100 Великих постатей і подій козацької України

ПОДВІЙНА ГРА ПЕТРА ДОРОШЕНКА

Прийшовши влітку 1665 р. до влади за допомогою домовленості з присутніми в Україні татарськими мурзами, Петро Дорошенко в перші роки свого гетьманування постійно контактував з володарями Кримського ханства стосовно здійснення спільних військових операцій по опануванню Лівобережжям. На початку червня 1666 р. П. Дорошенко направив до хана Аділ-Гірея свого посла І. Мельника, який запросив татарські війська допомогти своєму гетьманові в задніпровському поході. У відповідь хан відсилає до Чигирина «нурадин-солтана і двох царевичів». У результаті спільного з татарами походу на Лівобережжя Дорошенко встановив владу над багатьма містечками Переяславського й Полтавського полків — Переяславом, Золотоношею, Домонтовим, Бубновим, Піщаною, Ірклієвим. Інші його підрозділи дійшли аж до Ніжина.

Під час цієї військової кампанії гетьман також звертається за допомогою до короля Яна ІІ Казимира, якого в офіційних документах визнавав за свого сюзерена. Крім того, в листі від 16 серпня 1666 р. до польського монарха він декларує наступне: «...схилити Задніпров’я до вірного підданства Його Королівському Маєстатові». У зв’язку з тим, що король не звертав уваги на прохання гетьмана, останній неодноразово повторював його як у листах до Яна II Казимира, так і у зверненнях до польських урядовців. У черговому листі до Варшави від 5 жовтня П. Дорошенко просив надати «виразний ординанс», який би узаконив вторгнення правобережних козацьких військ на Лівобережну Україну. Однак Річ Посполита не лише не підтримує спроби П. Дорошенка об’єднати Україну, а й проводить заходи, які змушують козацького зверхника відвести свої полки з «лівого берега» Дніпра на «правий», адже наприкінці 1666 р. коронна армія вступає на Правобережжя.

Герб гетьмана П. Дорошенка

Того ж року гетьманський уряд відсилає своїх представників на вальний сейм Речі Посполитої з пропозиціями від Українського гетьманства, які були сформовані на козацькій раді під Лисянкою. В інструкції, що надавалася козацьким послам, відзначалося, що «...ми всі, обивателі українські цього боку Дніпра... прийшли до добровільного відновлення нашого вірного підданства королеві». З свого боку король мав забезпечити «права та вольності» не лише козацтва, а й «усього народу руського». Таким чином, свою протекцію король мав поширити не лише на Правобережну, але й на Лівобережну Україну. Умови підданства Дорошенка Польській короні були окреслені також у Підгаєцькій угоді 1667 р.

Протягом першої половини 1668 р. П. Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там загальноукраїнську раду для вибору гетьмана «обох сторін» Дніпра. Вона відбулася 8 червня 1668 р., а її хід та результати переконливо засвідчили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній державі. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а П. Дорошенка обрано гетьманом «всього Війська Запорозького». За результатами ради в листі до великого коронного гетьмана Я. Собеського Дорошенко писав: «...усе Військо вкупі, і Задніпровські обидві сторони під єдиним регіментом у послушенстві мені належати стали». Отже, мрія Дорошенка, хоча й ненадовго, здійснилася. Він нарешті зумів зробити те, що не вдавалося його попередникам Ю. Хмельницькому й П. Тетері, а саме — об’єднати розтерзану сусідніми монархами та внутрішніми чварами козацьку Україну.

«За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство», — резюмував з цього приводу нащадок гетьмана, історик Д. Дорошенко. В усіх українських церквах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Адже в цей час він видав низку універсалів щодо охорони багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності.

Посилення влади Дорошенка дуже налякало верхівку Польсько-Литовської держави, яка переживала, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився в «удільного» володаря. Ці побоювання віддзеркалювалися в багатьох тогочасних листах і документах. Так, наприклад, львівський єпископ Й. Шумлянський, який за дорученням короля проводив переговори з П. Дорошенком, звітував до Варшави: «...ці люди (українці — Авт.) не хлопи, але народ самостійний». Очевидно, саме тому польські хоругви ще перед походом П. Дорошенка на Лівобережжя підступно напали на Паволоцький і Кальницький полки, тим самим порушивши умови Підгаєцького перемир’я.

У червні 1668 р. коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це спричинило до відтягнення основних сил Дорошенка з Лівобережжя — наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши на бік пакти (Підгаєцькі), починають наступати з військовою потугою на Україну», — описував складне міжнародне положення Українського гетьманства сам гетьман у листі до господаря Молдавського князівства.

Залишаючи Задніпров’я, П. Дорошенко 8 червня 1668 р. призначив там наказним гетьманом миргородського полковника Д. Ігнатовича-Многогрішного. Призначений Дорошенком гетьман «сіверських» полків уже наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобережної частини Українського гетьманства та склав присягу московському цареві. Вже з 1670 р. Д. Многогрішного і П. Дорошенка підозрювали в змові, про що повідомляв до Варшави гетьман «його королівської милості» М. Ханенко: «...що Дорошенко і Многогрішний, забувши Бога, між собою присягу вчинили та постановили, щоб ні під вашою королівською милістю, ні під московською, але під турком були». Протягом 1671 р. лівобережний гетьман дозволяв своїм охотницьким полкам переходити на Правобережжя для допомоги П. Дорошенкові у відбитті наступу польської армії. У липні 1672 р. комендант Білоцерківської фортеці повідомляв до Варшави, що Лівобережжя на чолі з гетьманом Ігнатовичем збунтувалося проти царської протекції й «Дорошенкові про те знати дали, який їм посилає кілька тисяч козаків, і кільканадцять Орди...». Далі польський урядовець відзначав, що «з тієї то причини Многогрішний до столиці (Москви. — Авт.) взятий, що заодно з ним (Дорошенком — Авт.) розуміти хотів».

На початку 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московських військ на Лівобережжі. 19 лютого він звернувся з листом до Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького, український гетьман в той же час прохав короля Михайла Корибута «Україну Москві не віддавати і пакти Андрусівські відмінити». Готуючись до українсько-польської мирної комісії в Острозі, Дорошенко в інструкції козацьким комісарам, окрім інших, висував і вимоги до польського уряду забезпечити право гетьмана Війська Запорозького урядувати на «обох берегах» Дніпра. Та небажання Речі Посполитої діяти в потрібному для гетьмана П. Дорошенка руслі штовхає останнього до визнання зверхності турецького султана Мегмеда IV, яке відбулося протягом 1669-1670 рр.

Найголовнішою причиною такої зміни політичного курсу українського уряду були великі сподівання Дорошенка на те, що Османська імперій забезпечить об’єднання України, відмовившись від планів її розподілу між Москвою й Варшавою. У червні 1669 р. султан видав два універсали (берати), які затверджували гетьманство П. Дорошенка з умовою поширення його влади на всю Україну — як Правобережну, так і Лівобережну. Через три роки, під час особистої зустрічі з Мегмедом IV у жовтні 1672 р., гетьман висловлював прохання щодо виконання султаном взятих перед цим зобов’язань сприяти йому в політиці об’єднання. На що після аудієнції у падишаха великий візир відповів, що невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ, і ціла Лівобережна Україна».

Однак надії Дорошенка на турецьку протекцію не здійснювалися в силу різних причин, серед яких були, по-перше, невиконання османськими воєначальниками своїх зобов’язань перед українським правителем, а по-друге, поразка армії Мегмеда IV в битві 1673 р. з польськими військами під Хотином. Разом з іншими чинниками це призводить до поступової переорієнтації Дорошенка на тіснішу співпрацю з польським урядом. І хоча про всі свої зносини з королем протягом 1674-1675 рр. гетьман повідомляв до Стамбула, серед урядовців Речі Посполитої наприкінці 1674 р. ходили чутки про відмову гетьмана «Дороша» від турецької зверхності й визнання польської протекції. Правобережні козаки-сердюки під час перебування польського посольства в Чигирині говорили: «Дай, Боже, скоріше миру з королем, тоді всі разом з поляками й ордою підемо на Задніпров’я».

У проекті Чигиринських пунктів 1675 р. між Українським гетьманством і Річчю Посполитою, вони були вислані Дорошенком до Варшави, відзначалося, що «Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств: Київського, Чернігівського й Брацлавського...». Отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько-польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, що у цьому випадку Польща, зважаючи на положення Андрусівського перемир’я (ці території підлягали московському царю), не погоджувалася на такі пропозиції П. Дорошенка. Новообраний король Речі Посполитої Я. Собеський взагалі відкинув можливість співпраці зі своїм довголітнім «приятелем»-суперником і планував здійснити черговий військовий похід з метою захоплення Чигирина.

Таким чином і турецький султан, і польський король, самі того не бажаючи, штовхали гетьмана Дорошенка до підданства його довголітньому противнику — московському царю. Але й можливе визнання російського сюзеренітету не змінило б твердих намірів українського гетьмана мати владу над обома частинами України. Про це ще наприкінці 1673 р. він заявляв московському дипломату С. Полховцеву, який прибув до Чигирина вмовляти гетьмана перейти «під високу руку» царя. Власне, в результаті довготривалої боротьби за Лівобережжя П. Дорошенко й схилився до останнього варіанту, а саме — забезпечити єдність України під протекторатом московського монарха. Чи не це й було найголовнішим мотивом здачі П. Дорошенком гетьманських клейнодів на користь царського регіментаря й лівобережного гетьмана І. Самойловича восени 1676 р.? Тим самим, на думку Дорошенка, мало забезпечуватися з’єднання двох частин України. Однак на перешкоді цьому задумові, як і в попередні роки, стояли домовленості між Москвою й Варшавою.

Підсумовуючи діяльність гетьмана П. Дорошенка щодо об’єднання розтерзаних іноземними протекціями українських земель, процитуємо один із «закличних» листів, які направляли представники правобережної козацької старшини до своїх побратимів на Лівобережжі. Його зміст якнайкраще розкриває мотивацію вчинків одного з найвірніших послідовників політичної спадщини Б. Хмельницького, зокрема, і щодо впровадження полівасалатетної зовнішньополітичної моделі Українського гетьманства. «...Пан гетьман Дорошенко, — писали на початку 1670 р. в колективному листі полковники Я. Лизогуб, Г. Гамалія, М. Раєвський, І. Вербицький, І. Шульга та І. Пригара, — особливою поміччю й милістю Божою, і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одности, так, що всі з тої єдності тішились; того милого отчизні діла довершив він (Дорошенко. — Авт.), не за якимись власними користями ганяючись, але єдине бажаючи добра Україні і Війську Запорозькому... Відайте, що й ті, котрі тепер приводять до поділу на дві частини, колись дістануть кару за руйнування своєї отчизни... Нехай собі цар московський і король польський, як християнські монархи будуть здорові. Але навіщо нам з вами між собою різнитися?».

Протягом 1675-1676 рр. зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду П. Дорошенка щодо одночасної підлеглості України двом монархам. Такий невтішний результат спричинило не лише намагання обох сторін — польського короля й турецького султана — інкорпорувати козацьку державу на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який попри десятирічні зусилля так і не зумів сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. Перехід Петра Дорошенка на бік російського монарха і здача булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича стало відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу козацької держави, розділеної між Варшавою, Москвою і Стамбулом.