100 Великих постатей і подій козацької України

НЕЛЕГКА ДОЛЯ КОЗАЦЬКИХ ДРУЖИН

В одного з найближчих сподвижників українського гетьмана Богдана Хмельницького, полковника Війська Запорозького, а потім і його чільника Петра Дорофійовича Дорошенка доля видалась досить схожою з долею Великого Богдана. Так само, як і його знаменитий попередник, він гетьманував близько десяти років, його теж спочатку дуже любили у народі і називали «Богом даним», йому також доводилося вибирати зовнішньополітичну орієнтацію між королем, царем і султаном, і він так само, як і Богдан, був неодноразово одружений. Ім’я першої дружини Дорошенка не збереглося в історичних анналах. Вдруге він пов’язав своє життя з родовитою племінницею власного патрона Б. Хмельницького, двоюрідною сестрою його сина Юрія Любов’ю Павлівною Яненко. З нею він прожив багато років — приблизно з середини 50-х до середини 80-х рр. XVII ст. Як виявилося невдовзі після одруження, Люба була небайдужою до «зеленого змія» й, поки її чоловік перебував у військових походах, напивалася і, як засвідчує тогочасний документ, «робила різні злодійства». Сторінки архівних документів не розкривають суті «злодійств» п’яної гетьманської дружини. Хоча можемо впевнено стверджувати про її невірність з огляду на те, що Петро Дорошенко згідно зі старовинним звичаєм неодноразово «накривав її чорним платтям», але завжди пробачав своїй молодій дружині такі сімейні гріхи. Очевидно, він її усе ж таки міцно кохав.

У похід. Художник М. Пимоненко. 1902 р.

Якнайкраще це може засвідчити один маленький епізод з їхнього подружнього життя, коли невірна дружина Дорошенка певний час перебувала в неприємній (хоча й почесній) ролі заручниці, а люблячий чоловік у цей час добивався її звільнення, незважаючи на попередні «заслуги» Люби. Це трапилося після того як у 1676 р. гетьман П. Дорошенко добровільно склав булаву на користь свого суперника Івана Самойловича. Останній на вимогу московського царя Олексія Михайловича в березні 1677 р. відправив свого довголітнього суперника в почесне заслання до Москви, а його дружину разом з матір’ю і братами Дорошенка залишив поближче до себе — переселив їх з Чигирина до містечка Сосниця на Чернігівщині. Таке поводження з рідними своїх реальних чи потенційних противників було досить поширеною практикою у ті часи. Це робилося задля того, щоб мати певний політичний вплив на своїх теперішніх або майбутніх супротивників. Так, наприклад, сини самого Самойловича деякий час перебували почесними заручниками в Москві. Один із синів його нещасливого попередника, гетьмана Михайла Ханенка, находився в тій же ролі при дворі польського короля у Варшаві, другий у турецького султана в Стамбулі, а третій — у полоні в того ж таки Дорошенка. Довгий час І. Самойлович утримував ще одну поважну заручницю дружину правобережного гетьмана Андрія Могили, але про цю історію трохи згодом.

Перебуваючи з початку весни 1677 р. у Москві, Дорошенко неодноразово звертається до царя з проханням відпустити дружину додому. Олексій Михайлович йде назустріч екс-гетьману й висилає до Батурина свого посланця — піддячого Василя Юдіна з метою залагодження цієї справи. Протягом травня царський представник намагався добитися згоди від І. Самойловича про відправку Люби до Росії. Але лівобережний гетьман під різними причинами відмовляв йому в цьому. Найголовнішим аргументом було те, що Петро не звернувся особисто зі своїм проханням до Самойловича. Навпаки, Дорошенко прислав до Батурина лист, в якому просить клопотатися про його повернення в Україну. А тому, відзначав гетьман у розмові з Юдіним, «до Петра Дорошенка йому гетьману посилати насильно жінкуйого неможливо..., а в листі (Петровому) написано, що буцімто велено жінку його прислати по указу царської величності, і щоб гетьман (Самойлович), взяв його у маларосійські міста...». Розуміючи, що йому чиняться перепони у виконанні царського завдання, В. Юдін відвідує матір і братів Дорошенка й просить їх відпустити Любу до Москви. Ті відповіли, що це повинен вирішити І. Самойлович. А через деякий час до гетьмана прийшов брат Петра Дорошенка Андрій й розповів йому наступне: «...і по від’їзду його Петровому до великого государя в Москву, почала вона (дружина Люба. — Авт.) пити жахливо без відома його Андрійова ходити і чинити злодійства. І нині, приїхав до Сосниці, наказав Андрій їй збиратися їхати до брата Петра. І вона при батькові своєму Яненку говорила йому Андрію з криком: буде її він до Москви насильно посилати, і брат його Петро недовго буде на світі жити. І він Андрій, почувши від неї такі слова, бив чолом гетьману, щоб її до брата тимчасово не відсилати». Після цього Андрій оголосив Самойловичу і присутньому гетьманській канцелярії російському піддячому Юдіну, що напише про злодіяння своєму братові Петрові до Москви, щоб той остаточно вирішив долю своєї дружини. А до того часу він радить не відпускати її з України.

Можливо й справді Люба взялася за старе, а може, таку інтригу закрутив І. Самойлович, щоб не відпускати її до чоловіка (знаємо, що він перед цим неодноразово викликав до себе Андрія й мав з ним довгі розмови), але саме таким чином було досягнуто результату — дружина П. Дорошенка й далі продовжувала залишатися почесною заручницею.

Йдучи назустріч настійливим проханням Дорошенка, російський цар висилає до батурина ще одного свого представника, але тепер вже рангом вище — стольника Олександра Карандєєва. Він прибув у гетьманську столицю 6 липня 1677 р. А вже через два тижні дружина Дорошенка вирушила до Москви, а з нею, згідно з документом «...8 скарбних возів, ридван і коляска, а ід тими возами по 2 коней у возі. 5 возів з усякою рухляддю, по одному кою в возі... Провожатих з нею (дружиною Петра. — Авт.) 6 чоловік і прислужниця; і він Олександр (Карандєєв. — Авт.) поставив біля неї 8 людей». 8 липня того ж року Люба Дорошенко нарешті прибула до свого чоловіка Петро і Люба прожили разом ще деякий час у наданому царем будинку. Але невдовзі, десь близько 1685 р., «малоумна» (так писав про неї Петро у листі до Самойловича) дружина екс-гетьмана вмерла. Петро Дорошенко недовго горював і одружився втретє. Від цього шлюбу через два поколінні з’явилася відома Наталя Гончарова, що стала дружиною Олександра Пушкіна.

Схожа історія трапилася з менш відомим українським гетьманом Андрієм Могилою, який очолював козаків Правобережної України з 1684 до 1689 рр. Одразу після його обрання гетьманом «від імені Його Королівської Милості у березні 1684 р., І. Самойлович, який гетьманував на Лівобережжі, наказав заарештувати дружину новообраного конкурента Параскеву. Зважаючи на те, що вона проживала в одному з містечок «на лівому березі» Дніпра, це було зробити не надто важко.

Якщо П. Дорошенко звертався у справі звільнення своєї дружини до московского царя, то А. Могилі нічого не залишалося робити, як попросити заступництва у свого протектора, польського короля Яна III Собеського. Він відбув до Варшави, де в липні 1684 р. був відразу ж прийнятий і вислуханий королем. Як повідомляв у своєму звіті російський посол у Польщі Сандирєв « ...Могила ж Королівській величності доносив, що, по Вашому Великих Государей (малолітніх царей Петра та Івана. — Авт.) указу, жінка його Могилина сидить під міцним караулом і в сторону Королівської Його Величності пропускати її не велено; і щоб Королівська Величність наказав писати до Вас Великих Государів, в грамоті своїй про звільнення жінки його в королівську сторону; і Королівська Величність наказав проте послати до Вас Великих Государів, грамоту свою». І справді, наприкінці липня Ян III Собеський відправляє листа до Москви з проханням якимось чином вплинути на лівобережного гетьмана І. Самойловича й зобов’язати його негайно звільнити дружину підлеглого йому правобережного гетьмана. Але царський двір з невідомих причин навіть не взяв за потрібне дати відповідь королеві у цій справі, що було грубим порушенням тогочасного етикету листування між найвищими достойниками різних держав.

Саме тому великий канцлер Речі Посполитої М. Огінський у жовтні 1684 р., нагадуючи про лист свого короля, звернувся з посланням до російського князя В. Голінського. Той відказав йому, що «такої Королівської Величності грамоти... про звільнення Могилиної жінки... в присилці не було», а також про те, що причини арешту Параскеви та місце її перебування невідомі. Тим не менш, Голіцин обіцяв дати наказ Самойловичу про «розшук» дружини правобережного гетьмана. Чи це була свідома дезінформація росіянами поляків, чи, можливо, й справді лист Яна III Собеського з невідомих причин не потрапив до адресата? Однак Параскева Могила так і не була звільнена протягом наступних років.

Її вірний чоловік неодноразово звертався до королівської канцелярії з проханням вплинути на царя і лівобережного гетьмана щодо його , справи. 13 квітня 1687 р. сам король відповів А. Могилі з Варшави: «...про жінку премилу не забуваємо і все робимо (для її звільнення. — Авт.)». Отже, у цей час вона ще перебувала в полоні. Ймовірно, що її випустили лише десь наприкінці 1687 р. за дорученням новообраного лівобережного гетьмана І. Мазепи, який не хотів сваритися через це з польським королем.

Андрій і Параскева Могили жили в розлуці майже три роки. Однак чоловік не втрачав надію на повернення дружини з полону і, як бачимо, завдяки власній настирливості домігся свого. Хоча наступні події засвідчують, що їм недовго прийшлося тішитися щастям — на початку 1689 р. гетьман А. Могила помирає. Тепер вже його дружина звертається по допомогу до королівського уряду. Але це, як-то кажуть, вже зовсім інша історія...