100 Великих постатей і подій козацької України

«ВЕДЕ СВОЄ ВІЙСЬКО ХОРОШЕНЬКО!»

Попереду, попереду Дорошенко,

Веде своє військо,

Військо Запорізьке, хорошенько!

Очевидно, що більшість з вас добре знають ці слова зі старовинної народної пісні. Історики, етнографи та мистецтвознавці й до цього часу дискутують з приводу того, хто ж є тим відважним козацьким полководцем, який «вів своє військо хорошенько» — Михайло Дорошенко, що був запорозьким гетьманом у 20-х рр. XVII ст., а чи ж його внук Петро, який гетьманував на чотири десятиліття пізніше. Власне, обидва представники цієї відомої козацької родини заслуговують на своє увічнення в знаменитих пісенних рядках. Однак саме гетьману Петру Дорошенку протягом 1665-1676 рр. довелося продовжувати політику свого великого попередника Богдана Хмельницького щодо утвердження Української козацької держави та боротися з багатьма її ворогами.

Народився майбутній керманич козацької України у 1627 р. в Чигирині на Черкащині. Його батьком був старшина Війська Запорозького Дорофій, а матір походила з місцевого роду Тарасенків. Мав чотирьох братів — старшого Григорія та молодших Андрія, Стапана й Антона, а також сестру (її ім’я не збереглося). Відомо, що Петро отримав гарну освіту, адже досконало володів латинською та польською мовою, був гарним оратором. Можливо, він навчався у відомому Києво-Могилянському колегіумі. Вже десь у 16—17 років юнак прилучається до військової служби. Разом з батьком він бере участь у козацьких виправах, під час яких знайомиться з впливовим чигиринським сотником Б. Хмельницьким, й, очевидно, на якийсь час стає його джурою.

Гетьман Петро Дорошенко

Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходить у час боротьби українського козацтва за свої «права і привілеї» з урядом Речі Посполитої. Саме у 30-х — першій половині 40-х рр. XVII ст. на українських землях загострилися національні, релігійні, соціальні та економічні суперечності. Сучасники тих подій відзначали, що «шляхтичі всіляку свободу у козаків відняли і людям благочестивим тяжкі нечувані податки наклали». Заборонні постанови варшавських сеймів не могли зупинити розбурханої української стихії. У 1648 р. доба численних козацьких повстань завершується Національно-визвольною війною. Можливо, 20-річний П. Дорошенко міг бути утаємничений у план підготовки звільнення з-під влади Речі Посполитої. Адже він був серед тих небагатьох козаків і старшин, які разом з Б. Хмельницьким наприкінці 1647 р. подалися на Запорожжя, звідки наступного року й розпочали свою боротьбу. Під час Національно-визвольної війни середини XVII ст., яка з часом переросла у справжню революцію, була створена Українська козацька держава, а сам П. Дорошенко став одним із найближчих соратників Великого Богдана.

Відомо, що у другій половині 1650-х рр. Дорошенко у складі українських посольств проводив переговори з польськими, московськими, турецькими та шведськими дипломатами. На посадах сотника Чернігівського полку та полковника Прилуцького полку П. Дорошенко виявив себе не лише як вправний дипломат і військовий діяч, але й здібний адміністратор. У 1658 р. серед інших підписує союзний Гадяцький трактат з Польщею, а наступного року очолює козацьке посольство до Москви, де домагається відміни окремих статей Переяславської угоди 1659 р. Виконуючи обов’язки генерального старшини в гетьманських урядах І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері та С. Опари, Дорошенко проводить активну діяльність у напрямку утвердження української державності.

Автограф гетьмана Петра Дорошенка

20 серпня 1665 р. П. Дорошенко стає гетьманом Правобережної України. Після довгих років громадянської війни він здійснює ряд важливих реформ, направлених на стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації, протягом певного часу об’єднує право- і лівобережні українські землі. Саме незалежна політика Дорошенка не допустила до практичного виконання умов Андрусівського перемир’я 1667 р., згідно з яким Польща і Росія розділили козацьку державу. Задля виходу з-під влади Москви і Варшави гетьман укладає союз з Кримським ханством та визнає протекторат Османської імперії. Положення українсько-турецького договору 1669 р. засвідчували: територія України охоплювала землі від Путивля до Перемишля; право вільного і пожиттєвого вибору гетьмана; автономію Православної церкви у складі Константинопольського патріархату; звільнення українського населення від податків султану та надання йому у разі потреби військової допомоги; оголошення Туреччиною війни Польщі тощо. Але завойовницька політика могутніх сусідніх держав, які посилали в Україну багатотисячні армії, призвела до руйнування планів цього гетьмана. У 1676 р. він змушений був скласти булаву на користь лівобережного правителя І. Самойловича.

Восени 1676 р. Дорошенко якийсь час проживав під домашнім арештом у містечку Сосниця на Чернігівщині. Потім на вимогу царського уряду в 1677 р. його було вислано до Москви, де він перебував декілька років й утримувався у Микільському «грецькому» монастирі поблизу Кремля. Впродовж 1682-1684 рр. екс-гетьман був воєводою у російському містечку Хлинов (суч. м. В’ятка), після чого отримав у власність невеличке село Ярополче (Єрополче). Більше двох десятиліть український гетьман перебував на чужині. Забутий на батьківщині й не потрібний Батурину та Москві, Петро Дорошенко помер 9 листопада 1698 р.

І донині у селі селі Ярополець Волоколамського району Московської області (Російська Федерація), за 15 кілометрів від районного містечка Волоколамська зберігається могила Петра Дорошенка. Очевидно, що третьою дружиною гетьмана Агафією Єропкіною близько 1700 р. тут була встановлена пам’ятна плита. Вже на початку XVIII ст. на місці його поховання спорудили дерев’яну (очевидно, з ініціативи відомого церковного діяча Дмитра Ростовського-Туптала), а потім і кам'яну каплицю-склеп, яку неодноразово перебудовували.

У 1830 р. історик Дмитро Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії» вмістив малюнок могили, зроблений художником Яковом Аргуновим ще 1824 р. У верхній частині цього зображення знаходиться надмогильна плита, яка захищена дерев’яним дахом, що тримається на чотирьох цегляних стовпцях. Окремо на малюнку відтворювався напис на плиті: «Лета 7206 Ноября в 9 день преставился раб Божий Гетман Войська Запороского Петро Дорофеев Дорошенко, а поживе от рожества своего 71 год и положен бисть на сем месте». У 1848 р. каплиця була перебудована і в такому вигляді проіснувала аж до 1953 року, коли її знесли з огляду на аварійний стан. Також відомо, що напочатку XX ст. у розкішному парку графів Чернишових в Ярополчому знаходилося погруддя Петра Дорошенка роботи німецького скульптора О. Тріппеля.

Сьогодні місце поховання визначного державного діяча України упорядковане за ініціативи подвижників з Товариства української культури «Славутич» у Москві. На відзначення 300-річчя з дня смерті гетьмана у 1998 р. поблизу кам’яної плити встановили 4-метровий дубовий хрест, виконаний народним художником України Миколою Теліженком. У 2000 р. місцевою владою нарешті була відновлена кам’яна каплиця, на якій помістили дошку з написом російською мовою: «Часовня над могилой Гетмана Украны (саме таке прочитання назви нашої держави надибуємо на цій дошці. — Т. Ч.) П. Д. Дорошенко. 1627-1698. Охраняется Государством». Краєзнавцем Антоніною Кожем’яко за рахунок особистих коштів було відреставровано погруддя гетьмана України, яке нині знаходиться у Народному музеї с. Ярополець.

Історичні пам’ятки, пов’язані з життям і діяльністю П. Дорошенка, окрім Росії, звичайно збереглися і в Україні. В районному містечку Чигирині на Черкащині, де народився та довгий час урядував гетьман, до цього часу збереглися залишки збудованої ним церкви св. Петра і Павла, а також частини укріплення місцевої фортеці, яку в народі й сьогодні називають «баштою Дорошенка». Зараз вони відбудовані за старовинними малюнками та кресленнями. На сьогодні видається можливим віднайдення місця розташування будинку П. Дорошенка у місті Прилуках на Чернігівщині, адже відомо, що під час перебування його на посаді полковника Прилуцького полку в другій половині 1650-х рр. його двір знаходився «на ринку, проти Пречистенської церкви».

Петро Дорошенко був тричі одружений. Мав трьох синів: Олександра, Олексія й Петра й дві доньки Катерину і Марію. Усі вони мали велике потомство, яке з часом поєдналося родинними зв’язками з відомими дворянськими фаміліями Російської імперії: Чернишових, Загряжських, Гончарових та інших. Найбільш знаною серед російських потомків українського гетьмана стала завдяки своєму відомому чоловікові — поету Александру Пушкіну — Наталія Гончарова. До речі, в поемі «Полтава» поет так писав про далекого родича своєї коханої дружини:

Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойлович молодой,

Иль наш Палей, иль Гордиенко

Владели силой войсковой,

Тогда б в снегах чужбины дальней

Не погибали казаки...

Одним з нащадків гетьмана був відомий державний діяч доби Української революції 1917-1921 рр., видатний історик Дмитро Дорошенко (1882-1951 рр.). Він належно вшанував пам’ять свого пращура, якому присвятив велику наукову монографію під назвою «Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності». На жаль, ця ґрунтовна книга побачила світ лише після смерті вченого й вийшла друком хоча й українською мовою, але за кордоном. У 1985 р. за сприянням Української Вільної академії наук її було надруковано в Нью-Йорку.

Сучасники залишили окремі спогади про життя та діяльність П. Дорошенка, які, зокрема, засвідчували і його політичні устремління. Сам король Речі Посполитої Міхал Корибут, який так затято боровся з українським «сепаратизмом», змушений був визнати те, що «Дорошенко... не бажає, щоб польська шляхта повернулася до своїх спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням». У 1670 р. пропольськи налаштований правобережний гетьман М. Ханенко відзначав, що його політичний супротивник «виправляє собі вічне гетьманство» у сусідніх монархів та хоче володарювати на зразок господарів сусідніх Волоського і Молдавського князівств.

Ще у 1830 р. в Москві було опубліковано історичну повість невідомого автора, яка мала назву «Дорошенко». Одним з перших, хто створив художній образ П. Дорошенка, був Тарас Шевченко. Зокрема, український гетьман став одним із головних персонажів його поезії «Заступила чорна хмара» (1848). Поет називав Дорошенка «славним», а також «старим гетьманом», що, на нашу думку, засвідчувало не так вік гетьмана, адже йому у 1676 р. було лише 49 років, як його старовинне козацьке походження та довгі роки служби у Війську Запорозькому ще з часів Б. Хмельницького.

...Не боюсь я отамани

Та жаль України...

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Власне, у цих словах, які Шевченко вклав у вуста Дорошенка, відображалося прагнення гетьмана щодо звільнення України від іноземних поневолювачів. Також Т. Шевченко згадував про цього історичного діяча у російськомовній повісті «Наймичка» (1845), де називає його «неукротимым гетманом», що, очевидно, мало засвідчувати небажання Дорошенка протягом довгого часу підкорятися владі московського царя.

Збирач українських народних пісень, фольклорист і мовознавець Микола Гатцук у 1857 р. опублікував збірник, де помістив записану поширену на той час в Україні пісню-думу «Дорошенко — славний гетьман». У ній були й такі промовисті слова:

Згинув марне Дорошенко,

В Московії тліє,

Його ж слава гетьманская

Ніколи не згине!

У середині XIX ст. видатний український та російський історик Микола Костомаров охарактеризував Петра Дорошенка як «видатну людину», яка була віддана «ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини». Трохи згодом, Володимир Антонович зробив висновок про те, що саме Дорошенко «вирізняється в ряду сучасних йому козацьких ватажків: не дрібний егоїзм, не стремління до наживи і особистої вигоди керує ним — він щиро турбується про благо вітчизни». «Був він чоловік великого духу, душею і тілом відданий визволенню України, який вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу», — так оцінював діяльність П. Дорошенка вже на початку XX ст. ще один видатний учений Михайло Грушевський.

Висновки цих вітчизняних істориків й до цього часу підтверджуються багатьма сучасними дослідниками, зокрема, й зарубіжними. Так, польський дослідник біографії гетьмана Ян Перденя зазначав, що Дорошенко був справжнім «патріотом козацької України», прагнув до її незалежності та постійно шукав можливості до її об’єднання «включно із руськими західними землями», тобто із Західною Україною. Сучасний російський історик Григорій Санін стверджував, що «головною метою Дорошенка було досягнути гетьманства на обох берегах Дніпра і забезпечити по можливості більшу самостійність все одно під яким протекторатом — Польщі, Росії чи Туреччини».

«Богом даним гетьманом Петром» називали у народі Дорошенка вже за життя, віддаючи належне тим самим його великому вболіванню за долю свого краю. Протягом 1665-1676 рр. цей гетьман продовжував справу Богдана Хмельницького щодо утвердження Української козацької держави та був найбільш послідовним серед гетьманів у справі її об’єднання. Але внутрішній розбрат поряд із завойовницькою політикою могутніх сусідніх держав, які посилали на українські землі багатотисячні армії призвела до руйнації соборницьких планів одного з найвидатніших вітчизняних державних діячів другої половини XVII ст.

Сьогодні в Україні навіть відсутній належний пам’ятник гетьманові, який понад три століття тому боровся за її незалежність. Очевидно, що на право встановлення належного монументу на честь П. Дорошенка заслуговує не тільки містечко Чигирин на Черкащині, але й Прилуки на Чернігівщині, Богуслав на Київщині, й, безперечно, столичний Київ. Виникає також і закономірне питання: а чи хоча б один з наших вищих урядовців та дипломатів під час офіційних відвідин Москви відвідав та схилив голову перед прахом гетьмана, могила якого знаходиться всього за 120 кілометрів від російської столиці? Чи багато майданів і вулиць міст незалежної України, які у свій час так мужньо боронив від різних зайд гетьман Дорошенко, названо зараз на його честь? Та найбільшою шаною для цього визначного державного діяча, політика, дипломата, полководця та благодійника Козацької доби нашої історії, попри століття іноземного і політичного поневолення, залишаються навічно вкарбовані у національну пам’ять слова сповненої духом свободи й завзяття народної пісні: «Попереду, попереду Дорошенко...».