100 Великих постатей і подій козацької України

АНДРУСІВСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1667 р. ТА ЙОГО СПРИЙНЯТТЯ КОЗАКАМИ

30 січня 1667 р. Московська держава і Річ Посполита підписали Андрусівське перемир’я, яке припинило довголітню польсько-російську війну за право володіння козацькою Україною. Його третя стаття красномовно свідчила про те, що Лівобережна Україна мала перебувати під протекцією московського царя Олексія Михайловича: «... А у стороні Його Королівської Величності, від Дніпра, що під Києвом, і через увесь той край (Лівобережжя. — Авт.), до Путивльського кордону жодного города ані міста ані волості у власті через цьогочасні перемирні роки від цього часу і дня належати на буде».

Четверта стаття договору повністю присвячувалася «українсько-козацькій» проблемі: «І те узгоджуємо, що жодна над Козаками Українськими з тієї сторони Дніпра від Переяслава перебуваючих (на Лівобережжі. — Авт.), помста не має чинитися, що деякі в сторону Його Королівської Величності і Речіпосполитої вдавалися; а тих козаків з одного боку Дніпра Його Царська Величність від присяги та підданство виконаної звільняє, і в протекцію свою приймати, ані до міст і городів там перебуваючих вступати, протягом усього того часу примирного, не буде і накаже. А у відповідь Його Королівська Величність тих Козаків з другої сторони Дніпра ріки (Лівобережжя. — Авт.), від Переяслава перебуваючих, в протекцію свою приймати, протягом тих примирних років, не буде і накаже». Саме ця стаття Андрусівського перемир’я переконливо засвідчувала поділ України на право- і лівобережну частину в залежності від Дніпра, зважаючи на протекцію короля та царя. Дивно, що до цього часу мало хто з істориків звертав увагу на той факт, що московський цар Олексій Михайлович звільняв «козаків з другого боку Дніпра... від присяги на підданство виконаної». Очевидно, йшлося не про останню загальнокозацьку присягу 1659 р., а про акт присяги Війська Запорозького та станів України царю 1654 р. Отже, Московська держава в особі свого зверхника відмовлялася від більшої частини України і тим самим зраджувала найактивнішу частину українців, які саме заради виходу з-під влади польського короля та Речі Посполитої визнали протекцію царя та Московщини.

Герб Війська Запорозького

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, гетьман Петро Дорошенко зреагував блискавично — на початку лютого 1667 р, відсилає своїх послів до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько-кримського військово-політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана перемир’я з московським царем та війни з Польщею разом з українцями і московитами. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханату гетьман намагався помирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.

З огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові дуже промовистими були його слова в одному з листів до кримського хана: «...ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з Поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотів». Але зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відсилає своїх дипломатів до Туреччини. 6 і 9 липня 1667 р. посольство Війська Запорозького на чолі з М. Раткевичем-Портянкою були прийняті султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50-тисячне військо.

Зовнішньополітичні заходи Дорошенка — прохання про допомогу у Криму і Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України і укладення перемир’я з Польщею — не привели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 р. Андрусівське перемир’я було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Окрім того, переговорний процес між польським королем і російським царем продовжувався у напрямку остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру».

Реакція П. Дорошенка та його оточення на ці дії християнських монархів була вкрай негативною і навіть близькою до панічної. Як засвідчував один з посланників тогочасного московського резидента в Україні Тютєрєв, український гетьман, довідавшись про ратифікацію андрусівських домовленностей у Москві, був дуже зажурений разом з усією старшиною і пролежав «тяжко хворий» протягом двох днів. Після цього, описував далі своє перебування у Чигирині Тютєрєв, Дорошенко запросив його на Службу Божу до церкви, де правили київський митрополит Й. Тукальський й архимандрит Гедеон (Ю. Хмельницький). Під час Служби поминалися польський король і московський цар як захисники християнської віри. Очевидно, такі дії гетьмана мали засвідчити перед посланцем Москви те, що він хоч і шукає захисту у турецького султана, однак не «побусурманився» і сподівається на інше вирішення російсько-польського протистояння за Україну.

У зв’язку з тим, що українці продовжували відстоювати незалежність своєї вітчизни, більшість зі статей Андрусівського перемир’я практично не виконувалися. Тому протягом жовтня-грудня 1667 р. польсько-російські переговори продовжилися у Москві. Поряд з твердою позицією П. Дорошенка, іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала небезпека безпосереднього втручання у їхню боротьбу за Україну третьої досить потужної сили — Османської імперії, яка вирішила зміцнити свої позиції у східноєвропейському регіоні. Московський трактат, який був укладений між Росією і Польщею у грудні 1667 р., мав чітку антитурецьку направленість. Разом з тим, згідно з дослідженнями російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, стільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу». Але звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в історіографії договору, який доповнював Андрусівське перемир’я.

Вже у першому реченні першої статті Московського договору декларувалася його основна мета — «проти Бусурманського (турецького султана і кримського хана. — Авт.) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я. — Авт.) залишається». Польський король на прохання московського царя пробачав всілякі провинності і відступництво «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, напевно про головне — «щоб Козаки Українці (правобережні. — Авт.), які противляться, за об’явою обох Великих Государів, чи кого-небудь з них, ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися, і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до Його Королівської Милості посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства Його Королівській Милості і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусили їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають».

Як бачимо, у даному випадку монархи погоджувалися на подвійне підпорядкування України з огляду на турецьку загрозу. Згідно з договором цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п’ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч». Це робилося для «уняття свавільних людей там в Україні перебуваючих (очевидно, це був Дорошенко. — Авт.) у спільному утриманні обом Великим Государям в послушенстві і до покори привести бунтівливих козаків». Щодо факту існування між урядом П. Дорошенка і Польщею перемир’я, то воно не мало бути перешкодою для спільних дій обох держав проти турків, відзначалося у тексті грудневого договору 1667 р. між Москвою та Варшавою.

Зрозуміло, чому гетьман Дорошенко та його оточення так різко зреагував на нього, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 р., перебуваючи у козацькій столиці Чигирині, вони вислухали від П. Дорошенка і Ю. Хмельницького «багато грубих слів... і ніякої їм учтивості у Чигирині не було». Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та посилати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й росіян, виклавши у своєму листі від 1 січня 1668 р. до В. Тяпкіна всі свої думки про участь Московської держави у поділі української території та Війська Запорозького. З огляду на важливість цього непересічного документа як типового джерела тогочасної політичної думки й розуміння української позиції, вважаємо за необхідне процитувати його з мінімальними скороченнями. «...А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу», — писав Дорошенко. — «Розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти!... Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити, під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати, в уніатські або костьоли. Але хай так Не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю... А того ярма (московського. — Авт.) нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли...», — такою, м’яко кажучи, недипломатичною була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору.

На пропозиції російської сторони присягнути П. Дорошенку цареві на вірність, його брат, Григорій, відповідав: «Ясновельможний пан Гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко і без підданства Його Царській Величності є бажаний...». Сам гетьман у листі до кримського хана Аділ-Гірея від 28 січня 1668 р. говорив про те, що він зараз мусить добре думати над тим, щоб поляки і росіяни «якихось злих задумів над нами і цілою Україною виконати не хотіли». Щоб цього не сталося, гетьман запропонував хат нові здійснити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від московської присутності та об’єднання під єдиною гетьманською владою.

Ознайомлення козацької старшини Правобережної України з текстом Московського договору змусило їх звинуватити польського і російського монархів у порушенні домовленостей з Військом Запорозьким. «...А зараз, як між Великими Государями мир затвердився, і про Малоросійську землю обопільних Задніпровських народах постанову вчинили і від Війська Запорозького не тільки, щоб послам веліли бути, і відомість їм про ту постанову не вчинили, і тим де Великі Государі договірство (з Україною. — Авт.) порушили», — відповідали у 1668 р. військовий писар Л. Буслевич та полковник Г. Дорошенко на пропозицію В. Тяпкіна перейти у підданство московського царя. Разом з тим члени уряду Дорошенка висловлювали надію на те, що укладені польсько-російські договори не будуть довговічними. «...Звичайно, ті договори постійні не будуть», — відзначалося в одному з документів.

Така критика українською стороною андрусівських і московських домовленостей та оволодіння П. Дорошенком у 1668 р. Лівобережною Україною, а отже, і значне посилення його влади змусило Москву і Варшаву на деякі поступки українцям. При підготовці так званих Других Андрусівських переговорів Польща і Росія в особі О. Ордина-Нащокіна у серпні 1669 р. запропонували Україні взяти участь у цьому процесі. При чому, запрошувалися представники не тільки від Дорошенка, а й від Д. Многогрішного, що спочатку був наказним гетьманом Лівобережжя від імені П. Дорошенка, а потім підписав з московським царем Глухівські статті про одноосібне гетьманування. «... Щоб від крові і від полону люди в трьох державах (Росії, Польщі та Україні. — Авт.) заспокоєні були, і тоді посли і виборні люди з України при створенні Вічного миру і підписання... мають бути, як між мирними державами до вічної міцності й заспокоєння...», —- відзначалося в одному з тогочасних листів російського дипломата Ордин-Нащокіна. На четвертій зустрічі поляків і росіян в Андрусові (13 жовтня 1669 р.) було вирішено послати спільне послання до П. Дорошенка із запрошенням взяти участь у спільній комісії. Але у листі-відповіді від 23 грудня український гетьман відмовився прислати своїх представників, аргументувавши це тим; що буде окремо домовлятися спочатку з Москвою, а потім з Польщею. Окрім того, Дорошенко запропонував андрусівським комісарам перенести свої засідання до Києва, де б вони і вирішили всі питання.

Пропозиція Дорошенка не була прийнята. Натомість 7 березня 1670 р. польськими і російськими комісарами були підтверджені положення Андрусівського перемир’я та Московського договору 1667 р. «в усіх статтях, комах і точках». Було постановлено й надалі скликати спільні дипломатичні комісії за дозволом короля і царя, де, зокрема, обмірковувалися б заходи щодо відриву України від союзу з Османською імперією і «приведення їх до належного послуху». У свою чергу гетьман Правобережної України не збирався відмовлятися від протекції турецького султана, відзначаючи, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханства і тієї ж Османської імперії.

Треба відзначити і той факт, що цю точку зору правобережного гетьмана поділяло більшість старшини його уряду. Ще 27 січня 1670 р., напередодні підтвердження Андрусівського перемир’я, частина козацької еліти у складі наказного гетьмана Я. Лизогуба, лубенського полковника Г. Гамалії, наказного чернігівського полковника І. Пригари, полковників кількох кінних полків М. Раєвського, І. Вербицького, І. Шульги зверталися до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полків із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одності». Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви: «Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, той нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись».

Після укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. відносини між Москвою та Запорозькою Січчю значно погіршилися. Після перебування на Запорожжі і спілкуванні з кошовою старшиною це підтверджував російський стольник І. Телепнєв у своєму звіті від 27 лютого 1667 р. Січовики були незадоволені тим, що у 3-ій статті польсько-московського договору відзначалося наступне: «...А в низ Дніпра, що йменується Запороги, і місцеві Козаки, в яких вони там оборонах, островах і поселеннях своїх живуть, мають бути в послушенстві, під обороною високою, і на спільну Обидвом Государям Великим послугу, від наступаючих, чого Боже позбав, Бусурманських сил». У подальших, 18-ій і 30-ій статтях, дане положення конкретизувалося записами, де йшлося про обов’язок низовиків разом з росіянами і поляками воювати з кримським ханом і турецьким султаном. Зважаючи на те, що традиційною політикою Січі була гра на протиріччях між Москвою, Варшавою, Бахчисараєм, Чигирином і Стамбулом, її провідникам не зовсім сподобалася така визначеність положень Андрусівського перемир’я.

Слід відзначити дивовижну подібність того, як сприймали рішення Андрусівського перемир’я на Правобережній та Лівобережній Україні. Дізнавшись про конкретику його положень, лівобережний гетьман І. Брюховецький (так само як і його візаві П. Дорошенко) відразу ж висилає своїх послів до султана Мегмеда IV. У середині липня 1667 р. вони були прийняті ним у Стамбулі у просили захисту проти польсько-московських зазіхань на українські землі «обох боків Дніпра». Ще перед тим Брюховецький направив листи до всіх старшин і жителів полків Лівобережної України із застереженням щодо андрусівських домовленостей. В одному з них від 10 лютого 1667 р. до міщан м. Новгород-Сіверського гетьман відзначав: «...Коли посли Московські з Польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін з Мосоковської і Польської, Україну вітчизну нашу милу роззоряти, пустошити».

Очевидно, що орієнтуючись на попередні листи-звернення І. Брюховецького П. Дорошенка та його старшини, супротивник П. Дорошенка «татарсько-турецький» ставленник гетьман П. Суховієнко видає свою знамениту відозву-універсал до «всього старшого і меншого війська Запорозького рицарства і всього посполитого християнського в Україні» від 7 жовтня 1668 р. У ньому він засвідчує розуміння українською елітою проблеми міжнародного розділу козацькою держави між сильнішими сусідами: «... Нині ж, коли великих оних монархів, царської його пресвітлої Величності і королівської милості величності, згоди перемир’я, а потім і вічного взяття, присягами закріпленного, в заспокоєння біді України, одна сторона Дніпра від Москви царської величності, а друга від сторони Польської королю його милості визначено і зовсім віддано, щоб її тими мирами, сиріч розділами, малу по малу в міцні тої своєї сторони взявши руки, а потім і усіма силами наступивши, так її уязвити, як людей православних християнський народ, особливо військо Запорозьке старожитним їх місцям славним низовим Запорожжям, жінки і діти і сущі младенці, мечем чи вічним (миром. — Авт.) в тяжку, неначе єгипетську, роботу Московську взяттям знести й викорінити полоном разом, а села з церквами Божими зі всіма їх святостями вогню і запустінню сицевому надати, щоб, замість міст дикі звіри і всякий гад, гнізда свої скоренив...». А тому, зважаючи на розділ України, згідно з Андрусівським перемир’ям, П. Суховієнко, наслідує Дорошенка й Брюховецького та закликає правобережних і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «... і всьому єдиноутробному, на цьому і тому боці Дніпра проживаючому, християнському народові, об’являю і повідомляю і застерігаю, щоб ви в союзі і собою милої любові і милості братерської зв’язані міцно, твердо і непорушно перебуваючи». Саме такий вихід зі становища бачив гетьман однієї з частин Правобережної України.

Про реакцію на Андрусівське перемир’я ще одного гетьмана Лівобережної України Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) може засвідчити наступний факт. Коли у жовтні 1669 р. андрусівські комісари запросили на своє засідання представників гетьмана Многогрішного у якості споглядачів, які б мали лише бути присутніми при переговорах без права голосу, ті їм відповіли наступне: «...на посольському з’їзді обох сторін Царської Пресвітлої Величності, і короля польського, і князя литовського, і Послам, і Комісарам в посланнях бути Федору Завадському, судді полку Ніжинського, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єеремію Єремієву; а на з’їзді їм при польських полах сидіти, тому що Царська Величність їх за служби пожалував дворянською честю; а як вони служили перед цим і Польському королю, їм також за служби давано шляхетство і. привілеї королевські у них є..., а тільки їм не сидіти, і їм за честь свою стояти і того не уступати». Отже, лівобережна старшина, на відміну від правобережної, погоджувалася брати участь у польсько-московських переговорах, але на паритетних засадах, — «за честь свою стояти», — тим самим перетворюючи переговорний процес у трьохсторонній. Через два роки уряд Д. Многогрішного налагоджує тісні стосунки з П. Дорошенком, а їхня позиція щодо сприйняття перманентних дипломатичних зустрічей Польщі і Росії почала повністю збігатися й була направлена на об’єднання розділених між двома державами українських земель під владою іншого монарха — у даному випадку султана Османської імперії.

Очевидно, Андрусівське перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою лише де юре розмежувало козацьку Україну на сфери впливу польського короля (Правобережжя) та російського царя (Лівобережжя). Де факто його положення довгий час залишалися не виконаними включно До 1676 р. з огляду на їхнє несприйняття більшістю представників українських державно-політичних структур. Саме намагання Польщі і Росії підписати мир за рахунок поділу України спонукало її тогочасних зверхників шукати підтримки в інших протекторів, які б реально змогли забезпечити цілісність козацької держави.