100 Великих постатей і подій козацької України

ІВАН БОГУН

Це ім’я овіяне невмирущою славою й пов’язані з ним численні легенди людська добра пам’ять зберегла у віках. Козацький ватажок Іван Богун став героєм багатьох історичних пісень, дум, народних переказів.

Офіційні джерела засвідчують, що Іван Богун (р.н. невід. — 17.11.1664) був кальницьким (вінницьким) полковником (1650-1658), одним з найактивніших діячів Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі середини XVII ст.

А ким же він був насправді? На жаль, з приводу цього історія залишила дуже багато так званих «білих плям». Так, у відомих нам документальних матеріалах XVII ст. відсутні більш-менш вірогідні дані про рід, рік та місце народження цього неординарного діяча. Значна частина вітчизняних істориків переконана в шляхетському походженні І. Богуна. Іван Крип’якевич назвав його серед полковників-шляхтичів Теодоровича, Я. Гоголя (Яновського), Д. Нечая, С. Морозенка (Мрозовицького), М. Кричевського. Володимир Голобуцький наголосив на тому, що І. Богун народився у сім’ї дрібного українського шляхтича. Одна з останніх дослідниць біографії славнозвісного воєначальника Т. Яковлева переконана в тому, що він був «благородний шляхтич і лицар-козак», який походив із старовинного православного роду Федоровичів. Авторка прийшла до такого висновку на підставі ототожнення постаті І. Богуна з полковником І. Федоровичем, котрий, згідно з джерелами, діяв приблизно в той же період, .що й перший. Слідом за В. Липинським вона схиляється до думки про можливість того, що шляхтич Федір Богун, який згадується у 20-х роках XVII ст., міг бути батьком Івана. Однак ні офіційні (урядові) документи, ні козацько-старшинські літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинні зв’язки, навіть не згадують заслуги Ф. Богуна перед Б. Хмельницьким, а цього, на нашу думку, варто було б очікувати згідно з традицією, як у випадках з родичами Нечаїв, Виговських, Золотаренків, Самойловичів та багатьох інших сімей впливових старшин. Адже Іван Богун, починаючи приблизно з 1651 р., став чи не найлегендарнішою постаттю періоду Визвольної війни, поступаючись хіба самому Хмелю.

Полковник І. Богун

Дослідник молодих років Богуна Б. Флоря переконаний, що найбільш рання звістка про нього датується 1641 р. і що вона пов’язана з так званим «Азовським сидінням», коли донські козаки разом з «низовиками» героїчно обороняли Азов від турецьких військ (1637-1642). Саме тоді султан Османської імперії Ібрагім І послав під це місто близько 240 тис. чол. війська та 200 бойових кораблів. Козаки відбили 24 атаки і примусили ворога з великими втратами (до 70 тис. чол.) відступити. Одним із загонів, на думку Б. Флорі, що протистояв кримським татарам на Боровському перевозі через Сіверський Донець, керував «атаман Иванец», тобто Богун. Останній діяв там і в наступному, 1642 р. Далі наводяться унікальні свідчення сучасників- «черкашен» Степана (Стеньки), який служив у прикордонному місті Валуйках, та Тимофія Остаф’єва, котрий перебував на російській військовій службі. За їх даними, І. Богун на початку 40-х років служив польському королю й отримував звичайну для реєстровця платню. 20 травня 1643 р. джерела зафіксували військову сутичку між російським загоном на чолі з В. Струковим, посланим «для поиску над крымскими татары» з Воронежа на Дон, і кінними «черкасами» в кількості 200 чол. зі «старейшиною» І. Богуном та Федьком у районі Козацького перевозу. Після того запорожці перейшли Сіверський Донець, побували на р. Міус, звідти відправилися у «Литву». В 1644-1645 рр. Богун повернувся на береги Сіверського Донця, після того брав участь у походах проти татар.

З приводу дати початку полковництва І. Богуна не маємо поки що жодного офіційного документа. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 р. Проте М. П. Візир у поширеній з кінця 60-х років «Радянської енциклопедії історії України» зазначив: на чолі Кальницького (з 1653 р. — Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648-1649), І. Федоренко (1649-1651), І. Богун (1651-1658), І. Сірко (1658-1660), В. Лобойко (1660-1667). На противагу такому твердженню В. О. Шевчук у коментарях до т. І «Літопису» Самійла Величка наполягає на тому, що «Богун Іван був полковником кальницьким з лютого 1649 р., мав ще титул подільського полковника». Причому він слідом за літописцем розрізняє Богуна й Федоренка. А Т. Яковлева, посилаючись на працю Кушевича і свідчення львівських домініканців, фактично дійшла такого висновку: «І. Богуна-Федоренка» призначено полковником до наступу військ Б. Хмельницького на Львів». Тоді стає незрозумілим таке. Чому в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року» І. Богун виступає як козак Чигиринського полку, а І. Федоренко — як кальницький полковник. С. Величко називає прізвища таких полковників за часів гетьманства Б. Хмельницького: Богун, Антон, Остап, Кривоніс, Полкожух, Тиша, Головацький, Немирич, Федоренко та ін.

Бій Івана Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 р. Художник М. Самокиш. 1931 р.

Немає чіткості з цього питання й у тогочасних джерелах. Часом вони, навпаки, ще більше заплутують дослідників. Зокрема, в них Богуна названо полковником «браславським» (тотожні: «брацлавський», «бреславський», «бряславський»), «кальницьким», «вінницьким», «подільським», «паволоцьким», «чернігівським» і навіть «брянським» (двома останніми вочевидь помилково). В одному з документів 1650 р., який був підготований царськими сановниками Васильєвим та Яковлєвим, він визначається одночасно (на одному аркуші) як полковник кальницький, і як чернігівський. Хоча точно відомо, що тоді ранг чернігівського полковника займав Мартин Небаба (1648-1651).

Все це дало привід для дискусій: чи був полковник І. Богун один чи їх існувало два або навіть три. Наприклад, в історіографії на початку 90-х рр. XIX ст. стверджувалася думка про існування двох окремих І. Богунів — «вінницького» і «паволоцького». Останній вважався спочатку прибічником І. Виговського (1658 р.), а згодом — найдіяльнішим членом «московської партії». Як на наш погляд, то вся політична й військова діяльність усіх «Богунів» «вкладається» в одну особу. Крім того, не можемо без сумнівів прийняти думку про ідентичність полковників Богуна та Федоренка, яку відстоює Т. Яковлева, спираючись на такі авторитети як В. Липинський, М. Грушевський, І. Крип’якевич, C. Томашівський, О. Пріцак, Ю. Мицик та інші. Зауважимо: не всі вони спеціально займалися вивченням біографії обох воєначальників. Працю ж М. Петровського, безпосередньо присвячену цьому питанню, авторка чомусь взагалі обминула увагою. А щодо М. Грушевського Т. Яковлева дещо категорична. Бо дійсно, коли спочатку у статті «К истории Переяславской рады 1654 года» він прийняв «здогад» Липинського, то пізніше, ознайомившись з думками М. Петровського, зауважив: «Тому що М. Н. Петровський працює тепер над біографією Богуна, я ввожаю за краще зіставити се питання відкритим, до часу, коли з сею біографією в руках можна буде зважити всі аргументи за і против тотожности Ів. Богуна й Ів. Федоренка, і відповідно справляю се місце».

Джерела доводять: на початку грудня 1653 р. (принаймні з 1 по 7 число) полковник І. Богун з військом брав участь у боях під Жванцем. Тоді ж полковник І. Федоренко перебував на Слобожанщині, у Путивлі та у складі російського посольства на чолі з В. В. Бутурліним вирішував питання щодо об’єднання України з Росією. У повідомленні про це читаємо: «Декабря в 3 день приехали в Путивль к боярину к Василью Васильевичу Бутурлину с товарыщи от гетмана Богдана Хмелницкого полковник калницкой Иван Федоренко, а с ним тридцать человек черкас. И боярин Василий Васильевич с товарыщи велели его поставить в Путивле на посацких дворех, и послали им корм и питье и конский корм». Надалі Федоренко мав супроводжувати російське посольство до Переяслава.

Також відомо, що 8 січня 1654 р. на Переяславській раді цареві присягав І. Федоренко, зазначений як колишній кальницький полковник, а І. Богун такої присяги на вірність йому тоді не склав, і достеменно невідомо, чи зробив він це пізніше. Свідок тих подій, посланець польського короля до І. Богуна грек І. Тафлара, потрапив до Москви, звідки 12 вересня 1654 р. повідомив: «...Богун в то время государю еще креста не целовал, а с гетманом корунным с Потоцким был в дружбе, и хотел от казаков отстати и служити королю». Про те, що Богун не присягав від 8 січня до 12 квітня 1654 р., маємо свідчення першої особи Російської держави. Цар Олексій Михайлович писав до Б. Хмельницького з приводу передачі Богуном гетьману листа від коронного гетьмана С. Потоцького: «...Ивана Богуна, за его верность, что он того прелестнаго листа у себя не задержал, прислал к тебе вскоре, чиним похвалы годного, и нашу государскую грамоту, с нашим царского величества милостевым словом, послать ему за то велели. А что он полковник Иван с тобою гетманом и с иными своими товарыщи с полковники при Нашем царского величества ближнем боярине и дворецком и намеснике тверском, при Василье Васильевиче Бутурлине с товарыщи у веры не был, — и тебе б гетману Богдану Хмелницкому велети его Ивана к вере привести на том на всем, на чом вы нам, великому государю, гетман и все войско запорожское по Христове непорочной заповеди веру учинили...».

Як видно з вищенаведених фактів, I. Богун й I. Федоренко — це не одна особа. Цілком можна припустити, що другий був спочатку полковником, а потім наказним кальницьким полковником під час відсутності першого.

М. Петровський висунув також інші докази проти ідентичності цих двох діячів. Так, у 20-х числах січня 1658 р. Федоренко вирушив до польського короля з метою переговорів. У той самий час Богун за наказом І. Виговського займався придушенням антигетьманського повстання на чолі з М. Пушкарем біля Полтави. І. Виговський, сповіщає цареві М. Пушкар 8 лютого 1658 р., «...генваря в 25 день из-за Дуная грошевой люд затягши, волохов, сербов, и янчан и казаков охотников, взявши и при тех наемных людях старших Ивана Богуна, бывшего полковника брясловского, и Ивана Сербина, полковника (брацлавського у 1658, 1663-1665 рр. — Авт.), над теми людми иноземскими и Ятцка Черкаса, обывателя голтвянского, своих помощников, прислал был до города Опошенень на Ворскло реку». А «верстаной казак» М. Антонов доповідав путивльському воєводі М. Зюзіну, що «генваря ж де в 26 день прибежал в Миргородок к полковнику Григорию Лесницкому из-под Полтавы от полковников, от Багуна и от Ивана Сербина, вестовщик и сказал де полковнику Григорью Лесницкому, что де гетман посылал из Гадича полковников Багуна та Ивана Сербина, а с ними служилых людей полторы тысячи с Багуном черкас, а с Иваном Сербянином сербян под Полтаву на залоги для тово, что де полтавской полковник Мартын Пушкар гетману учал быть во всем непослушон и угрожает войною».

I. Богун зайняв найвищий ранг у полку в період між складанням «Реєстру Війська Запорозького», яке здійснювалось восени 1649 р., й початком серпня наступного року. Для України то був дуже складний і тривожний час. Після битви під м. Зборовом у серпні 1649 р. і підписання там угоди між українським гетьманом і польським королем Яном II Казимиром кількість реєстрових козаків офіційно обмежувалася до 40 тис., селяни — учасники повстання мали повернутися у володіння своїх панів, православна шляхта одержала прерогативу займати всі уряди в Київському, Чернігівському й Брацлавському воєводствах, передбачалося також звільнення території Правобережжя і Лівобережжя від збройних сил Польщі. Влада тут фактично перейшла до Війська Запорозького, репрезентованого Б. Хмельницьким та козацькими старшинами. 1650 р. став роком активних переговорів українського гетьмана, польського короля, кримського хана, російського уряду про подальшу долю України. Тоді Богун часто-густо перебував поряд з Хмелем і мав уже певний вплив не лише на нього, а й деякою мірою визначав політику в країні. Про це, зокрема, йдеться в листі сенатора і київського воєводи Адама Киселя (1580-1653) польському королю з приводу переговорів його з Хмельницьким. У ньому зазначалося: «Уже казалось все шло на лад, вдруг в одно мгновенье что-то новое; разные перемены, тяжелые и вредные случайности и вмешательства, которых разум не может предотвратить и постичь. Потому письмо мое к в. к. м. я должен начать с того, что там и высланный ко мне староста черкасский, мой родной брат, застал все в спокойствии; все испортил потом один бунтовщик, какой-то полковник Богун, и моей близости к запорожскому гетману так помешал, что я едва мог снова ее возобновить».

У наведеному нами уривку звертає на себе увагу вираз, який ми виділили. В ньому виявилася чи то зневага високого урядовця Речі Посполитої до представника козацької старшини, чи то просте незнання ним тільки-но призначеного полковника. Якби Богун був полковником із самого початку війни, принаймні з жовтня 1648 р., то Кисіль, гадаємо, на той час, коли писався лист, повинен був знати його як одного з найбільш відомих керівних осіб у Війську Запорозькому.

В тому ж році відбулася козацька рада в Чигирині. На ній були присутні посли: від російського царя — князь Василь Бутурлін, польського короля — канцлер Любомирський та Адам Кисіль, турецького султана — Осман-ага й сілістрійський паша Узук-Алі (Узух-Алі). Кожен з них від імені свого сюзерена пропонував Б. Хмельницькому «покровительство». В оточенні гетьмана думки з цього приводу розділилися. Сам же керманич з. деякими своїми «старими» прибічниками схилявся до протекції московської. Богун з «молодими» («нововписаними») козаками нібито виступив проти такого рішення, пояснюючи це тим, що у Московській державі панує невільництво і кріпацтво.

Великої слави як воїну й популярності в народі приніс Богунові 1651 р. На самому початку того року шляхетські війська здійснили новий наступ на гетьманську армію. У січні кілька російських розвідників сповістили путивльських воєвод С. Прозоровського та І. Чемоданова: «Писали де при них в Чигирин к гетману из Умани города полковник Багун да з Бряславля полковник Нечай, да с Нежина полковник же Шумейка, что польские де и литовские люди наступают на их черкаские городы и их, черкас, теснят. И у гетмана де в Чигирине была с полковники и с черкасы рада, а на раде приговорили, что итить им против поляков и литовского гетмана Родивила (Радзівілла. — Авт.)». Цікаво відзначити, що на той час I. Богун підписувався вже як «полковник Войска его королевской милости Запорожского» (Кальник, 10 січня).

В лютому польний гетьман М. Калиновський несподівано вирушив з Кам’янця-Подільського, де стояв обозом, на Брацлавщину. З 9 по 13 число точився кривавий бій під м. Красне, де перебував бойовий осередок полковника Д. Нечая. У радянській історіографії ці події описані однозначно — героїчно. Ми ж дозволимо собі навести трактування їх літописцем Григорієм Грабянкою. «Козаки саме святкували м’ясопуст і Нечай напився, — читаємо в його історичному творі. — Коли ляхи набрели на загін і почали рубати людей, Нечай скочив, спробував організувати опір ворогу, але був поранений в плече, одійшов у замок і там помер. Три дні тримало фортецю військо козацьке і таки відступило, а ляхи сплюндрували її вогнем і мечем. Це було перше нещастя козаків, зумовлене п’янкою». Після того польській шляхті вдалося захопити козацькі застави у містах Черняхівка, Мурахва, Шаргородок, Стіна та Ямпіль, в яких було вбито багато безвинних людей. У той час Хмельницький наказав Богунові з військом прямувати до Вінниці й там зупинити М. Калиновського. Тепер польний гетьман «нашел в противнике своем не пьяного Нечая, но хитраго и искуснаго полководца», — писав відомий історик України Д. М. Бантиш-Каменський. На зміну одного полковника іншим звернув увагу секретар французького посольства у Польщі в 1648-1654 рр. П’єр Шевальє, який назвав Богуна «козацьким отаманом».

На що ж сподівався М. Калиновський напередодні бою із загонами Богуна. «Призвав п. бога на помощь, читаємо у його листі від 4 березня до краківського каштеляна М. Потоцького, — я в ближайшие дни попытаю счастья в бою с ними, хотя они имеют при себе буджацкую орду1. Полностью надеясь на святых покровителей наших, (полагаю), что не силами нашими, а гневом божьим враги будут отвращены от нашей измученной отчизны и голова зазнавшихся бунтовщиков будет по заслугам размозжена вместе с остальными членами тела, и они покорятся королю м. н. нашему, который замешает бога на земле».

1 Мається на увазі ногайська орда, яка підкорялася турецькому султану та його васалу — кримському ханові.

Проте цим сподіванням не судилося справдитися. Бо, як вважав майже сучасник тих подій, шляхтич В. Коховський, йому протистояла особа досвідчена «в усіх воєнних випадковостях і — що рідко сполучається в одній людині» — розумна й удачлива. Богун укріпив не лише місто та свій табір, а й сусідній монастир на випадок, якщо ворог переможе і йому необхідно буде перечекати під захистом надійних стін. С. Лянцкоронський, який керував передовими кінними частинами Калиновського, запалений успіхом у попередніх сутичках з козаками, кинувся в бій поблизу с. Садківці під Вінницею й порівняно легко розігнав кінний загін Богуна. Останній зробив вигляд, що відступає. Поляки кинулися за ним навздогін через р. Південний Буг, вкриту кригою. А напередодні козаки, точно розрахувавши, в якому напрямі будуть за ними слідувати вороги, попрорублювали великі ополонки та закидали їх соломою. За одну ніч ополонки затягнуло тонким льодом. Коли польські кіннотники вискочили на кригу, більшість з них опинилася у водяній безодні, з іншими ж «розібралися» богунівці. Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої «бані».

Незабаром під Вінницю прибула головна частина війська Калиновського й оточила добре захищений монастир, де укрився Богун. Безпосередньо його обороною вміло керував галичанин Семен Височан. Якось уночі полковник виїхав у розвідку, щоб довідатися, чи не йде допомога, і натрапив на польську варту. Незнання пароля ледве не коштувало йому та іншим розвідникам життя. «Особлива небезпека загрожувала Богунові, — писав В. Коховський, — його впізнали по блиску кольчуги, яка висвічувала при місячному світлі, і кожний палкий поляк намагався захопити його в полон. Уже Рогальський, прапороносець Калиновського, наздогнав і держаком прапора вдарив його, що припав до спини коня; уже другий з чатарів схопив його рукою, але кінь його знесилився, а в Рогальського почав битись і скинув вершника. Наче сама доля вирвала в них із рук здобич: обидва відмовились від марних намагань. Справа не скінчилася на цьому: інші настигали втікача, але в одному місці річка була вільна від льоду; він кинувся в воду; його закрутив вир, били уламки льоду, він задубів, але виплив із цього Сирта завдяки незрівнянним властивостям свого коня». Після цього він повернувся у монастир.

Саме з боїв під Вінницею починається історична дума «Іван Богун». Людська пам'ять зафіксувала й оцінила перебіг цих подій як одну з найславетніших сторінок біографії визначного полководця:

«У Вінниці на границі,

Під могилою над Бугом-рікою

Там стояв Іван Богун вінницький

Під обителлю-монастирем кальнишцьким.

Під кальницькою обителлю

Богун стояв,

Із турками-пашами,

Крулевськими ляхами,

Камлицькими князями

Богун воював!

Силу він ляхів-турків стріляв

І шабельками рубав,

На аркан забирав,

В річку Буг їх утопляв».

Все ж таки остаточна перемога над шляхетським військом під Вінницею стала можлива за підтримки інших полків, надісланих гетьманом на допомогу Богуну: Чигиринського на чолі з Крисенком, Миргородського — з М. Гладким, Полтавського — з М. Пушкарем, Прилуцького — з І. Хорошим, Лубенського — з Тимошенком. Якраз тоді:

«Все козацтво

І вояцтво

У ряди ставало,

На всі голоси кричало,

Промовляло,

А кобзарі грали,

В струни дотинали

та Богдана із Богуном

Піснями хваляли!»

Хотілося б окремо відзначити майстерність ведення боїв козаками під Вінницею. Час від часу вони переходили від однієї лінії укріплень до іншої при постійній підтримці артилерії. Участь у цих боях й особистий героїзм висунули І. Богуна на одне з перших місць серед керівників Визвольної війни середини XVII ст.

Подальші події ще більш загострили стосунки між сторонами, що протиборствували. Крім того, як зазначила Т. Яковлева, особисті непорозуміння між Б. Хмельницьким та І. Богуном призвели до того, що несподівано після перемоги під Вінницею командування військами, які переслідували поляків, покладено було «на бездарного Демка». Дійсно, у кінці квітня за наказом гетьмана України козацькі частини, очолювані осавулом Демком Лисовцем, вирушили до міцної фортеці — Кам’янця-Подільського, що перебувала в руках Калиновського. До складу війська Лисовця входив також полк Богуна. Почувши про наближення козаків, польський магнат 27 квітня почав відводити свою армію від Кам’янця, а 29 квітня там був уже Лисовець з військом. «Під Кам’янцем, — писав Г. Грабянка, — Богун поляків уже не застав і відрядив за ними в погоню загін Демка». Поблизу Купчинців «ляхи» останнього повністю розбили, поклав там голову й полковник канівський. Підбадьорені перемогою, шляхтичі повернули назад до Бугу, але на марші на них напали татари, а Хмельницький почав обходити з тилу. Вони змушені були відступити.

За тих обставин конфлікт між гетьманом та Богуном вийшов на свій пік. Полонений поляками 4 травня козак Полтавського полку Грицько Заяць засвідчив, що внаслідок цього Богун, «выйдя из Монастир(ища), сбежал от войска, а дружину его Хмельницкий приказал заковать».

Проте, вже на початку червня ми бачимо Богуна знову серед війська. Він виконує безпосередні доручення гетьмана. Так, галицький стольник Анджей Мясковський у листі королевичу Каролю з-під табору під Сокалем від 5 червня сповіщав: «Несомненно также, что первого июня Хмельницкий послал для начала против войска е. к. м. полковника Богуна с 20 тысячами отборных людей и 2 тысячи татар. Поэтому и е. к. м. и е. м. п. краковский (каштелян. — Авт.) прилагают все усилия, чтобы их где-то в дороге перехватить. Но они засели где-то в топоровских лесах, хотят неожиданно либо отбить лошадей, либо ударить на людей, направляющихся в лагерь».

У другій декаді червня в черговий раз розпочалися рішучі бої на території Волині між арміями короля Яна II Казимира (150 тис. чол.) і Б. Хмельницького (100 тис. чол.) з його союзником кримським ханом Іслам-Гіреєм III, який очолив татарську кінноту. Причому цікаво зазначити, що напередодні у польському таборі спеціально поширювалися чутки про нібито обезглавлення Богуна козаками й призначення замість нього менш талановитого кропивнянського (ічнянського) полковника Філона Джалалія (Джелалія). Збройні сили Речі Посполитої сконцентрувалися в районі містечка Берестечко, а козацько-селянські полки — на західному березі р. Пляшівки, трохи вище с. Солоневе. Татарське військо у кількості 50 тис. чол. стояло окремим табором. 18 червня відбулися перші сутички. На другий день певна перевага виявилася на боці української сторони. 20 червня під час запеклого бою не витримав натиску супротивника лівий фланг армії гетьмана, де стояла татарська кіннота. Вона в паніці залишила союзників і втекла з поля бою. Б. Хмельницький спробував особисто зупинити хана, але тільки потрапив до нього у полон на кілька тижнів. Козацько-селянські загони, оточені з трьох боків поляками, а з четвертого — непрохідним болотом і р. Пляшівкою, опинилися в критичній ситуації. Почалася 10-денна облога, під час якої відбувалися майже безперервні бої. Великих втрат завдавала польська важка артилерія. До того ж в оточених не стало міцного централізованого керівництва. Філон Джалалій, Адам Хмелецький, Матвій Гладкий змінювали один одного на чолі війська, поки наказним гетьманом не було обрано І. Богуна. Він вирішив вивести людей з оточення через болото. З цією метою Богун наказав гатити своєрідні переправи з возів, хмизу, навіть сідел та кожухів. Йому вдалося відтіснити частини Лянцкоронського, котрі перебували за болотом і річкою. Проте під час відступу серед глухої ночі чутка, що тікає лише старшина, спричинила паніку в таборі. Нею відразу скористався ворог та вдарив по обложених. Загинуло чи розбіглося багато люду, були втрачені гармати, але у своїй основі козацьке військо вдалося врятувати, завдяки, як вважали деякі сучасники тих подій, умілим діям Богуна.

Від Берестечка польська армія під керівництвом коронного гетьмана М. Потоцького вирушила на Київщину. їй назустріч і на допомогу з тилу на Київ поспішала армія Я. Радзівілла. Хмельницький, якому на той час уже вдалося звільнитися з полону, розпочав підготовку до нових боїв з ворогом. Тоді до нього приєднався і Богун, залишивши військові справи на Брацлавщині та зібравши «своїх людей» під Правковими лісами. Проте тимчасові тяжкі невдачі й відсутність належної кількості збройних сил змусили українського гетьмана піти на підписання зі шляхетським урядом мирної угоди в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 р. За нею на території України відновлювалася влада магнатів, землевласникам поверталися всі їх маєтності, відібрані у ході війни. Козацький реєстр скоротився з 40 тис. чол. до 20 тис, а козаки Брацлавського і Чернігівського воєводств мали бути переселені в межі королівських маєтків Київського воєводства. Головному керівнику повстання категорично заборонялося мати самостійні дипломатичні відносини з іноземними державами, у першу чергу передбачався розрив його союзу з кримським ханом. Білоцерківська угода не знайшла більш-менш рішучої підтримки народних мас України. «Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький починив, що з ляхами, із мостовитими (панами), у Білій Церкві замирив», — саме так ставилося питання в одній з народних дум.

Як свідчать польські джерела, І. Богун на чолі 15-тисячного загону у той період, принаймні напередодні підписання угоди, знаходився в Білій Церкві. Проте його підпис під договором відсутній. Очевидно через те, що останній звів фактично нанівець попередні суспільно-політичні й економічні здобутки повсталого люду, Відтоді знову активізується опозиційна діяльність полковника проти гетьманської політики. Він дещо віддаляється від Хмельницького. Проте, що І. Богун вирішив виступити проти останнього навіть зі зброєю в руках, довідуємося із статейного списку російських послів О. Прончищева Та А. Іванова у Варшаву з приводу переговорів з представниками польського уряду щодо України (січень — квітень 1652 р.). Там же роз’яснюються і причини виступу: «...В Брясловском воеводстве черкаской полковник Богун збирает войско. А другой полковник, Полтора Кожух, войско ж збирает за Днепром. И хотят битца с Хмельнитцким за то, что де Хмельнитцкой помирился с поляками под Белою Церквью не против прежнего Зборовского миру, а учинил мир на том, что быть рейстровым казаком только 20 000. И в рейстр де Хмельнитцкой написал казаков выбором, которые ему годны, а казаков де за рейстром останетца тысяч со сто, и те де казаки попрежнему у нашни быть не хотят, а говорят, что они вместе все за християнскую веру стояли, кровь проливали. И писали де те полковники к крымскому хану, чтоб к ним прислал на помощь людей. И крымской, де, им отказал...». На великий подив, гетьман за такі протиправні дії не застосував каральних санкцій щодо Богуна, хоча саме так він учинив у травні того ж року з миргородським полковником М. Гладким та багатьма іншими старшинами й козаками за заколот проти своєї верховної влади: наказав їх стратити.

22-23 травня 1652 р. військо гетьмана України вщент розбило польську армію М. Калиновського під Батогом (Поділля). У тому бою брав участь і Богун на чолі козацької кінноти, яка особливо відзначилася своєю активністю та умінням маневрувати. М. Калиновський, його син — коронний обозний, командир німецьких найманців З. Пшиємський, кілька старост й урядовців Речі Посполитої загинули. Внаслідок Батозької битви були скасовані тяжкі умови Білоцерківського договору, а Подніпров’я визволене з-під влади магнатів.

Саме на цей регіон у березні 1653 р. спрямував новий напад Ян II Казимир, доручивши його здійснити одному з найкращих своїх полководців — Стефану Чарнецькому. В. Коховський охарактеризував його так: «Чарнецький був у воєнній умілості дуже досвідчений, а найбільше вславився невтомністю і швидкістю дій; він використовував усяку нагоду, мав через це щастя на війні і тому користувався народною любов’ю (поляків. — Авт.), яка супроводить це щастя». Мета походу полягала в тому, щоб шляхом кривавих розправ та терору настрахати місцеве населення, ослабити й деморалізувати українське військо. Проти нього Хмельницький вирішив виставити І. Богуна, щоправда, із значно меншими силами. Коли польсько-шляхетська армія захопила міста Липовець, Погребище, Прилуки, Самгородок, Богун удаваними відступами спробував заманити Чарнецького під Монастирище — укріплене місто, навколо якого були вали і рви. 21 березня вороже військо обложило місто й почало штурм укріплень. Ось як подальші події яскраво описав усе той же В. Коховський: «Війська (поляків. — Авт.) вдерлись у міські пригороди, викликаючи жах брязкотом зброї, звуками труб і криками челяді. Від цього шуму, що розлягався кругом, страх подвоювався, і все свідчило про наступ великого війська. Уже захопили вал, уже сотник Дрозденко був убитий, уже повидирали кілля; всі сподівались, що місто ось-ось буде захоплене, як раптом несподіваний випадок скував запал обложників. Чарнецький, даючи накази, носився серед свистячих куль, без шапки й без шолома; стріла уразила його, пройшовши через обидві шоки, майже смертельно. Піднебіння струснулося від жорстокого удару, кров, що ринула в порожнину рота, перешкоджала не тільки говорити, а й дихати. Друзі зняли його напівживого з коня і підтримували. Закинувши голову назад, він, оскільки міг, випльовував кров, що душила його, і спитав присутніх, чи захопили наші місто... Коли йому відповіли, що місто ще стоїть, і війська стурбовані його лихом, то від душевного хвилювання кров ринула в нього ще дужче».

У той самий час Богун безстрашно бився поряд зі своїми добірними вершниками, до кінця бою постійно йшов назустріч небезпеці, а щоб ще більше налякати ворога, голосно вигукував за давнім скіфським звичаєм.

Щоправда, Самійло Величко подає дещо іншу інтерпретацію тих подій, яку ми наводимо тут заради об’єктивності. Хоча більшість джерел й історичні твори сучасників підтверджують першу оцінку. А за літописцем, І. Богун нібито не дочекався завершення бою. Він, відчувши для себе небезпеку, залишив у порохових димах та мушкетних пострілах своє військо, вибрався з Монастирищ і подався до Хмельницького. А Богунове військо без свого керівника билося до переможного кінця, поклавши тисячі жовнірів Чарнецького. Надалі «усмерть перелякане польське військо не тільки припинило свій штурм, але, наче ошпарене, покинувши свої вози з усіма достатками й великою здобиччю, побігло від Монастирищ назад до Ковеля, ... побачило й пізнало... свою велику шкоду й сором...». Що ж до твердження Величка про нібито відступ Богуна під час бою, то насправді мала місце хитрість останнього в тактиці його ведення. У ході сутички з ворогом полковник, вправно скориставшись замішанням серед шляхетського війська, вивів кілька сот найкращих своїх кіннотників за межі міста. А потім, як про це пише Г. Грабянка, нарядив їх у татарську одежу та з гуком (на зразок ординського) зайшов до поляків з тилу — з боку поля. Ті, в свою чергу, подумали, що козакам на допомогу поспіли татари, і в паніці відступили від Монастирищ «й з України повтікали».

1653 р. став поворотним етапом у ході Визвольної війни. Протягом усього року І. Богун продовжував брати найактивнішу участь у боротьбі проти гніту можновладців Речі Посполитої. Він з’являвся то тут, то там, часто-густо вирішуючи долю бою. Зокрема, навесні він разом з Тимошем Хмельницьким і керованим ним 12-тисячним козацьким військом за наказом українського гетьмана здійснив похід у Молдаву. Під час останнього було розгромлено армію ставленика Волощини й Семиграддя — Георгіци. Причому вороже військо налічувало майже вдвічі більше воїнів, ніж у Т. Хмельницького, але семиградський генерал «очень сконфузился и позорно удрал». До речі, слід зазначити: саме ім’я Богуна наводило на супротивників жах, і ті нерідко не наважувалися вступати в бій з військами останнього, навіть маючи перевагу у. збройних силах.

Після трагічної смерті Тимоша при захисті фортеці у Сучаві 5 (15) вересня І. Богун повертається в Україну для продовження боротьби під проводом Б. Хмельницького.

У кінці 1653 р. полковник на чолі козацьких загонів завдав кілька ударів татарській кінноті, яка поверталася у Крим через Україну з великим ясиром. Тоді було звільнено чимало українських невільників.

На початку весни наступного року добірні військові частини Речі Посполитої здійснили спробу у черговий раз захопити Брацлавщину та полонити Богуна, але той був напоготові й відкинув поляків назад. Наприкінці 1654 — на початку 1655 р. він діяв уже проти великої польсько-татарської армії на чолі з Потоцьким на території Уманщини. Безпосередньо в Умані він наказав залити водою вали навколо фортеці, завдяки чому і без того могутню споруду перетворив на неприступну. Після нетривалої й невдалої облоги Умані татари та поляки залишили її й вирушили назустріч українсько-російській армії Б. Хмельницького і В. Шереметєва, яка поспішала на допомогу Богунові. Спочатку вдача була на боці татар та поляків, яким 19 січня біля Охматова вдалося пробитися до табору гетьмана й російського воєначальника і навіть захопити там кілька гармат. Врятував становище І. Богун з козаками, котрі непомітно залишили фортецю та з тилу вдарили по супротивнику. Метушня, яку вони викликали, втрутившись у бій, дозволила Хмельницькому і Шереметєву вибити ворога з табору й згодом пробитися через армію Потоцького.

Варто також зазначити, що на той час «ейфорія» від подій у Переяславі в січні 1654 р. у багатьох старшин та самого гетьмана поступово проходила. Причиною тому була відверта великодержавницька політика російського царя. Проте Б. Хмельницький продовжував уперто дотримуватись положень «Березневих статей». Це й зумовило зміцнення в останні роки його гетьманування опозиції на чолі з І. Богуном, який прагнув не булави, а лише відвернути гетьмана від Москви.

Смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. ще більше ускладнила ситуацію у країні. Спочатку І. Богун підтримував спроби Ю. Хмельницького й І. Виговського вести незалежну від Москви внутрішню та зовнішню політику, але коли ті намагалися остаточно розірвати стосунки з Росією і перейти на бік Польщі чи Туреччини, він виступав проти них. Так, він відмовився підписувати Гадяцький трактат, укладений гетьманом І. Виговським з польським урядом 6 вересня 1658 р., за яким Україна мала знову повернутися до складу Речі Посполитої. Разом із славетним запорозьким кошовим Іваном Сірком він відкрито виступив проти Виговського й організував у 1659 р. повстання проти нього на Лівобережжі та Правобережжі. Ще до того, наприкінці 1657 р. — початку 1658 р. у Гетьманщині, фактично розпочалася громадянська війна, значною мірою спровокована царським урядом. Першими проти володаря булави повстали козаки Полтавського полку під керівництвом полковника М. Пушкаря. Їх підтримали кошовий Я. Барабаш і запорожці. Проти опозиції гетьман надіслав загін іноземного війська та козаків — найманців під очільництвом І. Сербина й І. Богуна. Після розгрому повстанців і загибелі М. Пушкаря, І. Виговський зі своїми прибічниками С. Богдановичем-Зарудним, Г. Гуляницьким, П. Тетерею та ін. зголосилися на угоду з урядом Речі Посполитої з метою спільної боротьби проти Московії. Підписання ними 16. IX. 1658 р. у Гадячі договору про перехід України під владу польсько-шляхтського уряду спровокувало низку повстань (керівниками стали І. Іскра, І. Донець, І. Сірко, І. Безпалий та ін.). І. Богун відмовився підтримати рішення в Гадячі, а тому в 1659 р. разом з І. Сірком організував на Лівобережжі й Правобережжі рішучий опір гетьманському війську і його спільникам — кримським татарам. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа останні були розгромлені, а сам І. Виговський у вересні змушений був шукати притулку в Польщі.

У 1660 р. Богун виступив також проти положень Слободищенського трактату, який був укладений між Ю. Хмельницьким і польським урядом та передбачав залежність України від Польщі.

Така діяльність І. Богуна, зрозуміло, була не до вподоби королівській владі. їй вдалося схопити його в 1662 р. й відправити до в’язниці Мальборг (Марієнборг). Проте наступного року Ян II Казимир, виступаючи у похід на Лівобережну Україну та розраховуючи на авторитет і військовий талант Богуна, звільнив полковника й призначив його командиром козацьких загонів у складі війська правобережного гетьмана П. Тетері. Однак, запідозрений у відносинах з росіянами і гетьманським урядом І. Брюховецького, він був заарештований у лютому 1664 р. і 17 лютого розстріляний біля Новгород-Сіверського.

Як бачимо, в біографії Івана Богуна є багато невідомого, неузгоджених між собою фактів. Усе це, безперечно, вимагає нових наукових пошуків, більш об’єктивних оцінок, грунтовних досліджень про визначного військового і політичного діяча періоду Визвольної війни. А завершити характеристику цієї особи нам хотілося б словами вже згадуваного С. К. Кушевича, на думку якого Іван Богун — це «одна з найчистіших постатей в козацькій історії».