100 Великих постатей і подій козацької України

ГЕТЬМАН ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ: ВІД МОСКВИ ДО СТАМБУЛА — ОДИН КРОК?

Накопичення невдоволення представників усіх станів українського суспільства владою лівобережного гетьмана Івана Брюховецького протягом 1663-1667 рр. на початку 1668 р. набуло загрозливих форм і вилилося у протести проти влади російського царя Олексія Михайловича та конфлікти з московськими воєводами. Додатковою причиною народних заворушень в козацькій Україні стали несправедливі положення Андрусівського перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою, а також затримка з доставкою тексту цієї угоди на Лівобережжя — у канцелярію Брюховецького він надійшов лише через рік. Образа на свого патрона, що підігрівалася непевною внутрішньополітичною ситуацією, стали основними причинами відходження І. Брюховецького від московської протекції.

10 лютого 1668 р. І. Брюховецький у листі до жителів м. Новгород-Сіверська підписався як «гетьман з вірним Військом Запорозьким», але вже без згадування про підпорядкування «царській величності». Тут він виклав причини своєї відмови від зверхності російського монарха: «Коли посли Московські з Польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, тобто з Московської і Польської, Україну вітчизну нашу милую розоряти, пустошити, і ні у що всіх великих і малих на ній жителів вигубивши обернути...». З огляду на вищевикладене, лівобережний гетьман вирішив відновити єдність України та запропонувати російським військам залишити її: «...від якої на нас задуманої погибелі ми з Військом Запорозьким відійшовши, захотіли з своєю братією давню любов, від якої ми за неприятельською війною відлучені були (тобто російсько-польською війною. — Авт.), і в братолюбний союз знову прийти (об’єднатися з Правобережною Україною. — Авт.), ніж би з Москвою внутрішніми, справді злістю повними ворогами нашими перебувати, яких однак не захотіли єсьми з городів Українських шаблею вигнати, але без кровопролиття задумали єсьми до Московського рубежа в цілості провадити...». Так кардинально, порівнюючи хоча б з 1666 р., змінилися погляди Брюховецького. Але, як видається, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збереження загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до П. Дорошенка. У даному випадку І. Брюховецький переймав радикальні положення політичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати ще від початку свого гетьманування.

Іван Брюховецький

У другому листі до жителів Новгород-Сіверської сотні, який був датований 15 березням, І. Брюховецький збагатив арсенал власної аргументації щодо відмови від «високої руки» московського царя. Він писав, що «за особливим Божим захистом, ми взнали і побачили, що Москалі з нами хитро поводяться, а з Ляхами помирившись, з двох рук, се є Московське і Лядське, нас Військо Запорозьке і весь народ християнський Український вигубляти і Україну вітчизну нашу до основи розорювати постановили...». Гетьман повідомляв новгород-сіверських жителів про з’єднання з правобережним козацтвом та намагання населення Слобідської України звільнитися від московської влади, й закликав до об’єднання всіх українців. Листи подібного змісту також були направлені на Слобожанщину, зокрема до населення Сумської, Колонтаївської та Суровської сотень. Прочитавши ці листи лівобережного гетьмана можемо відзначити, що основним мотивом, який штовхав його до розриву з Москвою, було укладення російським царем невигідного для козацької України договору з Річчю Посполитою. До цієї аргументації додавалася ще й інша, а саме «свавільна» поведінка в українських містах російських воєвод.

Окрім того, Брюховецький направив листи до усіх царських воєвод, які перебували у багатьох містах Лівобережжя. Московським урядовцям пропонувалося вивести свої гарнізони за кордони України, залишивши гармати і рушниці. «...Понєваж великі людям кривди і незабутні образи вчинили», — писав у цей час Брюховецький до московського воєводи А. Толстого і наказував звільнити Чернігів. У відповідь на такі дії свого колишнього підданого, «холопа Івашки», цар Олексій Михайлович наказував своїм воєводам збирати й негайно відправляти до Москви інформацію щодо причин поширення антиросійських настроїв серед українців, а також не підкорятися гетьманським універсалам і протидіяти різними засобами намірам Брюховецького. Знаючи про фактичне об’єднання правобережного і лівобережного козацтва, московський монарх виріщив зберегти під своєю протекцією хоча б запорожців. Для цього він посилає до кошового отамана І. Білковського та всього товариства спеціальну грамоту, в якій всіляко хвалить низовиків за вірну службу та відмовляє їх від союзу з Брюховецьким.

Протягом першої половини 1668 р. з багатьох українських міст і селищ було вигнано російські військові гарнізони. При цьому неоднаразово відбувалися бойові дії. Так, під час витіснення з Чернігова ратників воєводи Толстого, місцеві козаки на чолі з полковником І. Самойловичем «...в малом городке... осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно». Гадяцькі козаки на чолі э самим Брюховецьким убили 70 московських стрільців з гарнізону Гадяча і лише 30 росіянам вдалося втекти. Під час цих подій були арештовані Сосницький і Батуринський воєводи, а російських урядовців у Глухові та Новгород-Сіверському було вбито.

Для кращої протидії Московській державі гетьман І. Брюховецький звертається до Війська Донського. У листі від 26 квітня він розлого викладає усі ті причини, які штовхнули його до відмови від зверхності російського царя: «...Аще, праведно Москва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, Ляхами, побраталась, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочать мечем выгубить и искоренить, в слободах обретающихся людей таковых же православных захватив, аки скот в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорити... Яко и сего времене те Московские царики на нас бедных невинных, которые ему были добровольно без насилія поддалися, не для чего иного, токмо ведаючи его, православного царя, но бояр безбожная лукавая мучительная злоба усоветовала присвоити себе в вечную кабалу и неволю...». I. Брюховецький застерігав донських козаків не вірити московському цареві, який не дотримав своїх зобов’язань перед Україною, а отже не буде їх виконувати й щодо Війська Донського.

Таким чином, велика прихильність лівобережного гетьмана до російської влади, яку він демонстрував протягом 1661-1662 рр. на посаді кошового отамана та у 1663-1667 рр. у статусі володаря лівобережної української булави різко змінилася такою ж великою ненавистю до «московських цариків». Розчарування у зверхності царя, який не виконував взятих на себе зобов’язань, спонукало Брюховецького до налагодження стосунків з правобережним гетьманом П. Дорошенком та пошуку собі кращого сюзерена. Його він хотів бачити в особі турецького султана. На початку квітня 1668 р. посли І. Брюховецького прибули до Стамбула й заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служитимуть володарю Османської імперії разом з козаками П. Дорошенка за наступних умов: по-перше, постійного перебування на території гетьманства турецьких військ для захисту від російських воєвод і, по-друге, султан не повинен брати з козацької України данину. Мегмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере І. Брюховецького під свій захист і посилає йому на допомогу війська кримського хана. Окрім того, на Лівобережну Україну було відправлене турецьке посольство, яке мало укласти договір про підданство. Але на цьому політична кар’єра лівобережного гетьмана несподівано обірвалася — на загальноукраїнській козацькій раді, яка відбулася на початку червня 1668 р., його було вбито, а гетьманом «обох сторін» Дніпра обрано Петра Дорошенка.

Отже, проросійська політика І. Брюховецького завершилася крахом. Незважаючи на те, що саме цей гетьман погодився передати московському цареві суверенні права на володіння Лівобережною Україною, російський монарх Олексій Михайлович та його воєводи зіштовхнулися з великим опором усіх станів українського суспільства, які не хотіли втрачати попередніх революційних здобутків. Усвідомивши свою політичну помилку, Брюховецький, так само як і його попередники, намагається знайти для лівобережної частини Українського гетьманства іншого протектора, який би зміг забезпечити цілісність козацької України та дотримання «прав і привілеїв» Війська Запорозького. Але бажання змінити російського царя на турецького султана не вберегло І. Брюховецького від втрати гетьманської булави.