-1648 рр.), коли уряд Франції 1644 р. через посла Ніколаса де Брежі у Варшаві найняв близько 2,5 тис. запорожців на чолі з полковником Б. Хмельницьким і двома старшинами — Сірком і Солтенком для участі в бойових діях проти іспанських Габсбургів. Козацький полк під керівництвом І. Сірка в 1645-1646 рр. брав участь в облозі міста-фортеці Дюнкерк на березі Ла-Маншу, яке захопили іспанці. В ході здобуття фортеці українці відзначилися хоробрістю, а полковник ще й вмілою воєнною тактикою та стратегією. Вони урочисто в’їхали до переможеного міста разом із французькою армією під проводом принца де Конде.

Наступний етап його діяльності позначений подіями Національної революції й створення Української держави середини XVII ст. У 1658-1660 рр. він посідав ранг кальницького (вінницького) полковника і в якості такого долучився до міжусобної старшинської боротьби за владу. Саме на той час у Гетьманщині фактично розпочалася громадянська війна, горезвісна «Руїна», значною мірою спровокована царським урядом. Проти пропольсько налаштованого володаря булави І. Виговського першими повстали козаки Полтавського полку. їх очолив місцевий полковник М. Пушкар. Опозицію незабаром підтримали кошовий Я. Барабаш і запорожці, декілька впливових старшин зі своїми загонами. Категорично не сприйнявши угоду гетьманського правління на чолі з Виговським, підписану з урядом Речі Посполитої в м. Гадячі 1658 р. про спільну боротьбу проти Московії, І. Сірко та І. Богун на Лівобережжі й Правобережжі організували рішучий опір війську володаря булави та його спільникам — кримським татарам. Український «розбрат» був на руку лише російському цареві та королівській владі, які вміло використовували ситуацію на свою користь.

9 жовтня 1659 р. І. Сірко підтримав обрання гетьманом України Юрія Хмельницького, сподіваючись, що син Великого Богдана продовжить розпочату тим славну справу по розбудові національної держави, очолить боротьбу проти агресивних зазіхань володарів Речі Посполитої, Туреччини та Кримського ханства. Проте цим надіям не судилося здійснитися. Після ряду політичних і військових невдач молодий гетьман змушено погодився підписати 17 жовтня 1660 р. з польськими вищими урядовцями т.зв. Слободищенський трактат, за яким Україна знову мала опинитися в складі Речі Посполитої.

Очевидно, повністю розчарувавшись у всіх цих політичних іграх, І. Сірко подався «на вольницю» — Запорожжя з бажанням захищати свій рідний край від агресій турків і татар. Вже ставши кошовим отаманом 1663 р., він разом з російським воєводою Г. Косаговим, як це засвідчили тогочасні документи, зробили «кіньми кіш», потім пішли до Криму і зчинили там вдалий бій. Напади низовиків і царських солдат на перекопські укріплення паралізували дії кримського хана і не дозволили тому піти на зустріч польсько-шляхетському війську, щоб спільними силами з території України здійснити агресію в межі Московії. Тоді король Речі Посполитої спробував підкупити козацького ватажка, надіславши тому з Царгорода 300 золотих червонців і золотий ланцюг. Але марно, І. Сірко не спокусився на «щедрі дарунки».

На самому початку наступного року запорозьке військо на чолі з І. Сірком здійснило похід за Південний Буг і Дністер, звільнивши від польських і турецьких загарбників міста Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань та багато інших населених пунктів Правобережжя. 13 березня 1664 р. він повідомив про це московський уряд, зазначивши, що ця територія приєднана до інших українських земель — Гетьманщини. А ще перед цим навколо Бендер (фортеця Тягин) спалив турецькі селища.

8 разів запорожці переобирали І. Сірка своїм кошовим отаманом. Кожного року на чолі з ним вони ходили в походи проти татар, турків, польської шляхти, в Молдову. Навіть поява загонів козацького ватажка збурювало народ на боротьбу з іноземними поневолювачами.

1667 р. І. Сірко поступився отаманством І. Ждан-Рогу, але, незважаючи на це, разом з новообраним кошовим зорганізував кількатисячний загін і повів його в Кримське ханство. Там, як зазначив літописець Самовидець, козаки біля Кафи (Феодосії) «орду зламали, і мусив хан уступити». В результаті походу близько 2 тис. православних невільників було звільнено, а татарська орда, покликана правобережним гетьманом П. Дорошенком для боротьби з «московитими», полишила межі України і повернулася в Крим.

Наступного року І. Сірко вже діяв на Слобожанщині, очоливши повстання проти утисків царських воєвод. Розпочали збройну боротьбу жителі слободи Красний Кут і робітники Торських соляних «заводів». До них приєдналися козаки Зміївського полку, які обрали колишнього кошового своїм полковником.

Зазнавши поразки під Харковом, І. Сірко перебрався на Правобережжя. Побував у резиденції П. Дорошенка — Чигирині, а потім повернувся на Запорожжя. Там він рішуче виступив проти кошового Петра Суховія — ставленика кримського хана, який на короткий термін захопив владу на Січі й разом із татарами розорив Лівобережжя. Останній, позбавлений підтримки місцевого населення, зазнав нищівного удару від запорожців на чолі з І. Сірком.

Ще одна цікава подія сталася в 1668 р., коли лівобережні козаки скарали на смерть гетьмана І. Брюховецького за спробу передати регіон під протекторат Османської імперії, а правобережного володаря булави П. Дорошенка на раді поблизу містечка Диканька (Полтавщина) обрали гетьманом усієї України. Тоді останнього підтримав й І. Сірко, якого новообраний керманич держави призначив наказним ніжинським полковником.

Дуже напруженим для козацького ватажка виявився 1670 р., коли його низовики знову обрали кошовим отаманом. Улітку він здійснив успішний Похід на турецьке місто-фортецю Очаків, яке спалив, захопив там багато полонених і худоби. Того ж року його захопила ідея спільного походу проти Москви разом із російським керівником селянської війни (1670-1671 рр.) Степаном Разіним і гетьманом Петром Дорошенком. Між ними розпочалися листування та обмін посольствами. «А пишут де Дорошенко и Серик к Стеньке, — доповідав царю один з його воєвод, — где б им Стенькою ратным на срок, в котором урочищи сойтитца вместе...». І хоча цим планам не судилося втілитися в життя, вони яскраво засвідчили, що І. Сірко та П. Дорошенко, як могли і в силу свого розуміння прагнули здобути незалежність для України, використовуючи для того всі можливі заходи.

24 жовтня 1671 р. у містечку Іллінцях, що поблизу Умані, на спільній українсько-польській раді зібралося поважне представництво: з боку козацької сторони — кошовий І. Сірко та правобережний володар булави М. Ханенко, з шляхетської — коронний гетьман Я. Собеський (майбутній король) і польний гетьман Д. Вишневецький. Вповноважені двох держав склали присягу на вірність, а безпосередньо козакам було обіцяно недоторканість їхніх давніх прав і привілеїв. При цьому українські керманичі розраховували на те, що, заручившись підтримкою урядовців Речі Посполитої, зможуть більш успішніше протидіяти експансіоністській політиці московського царя, турецького султана та кримського хана.

Ці події належним чином «оцінили» в Москві, а тому цар своїм указом від 19 грудня 1671 р. помітно обмежив проїзд на Січ, особливо торгових людей з хлібом, і доручив білгородському воєводі Г. Ромодановському на шляхах до неї влаштувати спеціальні «заставы крепкие».

В квітні наступного року І. Сірко з своїм зятем — старшиною І. Сербіним відправилися до Г. Ромодановського в Курськ на переговори. Проте ще на Полтавщині, поблизу м. Нові Санжари, їх по-зрадницьки заарештували вояки місцевого полковника Ф. Жученка. Сірка, закованого в кайдани, відправили до Батурина, звідти — до Москви, а потім без слідства та суду в заслання в Сибір. Його звинувачували у зраді цареві.

Для запорожців і в цілому для українців арешт і заслання героя багатьох військових походів стало відчутним ударом і, зокрема, психологічним. На Січі не могли з цим змиритися, а тому звідти до Москви вже влітку 1672 р. відрядили спеціальне посольство, яке мало вмовити царський уряд звільнити ватажка. В своєму зверненні на ім’я царя низовики писали: «Полевой наш вождь добрый и правитель, бусурманом страшный воин должен быть (!) отпущен для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурманом гонителя нет».

Пробували «витягти» з неволі І. Сірка і польські урядовці, доводячи, що він служив і королю Речі Посполитої, і цареві московському, «непристанно над общим неприятелем, над крымским ханом промысел чинил...».

А ось татари раділи із приводу заслання кошового отамана — «страшного к Крыму промышленника и счастливого победителя, который их всегда поражал и побивал и христиан из неволи освобождал».

Тим часом Сірко готувався до втечі з Сибіру разом із кількома засланими учасниками селянської війни під керівництвом С. Разіна. Тим більше стало для нього несподіванкою «царське помилування» і дозвіл на повернення в Україну, на Січ (1673 р.).

І знову він очолює похід на турецькі фортеці Іслам-Кермен і Очаків, перетинає відхід з українських земель татарам на Муравському шляху, щоб розбити їх, звільнити православних бранців і повернути награбоване майно та коштовності, а також організовує напад на Тягин... Завдячуючи його розвідувальним командам і сторожі, він швидко дізнавався про будь-які дії супротивника «на морських розливах», у пониззі Дніпра та Степу. До своєї боротьби з «бусурманами» кошовий прагнув долучити і збройні сили донських козаків.

Однак, у середині 70-х років похилий вік, постійні фізичні й психологічні випробування поступово почали брати своє. І. Сірко все частіше задумується про «спокійне» сімейне життя, повернення до рідної Мерефи. Так, у 1675 р. він офіційно попросив у царя про відставку: «Много время, не щадя головы своей, промышлял я над неприятелем, а теперь я устарел, от великих волокит, от частых походов и от ран изувечен; жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар лошадьми и животиною разорились, а мне... теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому».

Проте популярність І. Сірка в Україні була настільки великою, що цар відмовив йому. Мовляв, він необхідний у боротьбі з турками та татарами, а ось коли військові проблеми почнуть «приходить в успокоение», тоді, запевнив Олексій Михайлович у своїй грамоті, «мы тебя пожалуєм, в доме жить повелим».

Очевидно, додавало кошовому впевненості в своїх силах повага і любов рядових січовиків. Адже він прагнув нічим не виділятися серед них, на відміну від більшості старшин: мешкав у звичайному курені, їв з козацького спільного казана, носив традиційний народний одяг.

У 1675 р. спільне військо запорожців, донців і калмиків здійснило великий похід у Крим через Сиваш. Воно пройшло весь півострів, по дорозі знищуючи ворожі загони, захоплюючи численні стада худоби, звільняючи сотні невільників. Після головного бою біля Перекопу і нищівної поразки кримчан, здійснився переполох у турецько-татарській армії, що окупувала значну частину Правобережжя. Кримський хан, який на той час був там, залишив Україну і поспіхом кинувся виправляти становище у своїх володіннях.

Наступного року, як свідчать тогочасні акти, І. Сірко, через постійну загрозу нападу татар на запорожців, запланував перенести Січ з Чортомлика на острів Томаківка або Городище. Проте вороже військо не наважилося напасти на низовиків у їх добре захищеному таборі й Січ залишилася на місці.

Ще декілька разів козацький ватажок водив в успішні походи проти турків і татар свої загони, аж поки невблаганна смерть не наздогнала його 1 серпня 1680 р. Він помер у селі Грушівка, на своїй пасіці, за 10 миль від Січі. На надмогильному камені викарбували такі слова: «...Пам’ять праведного со похвалами».

Оцінюючи постать кошового в національній історії, відомий козакознавець, академік Д. Яворницький так написав про нього: «І за вдачею, і за своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, пристрасний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив подеколи погуляти і добряче випити і під чаркою показати своє козацьке завзяття; він схильний був блискавично захопитися новою думкою, новою справою, а потім відмовитися од них і прийти до зовсім протилежного рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то переходив на бік його ворогів, Суховія та Ханенка, то виступав проти двох останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя заодно із султаном і кримським ханом». «Нужда закон зміняє», — часто говорив Сірко і, мабуть, часто діяв суголосно із своєю улюбленою приказкою».

Могила Івана Сірка

До такої характеристики лише додамо: діяльність козацького ватажка нероздільно пов’язана з цілою епохою в історії України, Речі Посполитої та Росії, а його постать назавжди залишиться позитивним прикладом оборонця національних інтересів українців, репрезентанта соборного об’єднання розчленованої іноземними володарями козацької держави.