100 Великих постатей і подій козацької України

ВИСНАЖЛИВИЙ ПОХІД ДО УГОРЩИНИ ТА СЛОВАЧЧИНИ

Через шість днів після закінчення переможної Віденської битви, 18 вересня 1683 р., коаліційна армія Яна III Собеського разом з імператорськими підрозділами була вже неподалік від Братислави. Король знову писав до Кракова про необхідність швидшого прибуття козацьких полків з України. У відповідь на черговий лист короля Марія Казимира відповідала: «...Відділ війська Коронного під керівництвом його м[ило]сці Даниловича, разом з Козаками, які звідусіль щоденно прибувають, посувається значно швидше. Поляків і Козаків разом є дві з півтисячі або навіть більше...». 20 вересня військо Речі Посполитої зупинилося навпроти Братислави й чекало на зведення мостів через Дунай.

У листі до короля від 24 вересня Марія Казимира пропонувала встановити «власну пошту», тобто поштовий зв’язок між Краковом і польським обозом в Угорщині, для чого просила у короля виділити 20 козаків. З реляції священика Бернарда Бруліга, який був настоятелем одного з християнських монастирів на території Моравії у Словаччині, знаємо, що через його «кляштор» у другій половині вересня марширували козацькі полки. 28 вересня Ян III Собеський повідомляв про те, що до його армії, яка перебувала неподалік містечка Сан-Петер, приєдналися полки Я. Ворони і Я. Менжинського. Полковникові Семену (Корсунцю — ?) з іншими козацькими підрозділами наказувалося йти «звичайною дорогою за другими». До речі, у післявіденському поході брав участь й інший Семен. Про участь майбутнього білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія у віденських подіях свідчив пізніше сам Ян III Собеський, який в одному зі своїх пізніших листів (від 6 грудня 1694 р) писав до цього козацького старшини: «Вдячні богатирю з-під Відня, вірної і зичливої твоєї прислуги, яку весь час нам і Речі Посполитій засвідчуєш...». Припускаємо, що С. Палій, а також З. Іскра та Самусь знаходилися серед старшини тих підрозділів (наприклад, Я. Ворони або ж І. Киліяна), які прийшли до Австрійської імперії із Запорожжя.

Отже, десь 26-27 вересня до армії Речі Посполитої влилося близько 1 тисячі 400 козаків. Козацьке військо у складі армії Речі Посполитої поділялося на полки, які в свою чергу ділилися на сотні, а ті — на курені. Українські підрозділи спочатку підпорядковувалися польному гетьману Корони Польської М. Синявському, а після його хвороби — великому коронному гетьману С. Яблоновському. Невідомо чи обрали згідно із звичаєм прибулі до Угорщини козаки наказного гетьмана. Очевидно, що безпосереднє командування здійснювалося полковниками, які збиралися на військові (похідні) старшинські ради. На ці ради традиційно також допускалися генеральний писар та військовий суддя. Полковники командували за допомогою середнього офіцерського (старшинського) складу, до якого входили: полкові писар, осавул, хорунжий та сотник. Своя старшина була і в козацьких сотнях, яку окрім сотника представляли сотенні осавул, хорунжий та курінний отаман. Найнижчу ланку репрезентували «служиві молодці», з яких призначалися прапорний, пушкарі, довбиш і трубач. Окремі козаки виконували роль лікарів, яких називали цирульниками. Зазвичай під час походу в козацькому війську був і свій священник — капелан.

На початковому етапі післявіденського походу король неодноразово звертався до своєї дружини із проханням якнайшвидше присилати йому козаків: «Скільки вже є тих там козаків, хай вже йдуть швидше з Литвою, для кращої їхньої безпеки». З огляду на те, що королівське військо в результаті втрат у боях та у результаті хвороб значно зменшилося (джерела засвідчують, що в ній залишилося тільки 16 тисяч вояків), нетерпіння Яна III Собеського було цілком вмотивованим. 27-29 вересня польські та українські частини здійснили переправу через великий Житній Острів (болотиста територія міжріччя між Дунаєм, Малим Дунаєм та Вагом), а вже 2 жовтня авангард армії дійшов до містечка Комарна. Тут знову між польськими та австрійськими воєначальниками відбулася нарада відносно подальшого руху союзницького війська, на якій було вирішено йти у напрямку Естергома.

За повідомленнями тогочасних європейських «новин» (які потребують додаткового підтвердження), поки християнські союзники рухалася вздовж Дунаю, кілька козацьких підрозділів здійснили самостійний похід у напрямку турецьких володінь в Боснії. Перейшовши річку Саву, українці завдали туркам чимало шкоди, але на зворотному шляху, під час переправи були атаковані турецьким загоном й втратили декілька десятків козаків. У цей же час козацькі розвідники були розіслані в напрямку фортеці Паркани, куди рухалися основні частини армії Яна III Собеського. 6 жовтня військо Речі Посполитої вже було за 20 км від Парканів, а наступного дня, у четвер, королівська армія наблизилася до містечка. Висланий на чолі передової розвідки коронний стражник С. Бідзіньський, який очолював дві драгунські хоругви, отримав наказ короля збирати на Дунаї човни для передачі їх козакам, які мали забезпечити переправу. Окрім того, планувалася участь козацької флотилії у можливих локальних сутичках із турками на річці Гран, яка протікала поблизу. Саме місто оточували дерев'яно-земляні укріплення з ровами та валами з частоколами. Польська розвідка не встигла повідомити короля про прихід під Паркани 5-тисячного підрозділу Кара Мегмеда-паші, а тому в першій битві під цим містечком війська Речі Посполитої зазнали відчутної поразки. Поляки та українці втратили вбитими від 500 за одними відомостями, і до 3 тисяч чоловік — за іншими. Сам Ян III Собеський ледве втік з місця проведення бою в оточенні лише семи шляхтичів, серед яких був і луцький староста А. Мянчинський.

Через два дні, в суботу 9 жовтня, відбувся вирішальний бій з військом Кара Мегмеда-паші, яке збільшилося до 14 тисяч чоловік. Війська європейських союзників нараховували близько 30 тисяч вояків. Фронт битви розтягнувся майже на 5 км: Перемогти їх вдалося завдяки вдалому маневру польської королівської піхоти на чолі з В. Лещинським і В. Щукою та козацьких підрозділів Я. Ворони та Й. Межинського. Вони несподівано вдарили в північний фланг турок і змусили їх відступити. Сучасниками тих подій, зокрема самими Яном III Собеським та австрійським імператором Леопольдом І Габсбургом, ця битва оцінювалася навіть вище ніж історичний бій під мурами Відня. Адже у битві під Парканами загинуло близько 9 тисяч турків на чолі з бейлербеєм Боснії Гизир-пашею та бейлербеєм Караману Мегмед-пашею. У полон було взято близько 1 тисячі 500 мусульман разом з бейлербеєм Сілістрії Мустафа-пашею і бейлербеєм Сівашу Галіл-пашею.

С. Величко, на основі тогочасних «летючих листків» описав таку картину двох битв поблизу Парканів: «Король... з усім своїм кінним військом відразу рушив налегці у погоню за турками до замків Нових Парканів. Але там фортуна йому відмінилася, бо хоча було забито 6 000 яничарів, однак кінні турки, зібравшись у великому числі, міцно й сердито вдарили на польські й козацькі війська і, зламавши їх, учинили їм значний ущербок, де й самому королеві з сином довелося б випити невільничу чи смертну чашу, коли б свої воїни не дали йому в тому разі рятунок. Коли потім ззаду наспіли німецькі й польські війська з обозом, піхотами та гарматами, турків було до решти зломлено й прогнано аж до Стригона (Естергома. — Т. Ч.)».

З огляду на значну участь українських козаків у цій битві, король дозволив їм забрати із спішно залишеного османським гарнізоном Парканів усі наявні матеріальні цінності. Після чого місто було спалено. Сучасники засвідчували, що турки панічно втікали з міста й скупчилися на мосту через річку Гран. Той не витримав такої кількості людей й впав, а багато турецьких вояків попадало у річку й виплило на острови. Однак там їх «охочими козаками, що вплав за ними відправилися, на островах вщент знищено».

Баші-турки, як бидлята,

Пошли в Дунай, небожата;

Там же ляхи їх рубали,

Кров’ю Дунай фарбували... —

описував ті події у своїй поемі львівський єпископ Й. Шумлянський. А невідомий очевидець стверджував, що «з козаками нам дуже добре» й засвідчував, що поки польські хоругви відпочивали після Парканської битви, загони козаків здійснювали рейди в навколишній місцевості й робили засідки на турків.

Під час переправи через Дунай поблизу угорського міста-фортеці Естергом (у джерелах різного походження згадується як Ештергом, Остригом, Стригом, Стрігоніум, Стригон, Стригонь та ін.), який знаходився на протилежному березі навпроти Паркан, козаки полковника Я. Ворони не змогли взяти в полон турка на другому березі річки, що викликало невдоволення короля. У листі від 15 жовтня Ян ІІІ Собеський, під час будівництва мосту через Дунай, засвідчував: «...Пробували носом води Козаки, якби були на тій стороні щось добре зробили, язика взяли б: але то каналії і не треба жодного сподівання на них покладати. Самі особливо Ворона [призналися], що то вони простих хлопів затягнули, не Козаків, бо так швидко Козаків не могли дістати. Жаль, о Боже, тільки кошти!...». Очевидно, що серед майже півтори тисяч чоловік, яких завербували Я. Менжинський і Я. Ворона поряд із козаками з Правобережжя та Запорозької Січі були й українські селяни («прості хлопи»). Проте невдовзі польський монарх змінив гнів на милість — у листі від 20 жовтня він зазначав, що його на той час хвилювали три думки, одна з яких була про підсилення його армії українськими козаками.

Однак через деякий час невмілі дії селян із Правобережної України знову викликали монарше невдоволення: «...Ці гультяї боягузи негідні, щоб про них думати, а не тільки писати і турбуватися про них». Правда, українці не були винятком, адже одночасно Ян III Собеський гнівався й на польську шляхту, відзначаючи, що «офіцери нерозумні, недбалі, непильні, самі на них нарікають і волають вояки, особливо у драгунії».

Незабаром «козацька честь» була врятована. 27 жовтня українці відзначилися під час облоги та штурму Естергома. Треба відзначити, що це місто обороняло близько 7 тисяч турецьких вояків. Поразка під Парканами змусила турків направити на підмогу гарнізону Естергома елітні відділи бейлербея Анатолії Газінедара Гасана-паші. На військовій нараді великий візир Кара Мустафа дуже турбувався про стан обороноздатності фортеці. Перед штурмом Естергому до польсько-австрійських сил нарешті приєдналися німецькі полки (більш ніж 5 тисяч чол.) з Бранденбургу та Баварії на чолі з електором Максиміліаном II Емануелем, які йшли з-під Відня.

Про дії українського полку Апостола під Парканами та Естергомом розказали згодом рядові козаки, які входили до його підрозділу: «...Ходили під Пархан і під Стригон і взяли ті городи». Окрім того, участь підрозділів українського козацтва у штурмі Естергома засвідчує й інформація із «Щоденника зайняття Стригоня в 1683 р.» невідомого автора. Рукопис був розшуканий істориком Янушем Волінським серед паперів родини Пжезьдєцьких у Варшаві. С. Величко цілком вірно описував ситуацію, що склалася поблизу цієї фортеці, коли поляки, австрійці й українці турків «не без свого ущербу докінчили — одні впали на землю від християнської зброї трупом, а інші потопилися в Дунаї: зламався був міст; місто ж Стригон дісталося тоді в християнські руки».

Про велике значення Естергому, який в добу пізнього середньовіччя був однією з резиденцій угорських королів, для турків свідчить той факт, що отримавши звістку про його втрату, султан Мегмед IV, який на той час перебував у Белграді, наказав стратити командувача османською армією у Європі й свого великого візира Кара Мустафу.

Після зайняття цієї турецької фортеці на військовій раді християнської коаліції було ухвалено рішення йти на «зимові квартири», тобто повертатися додому. 31 жовтня 1683 р. польско-австрійські війська вирушили у напрямку до річки Іпель, через яку переправилися 4 листопада й продовжували рух вздовж лівого берега. 5 листопада до армії Яна III Собеського нарешті приєдналися основні козацькі полки Максиміліана Булиги-Курцевича, Семена (Корсунця — ?), Василя Іскрицького, Даровського та Яна Міхала Мислішевського, які змусили короля змінити свою думку про військову спроможність українців. Десь у ці дні полякам вдалося визволити з турецького полону (обміняти на захоплених турків) секретаря королівни Марії Казимири, француза Далєрака і двох козаків, «що при ньому були».

9 листопада 1683 р. християнська армія підійшла до словацького міста Сецени. Цю турецьку фортецю обороняли 560 сіпагів, 300 яничарів, а також місцеве мусульманське населення. На озброєнні у місцевого гарнізону було більше ніж 20 гармат великого калібру. Сеценський замок, окрім кам’яних мурів із вежами, оточували три лінії валів з дерев’яними засіками висотою до 4 м. Цю важливу інформацію роздобула козацька розвідка. Польський мемуарист Ян Пасек зі слів свого племінника Станіслава, який брав участь у поході до Угорщини й Словаччини, яскраво описав епізод, пов’язаний з розвідувальною операцією напередодні штурму. Її доручили українцям, які мали добути «язика» з турецької залоги. Кільканадцятеро сміливців зробили засідку серед дерев саду, який розташовувався неподалік фортечної стіни. А двоє козаків підійшли під самий мур і викликали на себе вогонь із рушниць. Один з українців зробив вигляд, що його вбито і впав на землю. Його товариш спочатку почав трясти «тіло», а потім почав знімати з нього вбрання. Тим самим він давав розуміти ворогу, що той вбитий. Побачивши це, турки почали стріляти ще більше, а тому козак почав втікати в напрямку військового табору. Через деякий час із міста вийшов турок, подивився навколо і нікого не побачивши під деревами, почав знімати червоний жупан з «мертвого» козака. Почав розщібати йому ґудзики, а той схопив його за шию й покликав побратимів, які вискочили із засідки й схопили довірливого турка. Той відразу ж був конвойований до короля Яна III Собеського і розповів важливі відомості: «...Випросив король з язика, що при надії на Бога Сечин може стати нашим і наказав готуватися до штурму».

За військовим планом, який було укладено напередодні місто з однієї сторони мали атакувати австрійські та бранденбурзькі підрозділи, а з іншої — річпосполитські відділи. Однак першими атакувати передмістя Сецен доручили 15 листопада саме козацьким полкам М. Булиги, В. Іскрицького, С. Корсунця та Я. Мислішевського та хоругві луцького старости А. Мянчинського. «А вони (козаки. — Т. Ч.) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами; і моєму серцю на потіху, швидше Ваша Милість розкажіть його милості отцю нунцію, бо напевно виправили свою репутацію [козаки] і в усіх заслужили собі на велику славу (підкр. — Авт.)», — так описував польсько-литовський король перший штурм добре укріпленої фортеці й звертався до Марії Казимири, щоб та швидше повідомила про це папського нунція у Польщі, який, у свою чергу, сповістив би про цю допомогу до Ватикану. Під час цього наступу українці втратили до 20 чоловік вбитими і ще з десяток були поранені.

Очевидець атаки козаків на позиції турків у передмісті Сецен М. Дяковський відзначав, що під час неї загинуло «кільканадцяти Козаків і жовнірів». Окрім того, він залишив свідчення про існування у козацьких полках лікарів-«цирульників»1, які після бойових дій здійснювали медичний нагляд за пораненими: «Козаки, які також мають своїх цирульників, прикладають на рани трохи землі змішаної порівну зі слиною. Прояви такого лікування начебто непогані. Є й такі, що рани промивають сечею». Відразу ж після стрімкої атаки козацьких полків рушила в бій польська піхота і драгуни, а потім на відвойованому українцями плацдармі були встановлені гармати, щоб вести вогонь по місту. Після трьохгодинної атаки, що супроводжувалася артилерійським обстрілом, турки капітулювали. На думку істориків, взяття християнськими військами Сецен стало важливою стратегічною перемогою, адже тим самим перетинався шлях до турецької фортеці Нові Замки. Невдовзі ця найбільш заглиблена на територію Словаччини османська твердиня також була відбита в Османської імперії.

1 Один з учасників битви під Віднем та післявіденського походу поляка Миколай Дяковський у своєму «Щоденнику Віденської оказії» в записі за 5 листопада залишив свідчення про те, як українські козаки уникали хвороб та захищалися від холодних ночей: «Особлива справа, коли Козаки, щоб не було якоїсь лихоманки вже довгий час випивають перед сном мірку горілки з порохом до стрільби. Замість пороху вживають інколи й попіл. І то, виявляється, ефективні ліки». Цікаво, що в даному випадку поляк повторив спостереження француза Гійома Левассера де Боплана, які той записав майже за 40 років до віденських подій й опублікував у своєму щоденнику в 1651 р.: «Я бачив козаків, хворих на лихоманку, які, щоб одужати, не вживали нічого іншого, окрім півзаряду гарматного пороху: розвівши його навпіл і випивали... Я бачив також, як інші брали попіл і змішували його з горілкою, як говорилося вище, і випивали з таким же результатом». Про важливість лікувальних процедур засвідчувала надзвичайно велика смертність серед вояків Речі Посполитої — майже 5 тисяч захворіло, а частина вмерла внаслідок дизентерії (червінки) та інших хвороб. Так, зокрема, на початку жовтня 1683 р. померли вінницький староста С. Ходоровський та волинський каштелян С. Лєдуховський. Тяжко хворими під час походу були київський каштелян Ф. Дзєдушицький і навіть сам польний гетьман, волинський воєвода М. Синявський, який помер на завершальному етапі походу до Угорщини і Словаччини у листопаді 1683 р.

У листопаді певна кількість українських козаків була також відправлена в розпорядження німецького генерала Е. Капрара. Його 2-тисячпий корпус спільно з українцями здійснив сміливий розвідувальний похід у напрямку Буди й брав участь у локальних боях із турками.

З огляду на перемоги в Угорщині та Словаччині Ян III Собеський 29 листопада з обозу, що перебував поблизу Дунаю, послав до білоцерківського коменданта Ернеста Оттопа Раппе «з донесенням про вікторію Його Королівської Милості, щоб запорожців затягнули на свій бік». Той, у свою чергу, звернувся із закликом про допомогу польсько-австрійським силам до старшини і козаків Війська Запорозького Низового, які на своїй раді ухвалили рішення підтримати боротьбу європейських країн проти Османської імперії.

Після зайняття Сеценської фортеці армія Яна III Собеського рушила через Римавську Суботу у напрямку міста Кошице й, обійшовши його, на початку грудня вже була поблизу м. Пряшова. Лише у цей час, 19 листопада, до неї приєдналися передові загони 10-тисячного литовського війська, яке очолювали Казимир Ян Сапєга та Ян Огінський. 8 грудня 1683 р. під Сабіновим авангардні підрозділи на чолі з волинським шляхтичем А. Мянчинським розбили загін словацьких повстанців, які підтримували турецького васала І. Тьокьолі. 13 грудня 1683 р. польсько-литовське-українське військо під Мушином перейшло кордон і вступило на територію Речі Посполитої. Джерела стверджують, що після завершення походу до Угорщини і Словаччини козаки Апостола супроводжували до Львова тіло померлого під час кампанії від хвороби свого командувача, польного гетьмана і волинського воєводи М. Синявського: Окрім того, у закарпатській фортеці Унгвар (Ужгород) для допомоги місцевому гарнізону було залишено близько 500 (за іншими даними — 3 тис.) козаків, які поверталися з походу.

За одним із повідомлень, осавулом у них був Андрій Могила, майбутній наказний гетьман, який, очевидно пробув в Унгварі недовго (або ж взагалі там не був), а вже у грудні 1683 р. він уже брав участь у поході до Молдавії та Північного Причорномор’я. В одному з документів згадується про «козаків з Унгвару під паном Заблоцьким». На початку наступного року вони змушені були відступити із Закарпаття, але, можливо, що поодинокі козаки залишилися обороняти Ужгород від куруців (І. Тьокьолі оволодів цим містом у липні 1684 р.) під керівництвом річпосполитського полковника В. Добшича. «Багато козаків тоді загинуло в горах Карпатських», — відзначав свого часу знаний подільський історик Й. Ролле (Антоні).

25 грудня 1683 р. у Белграді посланці Мегмеда IV відібрали в Кари Мустафи збережений у Віденській битві Прапор Пророка та печатку великого візира й задушили його шовковим шнурком. Ця подія символізувала визнання Османською імперією своєї поразки у військовій кампанії 1683 р., яка своїми діями охопила не тільки частину Австрії, але й значну територію Угорщини та Словаччини. Значну роль у перемозі європейської коаліції над Османами відіграли також й українці — шляхта зі Східної Галичини, Волині, Київщини та Поділля, які складали майже половину від загальної кількості бойових підрозділів Речі Посполитої. Дієву допомогу королю Яну III Собеському падали також козаки з Правобережної і Лівобережної України та Запорозької Січі. «Яка то красива винахідливість і майстерність козацька», — так оцінювали військове мистецтво українців під час відвоювання у турків угорських та словацьких фортець на Дунаї сучасники.